ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ - Мушкетик Юрий Михайлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
Написали й цареві, вже в котрий раз. Цар сидів у Астрахані, українській генеральній канцелярії не відповідав. Й тримали в Астрахані Семена Рубця та Василя Биковського. Вони зробили зо дві посилки листами, в яких повідомляли, що з приводу виборів гетьмана нічого нового сказати не можуть, цар мовчить. Послали туди Ханенка, але й його було затримано, він повернувся аж тринадцятого грудня, грамоти від царя не привіз.
Полуботок продиктував листа обер–секретареві Сенату Івану Позднякову, чоловіку зичливому до українців, у якому було сказано про укази Вельямінова та про десятини."Через ту колегію сильний кривдить слабкого, ніхто нікого не слухає і ніякої справедливості вчинити не можна", — так скінчив свою мову в листі до Позднякова Полуботок. Написали й Меншикову — вельми обережно, Меншиков дихав проти українців чорним димом жадібний і захланний, він нашорошував вуха на шемрання тих старшин, які несли йому багатий ралець. Погромивши та потоптавши Батурин, отримавши від царя Батуринську волость у вічне володіння, почав захоплювати та приєднувати сусідні волості й то вже не добирав способу, аби скарати тих, хто не хотів віддавати свої володіння. Батурин виглядав пустелею, Меншиков вистинав там старих і малих і тепер чортив себе за такий недогляд, якби ж то знав, що ті землі достануться йому, рубав би голів менше.
До подарованого Петром Меншикову Почепу світлійший приклинцював Баклань і Мглин і всіх козаків перевів у посполиті. З Почепа посипалися в Сенат скарги, їх прийняв до розгляду віце–канцлер барон Шафіров, почав розмотувати клубочок, який Меншиков старанно ховав. Шафірову стали в поміч Голіцини та Долгорукі, люди родовиті, яких посунули на край столу Меншикови, Скорнякови–Писарєви й інші людці, котрі вибралися нагору з царської ласки. Шафіров таки взяв верх над Меншиковим, зібрав незаперечні свідчення хабарництва та беззаконня світлійшого, хоч потім, наступної весни, Меншиков та Скорняков–Писарєв упіймали Шафірова на дрібній неправді, причепили туди ще кілька справ вигаданих і спровадили його на ешафот, і вже коли кат замахнувся сокирою, аж тоді вийшов з натовпу кабінет–секретар царя Макаров і проголосив, що Петро дарує Шафірову життя й заміняє смерть довічним засланням до Сибіру. А про свого улюбленця Меншикова тільки й вказав, що той зачатий в беззаконні й таким уже помре. Мовляв, що з нього взяти.
Отож, пишучи листи до Москви — в Сенат, доводилося брати до уваги все. Тим часом з колегії почали вимагати від старшин, аби являлися туди за викликами, й свідчили, і відповідали на позови, й складали реєстри добра, яке є в полках та сотнях. Тих, що не йшли по добрій волі, приводили солдати, неначе злочинців. Старшини кинулися до Полуботка, і він їм відказав:
— Чого мовчите? Я пишу в Москву. Пишіть і ви, бо мені не до кінця ймуть віри.
Кілька чоловік написали до Сенату, одначе підписувати листи не квапилися. Врешті підписалося від полків сімнадцять чоловік, здебільшого не перші люди, й принесли листа Полуботку. Той відніс його Вельямінову, аби, за законом, генерал передав до Сенату. Й знову вони говорили гостро, й знову слова летіли, як стріли, пущені з близької відстані. Полуботок вернувся з листом, почав шукати значних козаків, які б одвезли скаргу в Москву, але ніхто не хотів її брати до рук. Врешті повіз сотник Холодович.
* * *
На той час випало мені їхати з Пилипом Борзаківським при судді Тарасовичу в містечко Корон на вияснення кількох справ. Суддя Тарасович — опасистий чоловік літ під п'ятдесят, неквапливий, трохи занудливий, сповнений самоповаги, коли він починав говорити навіть про найбуденніші речі, скажімо, які страви любить, то зупиняв коня, й ми мусили зупиняти коні та слухати уважно, тобто вдавати, що слухаємо, хоч у очах Борзаківського грали жовті бісики; тими зупинками підкреслювалася важливість того, що оповідає суддя, й це нам настирилося добряче, далі ми хоч і зупиняли коні, одначе проїхавши вперед, і суддя промовляв нам у спини.
