Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать книги онлайн без сокращений .txt) 📗
— Давай йому мій номер, а там розберемося…
Хоча з чим там розбиратися? Ще тижні зо два тому вона відразу би сказала тверде «ні». Їхати в Гімалаї, в її Гімалаї, на котрі вона й сама ніяк не могла наважитися, з якимись точно ж претензійними товстопузиками, бо то за гроші?..
— Саме так, дорога моя, грьобані гроші, — зітхнула Редька.
Дядько подзвонив того ж пообіддя. Редька поговорила з ним, обіцяла подумати.
— Н-да, пацан. Найшов ти собі екскурсовода.
71
Доста часто Редьці спадало на думку, що присутність картинок минулого життя в наших головах сильно залежать від того, хто був за кадром. Бо щось навіть надзвичайно чарівне, несподіване, вражаюче ми згодом пригадаємо десь так, як побачений фільм чи прочитану в недурному журналі статтю. Про себе чи не про себе — це вже інше питання. І тільки прожита з обраною, часто з однією-єдиною людиною за все життя, картинка вростає в тебе, стає твоїм сховком чи рятівною мікросхемою, твоїм пунктом призначення тоді, коли раптом стає потрібною додаткова сила. Так, Редька намагалася надто часто не спекулювати відчуттям містичної Присутності, мимохідь ухопленим у храмі Ґар, і ще рідше реставрувала в собі те, що виникло під час їх спільної з Дордже медитації на горі, що дивилася на підталий льодовик і заховану у скелях печеру святого Міларепи. Так і не навчившись медитувати по-справжньому (терпіння й зосередженість Редька відносила до найдорожчих скарбів, що їх помалу слід почати здобувати відтепер і в майбутньому), вона просто глибоко дихала діафрагмою. А відтак — підозріло без зусиль — опинялася там, на вибіленому сонцем скельному виступі, в цей момент сидячи за комп’ютером, нудьгуючи на пересадці в порожньому аеропорту чи купуючи олію в супермаркеті. При цьому вона точно знала, що навряд чи захоче навмисно опинятися там фізично. Принаймні поки не настане час.
З роздумів Редьку видер різкий дзвінок мобільного.
— Ну як, домовились?! — згорала з нетерпіння Соня. І звідки раптом така емоційність?
— В процесі…
Маршрут цим поціновувачем старих культур і, як підозрювала Редька, скупником контрабанди, уявлявся з Бутану а ж у Пакистан («Пака талібани нє розвалялі там всьо к псам нєвєрним…»), і з поворотом на М’янму («Єслі там падмажецца коє-шо»).
Шкода хіба, міркувала практична Редька, що дертися світ за очі цьому Пилипові («Я Філіп!») приспічило не в сезон Евересту: бо скільки б не плювалися бувалі альпіністи з приводу попсовості, комерційності й буквальних людських трафік-джемів за останні роки в день підйому на вершину, Редька — а надто не за свій рахунок, бо кілька десятків тисяч доларів не завжди зайві в тумбочці — від такого мейн-стріму не відмовилась би. Але що ж, і тут, якщо відкинути свій забобонний страх, непогано все виглядало: в М’янмі, приміром, ще були незвідані ніким частини Гімалаїв. А пекельна хунта нікого безкоштовно близько не пускала й до «дозволених» маршрутів, лише за грубі гроші й з загоном військових «гідів» у комплекті. Якщо ж вірити бодай офіційним рейтингам капіталів цього дядечка, з урядом він там домовиться. Може, пощастить побачити нове й неторкнуте. Правда, якщо ще вірити пліткам, цей самий бізнес-Пилип сприяв не дуже легальним продажам військової техніки тому ж урядові, тож, вочевидь, ще й знижку на гори, падлюка, отримає…
Редьчин моральний конфлікт тривав доти, доки не подзвонили з чергової рекламної агенції.
— Альо, Радеша? — щебетав бадьорий, наглуватий, наче фарбований на руде голос. — Здраствуйтє! Мєня завут Майя, я із кампанії «Арт Паблік Модуль». Удобна щас?..
— Ні, — відрубала Редька. — Зараз ні.
Нда, зітхнула вона, мабуть, вже ліпше заробити собі на наступні подорожі, потерпівши екзальтованих багатіків всього в одній. Бо так, чого доброго, доведеться таки погоджуватися на безкінечні пропозиції знятися як не в рекламі термобілизни, то якогось дурнуватого засобу для волосся, що «тримає мою зачіску навіть там, де все давно розклеїлось» (і ззаду фенами піддувають «снігову бурю на вершині гори»).
