Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
2 Кроплення молодих або цілого поїзду водою. — Чуб., IV, с. 428; Мат. етн., X, с. 139.
Умивання молодих на ріці після комори, причім молодий миє молоду, а вона його, і утираються одне одному в пазуху. — Мат. етн., X, с. 100 і 149 (тут вірування, що вона при тім перетворюється в вино, — ще одна аналогія з новорічними віруваннями).
Молода після комори йде по воду до криниці, і тут водою, нею набраною, свахи і бояре обливають одне другого. Потім молода набирає вдруге, і з сею водою старший боярин веде її на хустці (котрої один кінець держить він, а другий — молода) до хати молодого при співі пісень. — Мат. етн., XIX, с. 73.
Молодята разом з старшими чоловіками і жінками бродять у воді; теща тричі обводить невістку у воді, по сім невістка набирає води і кропить своє нове обійстя, а баби співають: «Кропи, невісто, кропи, де крапля води впаде, там стадо волів стане». — ibid, c. 29 (Бойківщина).
По сій доперва церемонії молоді йдуть «на вивід» до церкви. Але інтересно, що подекуди — як от у Переяславщині (Чуб., 591) — ритуальне умивання при криниці заступає собою церковну церемонію. Після комори, коли церква близько, ведуть «скривати» молодих до церкви; коли церкви нема, то ведуть їх «скривати ся» до криниці: накривають молодого і молоду хусткою, вони миються під хусткою і витираються хусткою, що їх накрито. — Чуб., с. 591 — 2.
В зв’язку з сим, мабуть, стоїть порада молодій не журитись своєю долею, а «умитися у криниці і помолитися Богові» (Ой мовив єси, кленов листочку), або така пропозиція:
Є в мене криниця край перелазу,
Та вмиємось, милесенький, обоє разом (Чуб., V, с. 119).
Огонь — широко розповсюджений звичай переводити молодих, чи цілий поїзд, через розложений на дорозі огонь уважавсь настільки важним моментом, що не переведена через огонь («не підсмалювана») жінка не вважалася in таnu mariti, у власті чоловіка; він не міг її бити, не мав права затримувати, коли б вона хотіла собі піти від нього, і т. д. 1
З другого боку, до участі в довершенні весільного обряду покликуються таємничі сили домашнього огнища: стіни, що стережуть його, поріг, що відмежовує від чужих, злих сил; огнище-піч і духи предків, що живуть в ній. Обрядовість дуже складна, розгалужена, так що на різних паростях її нема змоги тут спинятись.
Хліб — подавець життя, всі прилади, якими він виготовлюється, особливо діжа, в якій він розчиняється, і віко її, котрим він накривається під час свого таємничого «росту».
Ролі сих предметів в весільнім ритуалі дають розуміння тої економічної, господарської основи, на якій спирається обрядовість і подружній союз. Хліб — сей продукт хліборобського господарства і домашнього хазяйства, його основа і центр — освячує нове подружжя і служить його фундаментом. Обмін хлібами між родами молодого і молодої — се підстава договору. Він уже сам, властиво, рішає справу, все дальше — се церемонія 2. І тут, в церемоніях, хліб грає першу ролю. Він не проста жертва Богам, він свята річ, фетіш чи Бог («святий коровай», як він зветься в піснях), який сам посвячує, стверджує і благословляє нове подружжя 3.
1 Чуб., IV, с. 428, 591, 598, 602, 642; Мат. етн., XIX, с. 95, 170. Найдокладніше про значення сього обряду Литвинова в Мат. етн., III, с. 143.
2 Інтересне оповідання навела Литвинова з Сіверщини: Жінка, котра прожила кілька літ з чоловіком без вінчання, тому що у неї попередній чоловік пропав без вісті, не хотіла вінчатись і тоді, коли ся формальна перешкода відпала: на її погляд, вінчання не могло нічого додати до правосильності її подружжя, заключеного обміном хліба і зарукою: «йшла за Саву не як-небудь, а як слід: Сава приходив з хлібом і з горілкою і з старостою; узяв мене від батька й могорич пили і руки давали» (Матеріали до укр. етнології, III, с. 172).
Ястребов в своїй студії про весільний хліб (Свадебныя обрядовыя хлЂбы въ Малороссіи. — K. Старина, 1897, VI) переказує спомини старожилів колишньої лінії, що весільний обряд в трудних умовах переселенського життя зводився до того, що молоду пару обводили паоколо діжі, на котрій був положений хліб. Обряд сей у великій весільній драмі, там, де вона розгортується вповні, сходить на другий план, а тим часом він, очевидно, був колись центральним актом.
