Москва Ординська. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать книги онлайн TXT) 📗
Отож і Кримський хан, і московські князі (Іван III, Василь III, Іван IV) могли змістити удільного князя чи хана (якщо він не перейшов у православіє), але не мали права відібрати князівство (удільне ханство) у певного роду.
У Московському князівстві це мало назву «местничества». Тобто московський князь володів тими землями (уділами) — номінально. Роди і навіть окремі князі часто виходили із підпорядкування московських князів, а іноді чинили опір, бо мали свої військові формування.
Такі ж стосунки панували у Тверському князівстві до 1485 року, року прилучення до Московії. Уже Іван III, конфіско вуючи землі, зараховував їх до особистих володінь і не передавав ті землі в особисту власність комусь. Земля залишалась князівською і лише надавалась у користування. Тож князь міг кожного вигнати з тієї землі. Таку ж політику продовжив Василь III.
Але таких земель було мало.
«…Старые вотчинники, которые, сидя на своих наследственных землях, где у них были собственныя военныя силы и свой двор, обладали безапеляционной судебной властью и были почти совершенно свободны от налогов. В своих владениях они разыгрывали роль настоящих государей. Опираясь на формальное превосходство своей знатности, они предъявляли… такия притязания…, которыя… в сущности… были бессмысленными…» [114, с. 263].
Ще раз бачимо, як давні роди Чингісидів відстоювали свої привілеї. Особливо це стосувалось удільних «вотчинников» Тверського князівства та «вотчин» «35–ти городов во главе с Одое вом», які наприкінці XVI століть потрапили до рук московських князів. На них московські князі, окрім беззаконня, по суті, нічого без допомоги Кримського хана не могли вчинити. Ось тому кримські хани і старійшини давніх татарських родів Криму так послідовно і наполегливо відстоювали своє право на Мещерські міста та землі, «де их кони ходят».
Іван IV, прийшовши до влади та змужнівши, зрозумів, аби управляти державою в таких умовах, треба мати сили, на які би він міг постійно опиратись, навіть в тих випадках, коли чинив беззаконня. І він створив опричину на противагу «местничеству» чи, як його ще називали, — «земщине». Тобто поділив державу на дві частини: одна підпорядковувалась йому особисто і діяла за його наказами, а друга, так звана «земщина», жила за старими правами та законами.
«Все свое государство Иван разделил на две части. В одной должен был сохраниться прежний строй и старое управление. Там продолжали управлять воеводы, наместники, судьи разного рода, кормленщики вместа с вотчинниками… В состав другой половины государства входили разныя области и города и даже некоторыя части столицы…
У вотчинника (в землі опричнини. — В. Б.) отбиралась… земля, свободная от повинностей, его самого отрывали от родного гнезда, где веками создавалось его благосостояние и общественное значение. Его связи с зависимым от него населением расторгались. Его наделяли новым участком земли, но условно и временно, заставляя его за это служить и нести наровне со всеми общия повинности… Территория занятая опричниной, постепенно увеличивалась и захватила большую часть государства» [114, с. 265–266].
Виконуючи вимогу Кримського хана Девлет–Гірея, Іван IV (Грозний) зняв із себе титул царя і передав його татарському хану Едигіру, який перед цим був Казанським царевичем, а пізніше — Касимовським царем.
Ще раз підкреслимо: Касимовським царем, згідно із заповітом хана Улу Мухаммеда, міг бути тільки мусульманин. У російській історичній науці є свідчення, що хан Едігер у тій вірі залишався до часу прийняття титулу Московського царя. Тільки у московській історії він чомусь постійно подається під новим іменем. Серед Касимовських царів він відомий під іменем Саїн Булата.
Послухаємо.