— І зіркою стала, і все тобі не слава богу… — Соня буркнула це так по-фамільному, що Редька ледь стримала широку посмішку: ось вона, майбутня бабця.
— Ага, точно зіркою. Морською.
Що б там не казала бабця теперішня, вітчизняна популярність Редьку таки не минула — якісь частини її гімалайської історії з принцом дивним чином просочилися в жовту пресу. Коментувати будь-що Редька навідріз відмовлялася. Було це просотування справою рук Соні чи ще когось, з’ясовувати вона не стала, але черговій напористій «ісполнітєльній дірєкторці с масковскай брігади» якогось серіалу при «випадковій» зустрічі (вистежувала її дамочка чи як?) просто була виплюснула в лице півпляшки «боржомі»:
— Освіжіться, тітко, я вам не пап’є-маше для ваших сракощипальних проектів з імперськими замашками.
І, хоч підмочена кіношниця половини сказаного, певно, не зрозуміла, Редьку ще з півдня мучила совість: може, то в людини такий стиль — пропонуючи роботу, змушувати іншого повірити, що то він сам прийшов і попросився на цю ласку Божу, і ще, за потреби, доплатить за славу в телевізорі й позування поряд із зіркою якого-небудь російського реаліті-шоу чи навіть — халілуйя! — «с метрам нашей, савєцкай естради», а не банальне пострадянське хамство.
72
— Значіт, дагаварілісь? Чудєсна, — замовник підозріло швидко й на підвищених обертах ентузіазму пристав на Редьчину ціну. В фільмах герої в таких випадках шкодують, що не запросили більше.
Звісно ж, сам-один Пилип подорожувати не збирався. Набрав із собою в комплект ще вісім дядьків і тіток, втомлених сонцем Мальдів і Мальорок, теж спраглих чогось «настаящєва», бо, мовляв, життя проходить, і хочеться побувати там, де не побували ще конкуренти і родичі, але вже написав журнал Esquire…
Найбагатші й найлінивіші з групи акцентувалися головно на початку, в Бутані (бо був найдорожчим чи найбільш екзотичним?), поступово відколюючись (без повернення платежу, як чесно попереджала Редька) в кожному наступному міжнародному аеропорту.
В принципі, Бутан і для Редьки б залишився шикарною транзитною зоною, естетським заповідником автентичної архітектури й народного строю — в тутешні Гімалаї навіть з арендою баских коней, а не мулів, ніхто з групи не збирався підійматися: вирішили роздивлятися те, що доступно колісним транспортом, а в гори йти в наступних, «дешевших» місцях, коли за день перебування в країні не доведеться платити по 250 доларів із людини; Редька знизала плечима: хтось їй казав, що багаті на те й багаті, що бережуть кожну копійку — якби не один випадок.
Зайшовши до одного з пишних храмів в околицях Тхімпху, Редька, дочекавись, коли вийдуть всі ценітієлі екзотікі, трапила на невелику, і з вигляду навіть не на дуже стару статую Падмасамбхави. Вирішила запалити палички й повісити білий шовковий шарф, привезений її татом ще колись давно звідкілясь із країв Теравади — Тайланду чи Цейлону, вже й не згадати, але офірувати його схотілося чомусь саме тут і тепер.
Ненароком рука, що вішала шарф, торкнулася голів однієї з гнучких дакіні — вічних супутниць Падми на канонічному зображенні цієї іпостасі. І наче все. Тільки от на вечір ця рука розпухла, почала свербіти і нити, наче від осиного укусу.
— Може, то в тебе від паніру з чілі? — питала співчутливо одна з дам. — Бо то швидше можна назвати чілі з паніром… Я сама ледве не задихнулась від цієї їх національної страви.
— Не знаю… — Редька роздивлялася свою видозмінену кінцівку. — І місцевих рєбят напрягати не хочеться, вони тут такі всі гіпервідповідальні… Почекаю, може, само пройде.
Але тітонька, в котрої на Редьку явно полювали якісь материнські проекції, пішла і сама всіх сполошила.
Перечекавши загальну паніку — йой, дорожезний гість от-от загнеться! — Редька зітхнула й пообіцяла зробити те, що вони радили: запхати руку в гарячу воду з сіллю.
В кімнаті, втім, не будучи особливим апологетом гомеопатії, вирішила таки звіритися зі всевідаючим Інтернетом.
Але чогось спершу їй стукнуло в голову, що вона так ніколи й не розібралася, хто ж такі ті дві дакіні, що часто сидять біля Падми.