Там же цитуються спомини бурлаків-заробітчан про те, як по економіях брали шлюб у отамана своєї ватаги через просте благословення хлібом.
3 Рухай, рухай, короваю, із Божого раю!
Ми до тебе готовесенькі, як лебеді білесенькі.
Вийся, короваю, єще вище від раю,
Як душейка по раю, а рибойка по Дунаю!
Короваю, мій раю, я коло тебе іграю —
На золоті качаю, на сріблі сажаю.
Світи, місяцю, з раю нашому короваю,
Аби був коровай красний, як сонечко ясний!
Проси Бога, Марусенько, щоб Бог дав,
Щоб ти ся коровай вдав,
Як день білий, як Бог милий,
Як яснеє соненько, що світить в віконенько.
Ой Бог нам дав — коровай нам ся вдав:
Ясний, красний — як місячейко,
Як яснеє сонейко!
Славлено да преславляно, да на стоді поставляно —
На столі-престолі славен наш коровай стоїть!
Де ж ти бував, що ти чував, святий короваю?
Бував же я, чував же я місяця з зорею.
Не єсть же то, не єсть же то місяць із зорею,
А єсть же то, а єсть же то Іванко з жоною
(Чуб., с. 216, 227, 230, 234, 245, 246, 247).
Оба роди, які зав’язують новий подружній зв’язок між двома своїми молодими членами, під протекторатом («під авспіціями») сих релігійних ідей і атрибутів, на кожнім кроці підчеркують добровільний, радісний, веселий (через те се ж воно і «весіллє») 1 характер сього союзу, — що він творить новий зв’язок між двома заприязненими, спорідненими родами, скріпляє й затіснює їх відносини. Се маніфестують з обох сторін особливо жінки — сторожі домашнього огнища і його мирного життя. Такий характер має поява «світилки», дівчини з роду молодого, яка приходить немов заложниця чи обмінниця на чолі поїзду молодого, гарантуючи, що рід, віддаючи свою дівчину, може собі дістати дівчину з того ж роду навзаєм 2. Ще виразніше виступає се при тім же приході, коли дві свахи, з роду молодого і молодої, стрічаються на чолі обох сторін на порозі хати молодої, з хлібом і сіллю і з засвіченими свічками: цілуються, ставши правими ногами на поріг, і зліплюють свічки докупи на знак повного об’єднання нової пари 3.
1 «Веселення» роду:
Дай же, Боже, в добрий час,
Як у людей, так і в нас,
В щасливую годину
Звесели [ти] родину.
Звеселися, родино,
Щоб нам жито родило,
Ой як жито, так й овес,
Звеселися рід увесь! (Чуб., 98).
До бору, свати, до бору,
Да рубайте сосну до долу,
Да трощити її на тріски,
Да несіте її на загніт,
Щоб наш коровай ясен був,
Щоб наш увесь рід весел був
(Чуб., 533).
Пор. вище: Сядемо обоє разом, звеселимо ми два двори.
2 Підчеркну й се, що до її «меча» знов-таки прив’язаний окраєць хліба! — Литвинова-Бартош, Мат. етн., III, с. 94.
3 Чуб., IV, с 432 (Овруцький пов.), при тім співанка: !!Ми з миром мировалися,
Дві сванечки цілувалися
На першім порозі, на лютім морозі,
Да зліпили свічки докупки.
Да зведено діти до парки
(Чуб., ч. 887).
Молода добровільно і непримушено дає руку на знак своєї згоди:
Вчера з вечера та порошенька впала,
А о півночи та кунонька походила,
А к білому світу старости на слід нагодилися.
— Виляй не виляй, ти чорная куночко,
А вже ж од того не ввиляти!
Виляй не виляй, ти молодая дівочко,
Виляй не виляй, та старостам ручку дай,
Старостам ручку, ще й по рушничку,
А молодому хусточку.
Заручена ти, Марусю, заручена!
Положила білу руку на заруку:
— Ручка же моя біленькая у батенька,
А чи будеш така біла у свекренька?
— Як ти будеш, Марусю, покірненька,
Буде твоя рученька все біленька (Чуб., 39, 67 А і Б).
Весь рід молодої, так само добровільно й охоче> бере участь в її виправі до другого роду. На весільний коровай складається мука з усього роду, його місять і ліплять всі жінки роду, і навзаєм весь рід дістає дарунки — частину викупу за дівчину 1. Приймаючи за неї викуп, рід ручиться за її «чесність», і докази сеї «чесності» звеселяють весь рід, бо підіймають його репутацію солідарності і родової честі в очах інших родів племені, навпаки — виявлення «нечесності» його смутить і гніває 2.