Борзаківський, хоч поглядав на Тарасовича іронічно, слухався його — суддя свою справу знав і закону пильнував. Від Борзаківського, як і завше, пахло кагве та гішпанським тютюном, кагве він примудрявся варити навіть у дорозі, в полі, на маленькому тиблику, й пив її невеликими ковточками, Тарасович бридував тим напоєм і запивав обід узваром, який його служник возив у шкіряному мішку. Узвар укисав, і служник потім довго мив мішок у річці.
У Коропі ми зупинилися в дяка й взялися до вияснення справ. Одна справа була химерна й не вельми складна. Півтора тижні тому помер заможний господар Йосип Остапенко. Лишив трьох синів, всі були одружені, старшого, Радна, він відділив, двоє молодших жило при ньому. Почали ділити батькове майно й знайшли в скрині грамоту гетьмана Мазепи — на козацтво Йосипу Остапенку. За особливі заслуги в Кримському поході, у який Остапенко ходив козацьким підпомічником, його було уведено в козацьке звання. Одначе до самої смерті Остапенка про те, окрім нього самого, ніхто не знав, і невідомо, чому Остапенко приховав грамоту. Може, через те, що козаків тоді щороку посилали в походи, а в Остапенка — три сини, не хотів, аби погинули на каналах та в болотах північних, а може, боявся, що грамота — підписана Мазепою, якого проголосили зрадником і якому в церквах вичитували анафему.
Тепер, коли підпомічників почали загонити в посполиті, сини вирішили оприлюднити грамоту й однімали її один в одного. Не втаємниченим у закони, їм здавалося, що козаком стане тільки той, хто заволодіє грамотою. Зчинилася в хаті буча, втрутилися невістки й собі почали виривати папір. Брати чубилися, сварилися, кожен доводив, що грамота має належати йому. Найстарший — за законом старшинства, найменший — бо посідав батьків спадок, середульший — бо доглядав батька до смерті. У тій бучі вже добряче пом'яту й пошарпану грамоту вдалося вихопити наймолодшій меткій та проворній невістці. Саме топилося в печі, й вона з криком:"Коли так, нехай вона не дістанеться нікому"вкинула грамоту в піч, й папір згорів. Уже наступного дня Остапенки дознали, що за тією грамотою мали бути козаками всі троє, але її вже не було.
Що могли вдіяти ми? Ніхто з людей, окрім самих Остапенків, тієї грамоти не бачив, не знайшли запису ні в Генеральній, ні в полковій канцелярії. Склали на папір свідчення самих Остапенків, списали, хто з них що пам'ятав, а пам'ятали вони надзвичайно мало, та й поклали для передачі Генеральному суду. Надій на те, що суд ствердить за Остапенками козацьке право, не було ніяких — чверть віку лежала грамота в Остапенка в скрині, а сам він з синами сповняв посполитський закон. Остапенки намагалися дати Тарасовичу хабаря, але він хабаря не взяв. А ми з Борзаківським з'їли в Остапенковім саду велетенську, в жовтих порепах диню–дубівку, вельми смачну. Не знаю, чи є те хабаром. Ще Борзаківський пожартував з Остапенками, які сікалися до наймолодшої, вельми гарної на вроду, невістки, мовляв, оддайте нам її на розправу. Остапенки жарту не зрозуміли, стояли всі троє поопускавши руки, великі, чорні, циганкуваті, бандитуваті з вигляду, та такими, як казали сусіди, були й насправді, й таким був їхній батько, який перехитрував себе. Остапенки сказали, що вчинять розправу самі, й тоді Борзаківський пригрозив їм сходом та квестією, якщо вчинять таке. Білява красуня–невістка дивилася на нього повними вдячності, а також захоплення очима. Я подумав, що вона б охоче віддалася йому"на розправу". Такими очима на Борзаківського дивиться багато жінок, та те й не диво: вродливець, балакун у китаєвому жупані з мережаною люлькою в зубах, в угорській шапці, з–під якої в'ються кучері.
Наступна справа була складніша й до розгляду важка. Погинув у власному лісі козак Кіндрат Папірний, його було забито сокирами. Тіло знайшли серед свіжого порубу, порубане дерево зникло. Брат і син Напірного прийшли до здогаду, що Кіндрат нагодився в ліс, коли деревину крали злодії, й вони вбили його. Почали самі нишком вивідувати, знайшли свіжопорубану деревину в сусідньому селі, у козака Шатила, й вимагали взяти його до квестії. Визначити нині, та це деревина чи не та, було неможливо, Шатило з зятем попиляли колодки на дошки й відмагалися з усіх сил.
