На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
– І куди виїхали?… – спитала Майка тьмяно.
– А хтозна? Кажуть, до Чернігова, бо там клімат м’якший. Від капулетцівських вітрів Тома Реп’яхова геть змарніла, – Толя замовк, зиркнув на Майку стривожено. – Ти як? Щось худа… Як ото на хуторі взимку.
Майка зіщулилася, притулилася до хлопця міцніше.
– Забери мене! Толечко! Забери! До себе! У Капулетці. На хуторі хату продамо, автівку якусь купимо… Чи господарство заведемо. Ми ж хотіли. Кури, свині…
– Та добре… – Горох цілував солоні Майчині сльози, гладив по спині.
– Чи поїдемо кудись!
– Та добре.
– У мене гроші є! Не бідуватимемо!
– Нащо мені твої гроші? Зароблю…
– Поїдемо?
– Та добре. Годі, Маню… Ну, чого?…
– …А я ніколи тебе не зраджу! Ніколи! Ти – мій єдиний! Чуєш? І ти – ніколи… От заприсягнися, що не зрадиш!
– Та добре…
– Хіба то не доля? Що на хуторі зустрілися. І нині. Нащо нам від долі бігати? Забудемо тих, через кого сльози лили. Не хочу ні з ким боротися. Тебе хочу! З тобою тільки… Сто років разом житимемо. Сто років! Неушкоджені… Ніяка зараза нас не візьме!
– Та добре! – повторив упевнено.
І так Майці добре на душі стало. Підскочила.
– Ходімо!
– Куди?
– До мене! Я тут квартиру… винаймаю. Речі зберу – і поїдемо. Зараз же поїдемо в Капулетці.
– Тут почекаю, – сказав Горох. – Торба дуже важка. Інструмент із собою взяв – я ж на заробітки був зібрався.
– Добре! Я миттю! – Майка обхопила долонями Горохове лице, увіп’ялася вустами в хлопцеві губи. Відірвалася за мить, підхопила із землі босоніжки, побігла до будинку.
Про ліфт забула: мчала сходами наверх – душа співала: «Кінець біді!» Толя поряд. Нікому його не віддасть! Ніколи й нізащо!
Руки тремтіли… Ледь із ключем упоралася. Розчахнула двері, забігла у вітальню, витягла гроші зі схованки в шафі. До великого нового шкіряного рюкзака вкинула! Туди ж документи, речі найнеобхідніші. І гайда.
Біля дверей зупинилася. А сукні модняві? Туфлі-босоніжки. Грошей на них до біса витрачено.
– Ні, ні… Круті шмотки заберу! – розсміялася. – Буду Капулетці вражати!
Витягла величезну валізу, тільки дверцята шафи розчахнула – мобільний дзелень.
На годинник зиркнула – пів на другу ночі. Якого дідька? Хто?
– Ти вдома? – почула голос шефа.
– Так… – насторожилася. «Аби через шмотки не затрималася, уже б ішли з Толею геть», – промайнуло.
– І я з договором під’їхав, – сказав Чертог. – Піднімаюся до тебе. Ти ж не проти?
– Ні… – Серце впало.
Нічого, нічого… Толя трохи зачекає. Зате Майка поїде з міста не голою-босою, власницею квартири багатої. Хіба не заслужила?… Вона – не Лілька дурна! Свого не віддасть. Їм же з Толею краще житиметься! Навіть гарно, що Чертог саме зараз під’їхав! Помститься і йому наостанок. За те, що викинув хвору з роботи, сволота. Він віддасть документи на квартиру, вона усміхнеться: у понеділок зранку не запізнюся. А сама – геть! На волю з Толею! І хай потім Чертог лікті кусає, згадує, за що його покарано! Йолоп! Знає ж: автівка й третини вартості квартири не покриє. Сказиться від гніву. Так йому…
Вільного часу – секунд тридцять, поки Чертог ліфтом підніметься. Закинула валізу на балкон, рюкзак у шафу: ніби порядок… Ніщо не нагадує про спробу відчайдушної втечі. Розчахнула двері, зустрічала шефа на майданчику.
Чертог без церемоній попхався до вітальні. Усівся на диван – тримав у руці прозорий файл із документами. Указав Майці на місце поруч із собою.