«В конце 1571 г…. (московити. — В. Б.) приготовились к войне со Швецией… сюда 5 Января 1572 г. прибыл Касимовский царь Саин–Булат со своим двором… Саин–Булат все время находился при Грозном. По отъезде Иоанна цар Касимовский остался продолжать военные действия… По принятии христианства Саин–Булат был лишен Касимовского царства, которое до него и долго после него давалось исключительно магометанам. После крещения жизнь его не касается более города Касимова… Иоанн Грозный… разделил государство на две части: на опричину и земщину; над опричиною начальствовал он сам, а земщину отдал Симеону Бекбулатовичу с титулом царя и великого князя… (Московського. — В. Б.); числился он еще и великим князем Тверским» [96, с. 26–27].
Так Іван IV (Грозний) виконав вимогу Кримського хана і став знову членом троїстого союзу в боротьбі з Європою. Війна Московії на заході проти Речі Посполитої та Швеції набирала нових обертів, але цього разу — невдалих для Московії.
Звичайно, нащадки татарського роду Улу–Мухаммеда — правлячого роду в Московії, тяжіли до Кримського ханства і Османської імперії за ментальністю, звичаями, принципами державного устрою тощо.
Та не забуваймо, що європейські країни, перебуваючи під страхом загрози з боку Османської імперії, та, побачивши потугу в молодій Московській державі, не полишали думки схилити Московію на свій бік. У роки Івана III, Василя III та Івана IV Москву постійно відвідували делегації європейських країн, пропонуючи московським владоможцям різні союзи і великі вигоди від них. Одночасно велася потужна розвідка сил і можливостей Московії, плелися інтриги і з одного, і з другого боку.
Москва знайомилася з європейською культурою, побутом, архітектурою, взагалі — з життям Європи і бачила свою відсталість. Тому наповнювалася європейськими розмислами (інженерами), архітекторами, лікарями, будівельниками, майстровими людьми тощо.
Європа, на чолі із Римським католицьким престолом, боролася з Османською імперією та Кримським ханством за вплив на московську татарську, але християнську, верхівку.
І все це супроводжувалося двома негативними факторами:
З європейського боку: жорстокою до божевілля політикою окатоличення слов’янських земель.
З московського боку: жорстокою до божевілля політикою військової експансії. Московія, по суті, із 70–их років XV століття не виходила із постійних війн «drang nach West».
Та ми дещо відволікшись від теми. Як бачимо, в часи Івана IV не було перешкод для зайняття татарином посади в Московському князівстві — від посади князя, чи Великого, чи удільного, до посади боярина, або «служивого человека». Єдиною умовою для набуття титулу Великого князя було прийняття московського православ’я, як в Касимові — магометанської віри. Для Московського князівства такий закон видав Менгу–Тимур у 1272 році, та поновили: хан Узбек — 1322 року, хан Тохтамиш — 1392 року, хан Улу–Мухаммед — 1445 року.
Зроблено це було свідомо, аби залучити московську церкву та її ідейні постулати для зміцнення Золотої Орди. Християнська релігія була однією із панівних ідеологій держави. Недарма ж російський професор Г. В. Вернадський писав:
«Русский народ (московити. — В. Б.) получил два богатых исторических наследства — монгольское (золотоординське. — В. Б.) и византийское… (Золотоординське. — В. Б.) наследство — Евразийское государство. Византийское наследство — православная государственность… (Золотоординське. — В. Б.) наследство облегчило русскому народу (московитам. — В. Б.) создание плоти Евразийского государства.
Византийское наследство вооружило русский народ (моско витів. — В. Б.) нужным для создания мировой державы строем идей» [115, с. 33].
Певно і золотоординські хани розуміли силу візантійської складової половини — православної московської релігії. По суті, то була не релігія, а — ідеологічна зброя в руках хана Золотої Орди.
Згадаймо, як хани, користуючись цією зброєю, відлучали від церкви православних князів і навіть цілі міста.
Пізніше нащадки золотоординських ханів — московські царі, теж використовували цю зброю проти лідерів України. Згадаймо залитого кров’ю з голови до ніг московського царя Петра І і його чергову жертву — українського гетьмана Мазепу.
