Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.
Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В чому ж тоді справа?
– В усякому разі, ясно поки що одне, – резюмував Шарафов: – у місті сховався ще один ворог.
VIII
Пізно вночі на малолюдній вулиці околиці міста зупинилася машина. З неї вийшли двоє і зникли в провулку. Одним з них був високий, широкоплечий, другий – маленький, щуплий. У високого був у руках портфель і на плечі макінтош.
Супутники мовчки підійшли до хвіртки одного з будинків і зупинилися. Маленький на зріст чоловік вийняв з кишені ключ, відімкнув хвіртку і ввів свого супутника на довге подвір'я, в глибині якого стояв будинок. До нього вела вузенька стежка, посипана піском.
Зійшовши на ґанок, маленький чоловік раз і вдруге натиснув на кнопку дзвоника. Крізь вузькі щілини у віконницях тоненькими смужками почало пробиватися світло.
За дверима пролунав деренчливий старечий голос:
– Хто там?
– Це я, тітонько, Раджимі.
Загуркотів важкий засув, клацнув ключ у внутрішньому замку, і двері відчинилися.
Раджимі та його супутник зайшли.
– Ось, тітонько, мій старий друг по Самарканду, про якого я вам казав, – відрекомендував Раджимі свого супутника. – Казімір Станіславович Заволоко… (Високий люб'язно вклонився). Він у вас поживе деякий час.
– Будь ласка, будь ласка. Я вже все приготувала. – Обличчя старої не було видно – вона затуляла його широким рукавом плаття.
Крім неї, в будинку ніхто не жив.
Стара вела життя замкнуте, на вулицю майже ніколи не виходила, а якщо й виходила, то в паранджі, яка закривала, за старим мусульманським звичаєм, її обличчя чорною сіткою. Гостей стара не приймала, та до неї ніхто й не напрошувався. Щодня вранці в будинку з'являлася літня жінка. Вона приходила з продуктами та овочами і годин до п'яти поралась: готувала сніданок і обід, прибирала кімнати, прала білизну. Потім вона йшла, щоб прийти наступного ранку.
Зрідка, головним чином весною і восени, з'являвся старий садівник. Кілька днів він обкопував і підрізував дерева, вирівнював єдину доріжку, що вела від хвіртки до будинку, упорядковував клумби, садив квіти.
У звичайні дні в будинку панувала тиша.
Поява сторонньої людини була надзвичайною подією. в одноманітному житті старої. Два дні вона провела в метушні: перетягувала кращі меблі у відведену тимчасовому пожильцю кімнату, вибивала килими і ковдри, витирала шибки у вікнах. Казімір Станіславович був задоволений відведеною йому кімнатою. Особливо йому припала до вподоби віденська качалка.
Раджимі приходив до гостя тільки вночі, і тоді вони довго розмовляли.
Казімір Станіславович сидів звичайно в качалці з подушкою під головою, Раджимі – в низенькому, глибокому і зручному кріслі.
На шостий день свого перебування тут Казімір Станіславович спитав Раджимі:
– А як справи з документами, які цікавлять наших шефів?
– Можу доповісти, – виявив готовість Раджимі.
Він підсунув крісло до качалки і, нахилившись уперед, потер свої вузькі руки з тонкими пальцями.
Казімір Станіславович курив, відкинувшись головою на подушку.
– Спочатку я мало надіявся на можливість виконання цього доручення, – почав говорити Раджимі тихим, вкрадливим голосом, – але потім, коли несподівано склалися нові обставини, я повідомив, що мета буде досягнута. Можу вам коротко викласти…
– Тільки не коротко, – перервав його гість. – Навпаки, якомога докладніше, щоб я все зрозумів. Це, можливо, головна причина мого приїзду сюди.
Раджимі часто закивав головою на знак згоди і продовжував:
– Тоді мені доведеться повернутись до далекого минулого… Ви, мабуть, пам'ятаєте, що в Самарканді поряд з магазином мого батька жив власник одного з бавовноочисних заводів. У нього була єдина донька, тоді ще дівчинка, на ім'я Соня. Вона частенько приходила до нас у магазин з матір'ю, була веселою і всім подобалась. Непомітно Соня стала гарненькою дівчиною і приблизно років у дев'ятнадцять вийшла заміж. Як говорили всі, вдало. Чоловік її, людина літня, колишній представник німецької фірми по переробці кишок, вважався багатієм. Я від когось чув, що він попався на валютних операціях і потрапив у в'язницю.