– Сідай! – Дістав із файла папірці. – Читай! Чи все тебе задовольняє?
Майка опустилася на диван, читала дрібний текст та відчувала запах м’яса: «Моя квартира, моя…»
– Як претензій не маєш, – почула голос Чертога. – Завтра зранку від тебе заїдемо до нотаріуса й офіційно засвідчимо угоду.
– Від мене? – Глянула на дядька здивовано.
– Звичайно, – спокійно відказав Чертог, поклав руку на Майчині груди. – Треба ж, щоби і я до угоди претензій не мав. Справедливо?
– Так… – відказала, голосу свого не почула.
Чертог стиснув дівочі груди.
– Ну, давай… Усюди тобою задоволений. І тут не зіпсуй!
Звилася, відштовхнула його, загарчала, як Хаус, дивилася з викликом, зиркала на вікно – от зараз круком крізь скло… Чертог розсміявся задоволено, вхопив Майку за руку, смикнув до себе: вигиналася під ним обурено, гірко, гнівно – тільки розпалювала дядька все більше.
– Що, Гілка? Знатимеш тепер своє дерево?…
Майка не чула. Задихалася під грубою тушею, усередині запульсував біль, розлився потічком: хвора, ой, хвора… Та його накрило море несподіваного звірячого задоволення: «Моя квартира, моя робота, мої гроші… Не віддам!»
Оргазм наступив одночасно, розкидав тіла в різні боки: грубий дядько усміхався розслаблено, дивився в стелю. Дівчина сповзла з дивана.
– Кави вам заварити?… – прошепотіла безпорадно.
– Чого ти мені «викаєш»?… У цих стінах я тобі – Микола.
– Не звикла… ще.
– Встигнеш… – змилосердився. – Давай! Ходи до мене! – наказав. – Кажи – чого хочеш?…
Майка присіла на край дивана, знизала плечима.
– Я… тільки вірності хочу, – прошепотіла.
Чертог зиркнув на дівчину здивовано, розреготався:
– А ти не дурна! Геть не дурна! Люблю таких… – Завівся, повалив Майку на диван. – Вірність теж заслужити треба! Здивуй мене, Гілка! Давай… І я тебе здивую…
Тільки зі сходом сонця вгамувався. Заснув задоволеним украй. Пообіцяв: «Передрімаю – і до нотаріуса». Бо переконала…
Майка обережно вислизнула з обіймів грубого дядька, визирнула у вікно – двірник мітлою махає, трава зелена, автівки зрідка. Толя де? Він стояв біля автобусної зупинки – розгублений, ошелешений. Раптом підхопив важку торбу з інструментом, покульгав до залізничного вокзалу. Усе озирався…
Майці до біса сильно захотілося розревтися тихо-щиро, щоби Чертога не наполохати, та сльози не бажали зволожувати дрімучу душу. Очі сухі. Притулилася до скла – за вікном вирувало жорстоке море хижих людських пристрастей. Вбивало, викидало на узбіччя, калічило й топило. Майка відчула звірячу силу плисти тим морем, не тонути. От зараз плигне у вир – усіх, хто на шляху трапиться, розкидає. Та в брудній каламуті де-не-де виникали течії чистих потічків – не змішувалися з багнюкою, уперто пробивали собі шлях. Толя йшов геть – за ним розливалася така чиста вода, що здавалося: це ж просто – переплисти у світлий потічок із хижого моря. Майка уявила, як стає на край балкона, плигає в темне море, щоби дістатися потічка, та море раптом стає світлим-прозорим – прекрасним, як життя, де наївна Вітка беззастережно віддасть останню копійку, іронічний Ігор Росов простягне руку, поштарка Галя вхопиться за мітлу, Уляна нагодує, Санджив заспокоїть і Толя… Толя не покине ніколи. Безплідна мрія вже несла – занурила Майку у світле море, та вона раптом опинилася у вузькому брудному потічку – у такий виливали помиї в генічеському ресторачику: зовсім поряд із морем, та ніколи в нього не впаде.
Майка відсахнулася від вікна. Увіп’ялася поглядом у грубого дядька: «М’ясо?» Їла очима, висмоктувала собі – усе більше, більше…
– Сто років житиму… – прошепотіла глухо. – Ще встигну храм побудувати.