Час минав, я забув про існування Соні. І якось на початку цього року мене перед входом у кіно зупинила незнайома жінка: «Здрастуйте! Не впізнаєте?»
Я признався, що не впізнаю. Тоді вона назвала себе. Це була Соня. В короткій розмові вона підтвердила, що її перший чоловік засуджений, а вона вийшла заміж удруге. На цьому наша розмова закінчилась. А місяців через два тітка повідомила, що приходила Соня, дуже стурбована, хотіла побачити мене і обіцяла зайти в неділю.
Жінка, справді, прийшла. Хвилюючись, вона розповіла, що домашні обставини змушують її закласти свої цінності, які дістались їй у спадщину від бабусі. Соня розраховувала на мою допомогу. Вона, нібито, ні до кого іншого не зверталась. Я поцікавився, яка сума грошей їй потрібна. Вона назвала велику суму – двадцять п'ять тисяч. Я погодився. У мене були і є люди, які зможуть позичити таку суму за певний процент. Соня залишила мені цінності і навіть не попросила розписки. Тут були браслет з п'ятьма брильянтовими камінцями, по карату білої води в кожному, брильянтовий кулон у платиновій оправі, сережки і три золоті каблучки.
Гроші я дав Соні на місяць. Вона їх повернула своєчасно. Взяла цінності, а через тиждень прийшла знову, їй потрібно було ще двадцять п'ять тисяч. Я допоміг удруге. Вийшло так, що гроші я мав принести на квартиру сам. Я приніс і там познайомився з її чоловіком – Марком Аркадійовичем Мейєровичем. І що б ви думали, ким він виявився?
Заволоко знизав плечима.
– Він виявився, – поважно і спроквола сказав Раджимі, – комерційним директором того самого заводу…
– Який нам потрібен? – перебив Заволоко.
– Цілком вірно, – підтвердив Раджимі.
Казімір Станіславович енергійно підвівся з качалки і відштовхнув її ногою.
– То це ж напрочуд вдало! – сказав він.
– Я теж так подумав, – ствердив Раджимі, улесливо посміхнувшись, – а тому й повідомив, що мета може бути досягнута.
Заволоко заходив по кімнаті.
– Ну, і що за один цей… як ви його назвали?.. – Заволоко нетерпляче поляскав пальцями.
– Мейєрович, – підказав Раджимі.
– Так, так… Що він являє собою?
Не поспішаючи, Раджимі поважно і спокійно розповів, що в минулому Мейєрович був агентом зінгерівської фірми, бував за кордоном у різних країнах. Зі встановленням радянської влади працює в господарських організаціях, а з деякого часу став комерційним директором машинобудівного заводу.
– А його погляди? – поцікавився Казімір Станіславович.
– Він безпартійний. Ніколи ні в якій партії не був. Ділок, програє величезну кількість грошей в карти і, звичайно, не з своєї зарплати.
– Якого віку? – спитав Заволоко.
– Точно не скажу, але, в усякому разі, молодший від мене і трохи старший за вас.
– На який строк ви позичили гроші?
– На два місяці.
– Коли строк закінчується?
– Два дні, як закінчився.
– А ви певні, що гроші потрібні саме йому, а не дружині?
Раджимі приклав руку до серця і схилив голову.
– Твердо впевнений, – сказав він. – А днями і ви переконаєтесь.
– Коли його дружина обіцяла принести гроші?
– За грішми я повинен піти сам, – пояснив Раджимі. – Я не хочу, щоб вона сюди приходила.
– Не бачу необхідності зволікати справу, – зауважив Казімір Станіславович. – Ви з ним говорили про документи?
– Я чекав вашого приїзду. Треба було порадитись…
Гість встав і подивився на Раджимі зверху вниз.
Так, старіючи, Раджимі став надто обережним. Почасти це правильно, і лаяти його не слід. Поспішність у серйозних справах неприпустима, але…
