Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
– Важко, тату, вам. Він зітхнув.
– Що мені зробиться? Людям важко, ось що… За гріхи наші, доню. Ховав я вдовицю, зовсім молоду. З хати виганяли, вона не скорилася. Хату спалили, а її шомполами… – Він схилив голову на руки.
– За що ж виганяли?
– Хто зна… Все село вигнали, порожньо там стало, як у пустці. Наче будувати щось збираються.
Очі Оксани розширилися, вона нахилилася ближче.
– А де це, тату?
Він здивовано глянув на дочку. І в цей час стукнули двері. Швидка, нервова, увійшла Нанетта – чорноволоса, кучерява, з жвавими очима і рухами. Обличчя хоч і молоде, але якесь нездорове, опухле, рот і вії підфарбовані. Благеньке пальто розстебнуте, хустка збилася на потилицю, у руках – корзинка.
– Оксано! – здивовано й радісно кинула з порога.
– Надюшо! – теж здивовано і радісно відгукнулась Оксана.
Але гостя закопилила губи:
– А я вже й одвикла від цього імені. Нанеттою кличуть тепер. Часи нові й імена.
– А яким же ти вітром тут опинилася? Ти ж, казали, у самій Вінниці влаштувалась?
Нанетта зняла пальто, хустку, по-хазяйському повісила біля дверей, поправила зачіску.
– В місті? Голодно там. Я до своїх стариків у гості приїхала…
Оксанин батько вставив своє слово про Нанетту, яка йому, видно, подобалася:
– Надійка, спаси її боже, уже третій день за мною, недужим, ходить. Бач, і в хаті прибрала, і випрала все. І гарячою їжею годувала мене. Наче знала, що ти приїдеш, доню, – простодушно посміхаючись, розповідав старий.
Нанетта тільки кинула погляд від дзеркала. Оксана вдячно засміялась.
– А як же інакше, отче? – сказала Нанетта, повертаючись до них. – Хіба ж Оксана моїх батьків би в біді залишила? Як-не-як – у школу разом ходили, подруги…
Вона з приязню подивилася на Оксану:
– А ти, Оксанко, все співаєш? У Києві? І в опері, кажуть?
Трохи ніяково Оксані – подруга, видно, мріяла теж про подібний успіх, і вона сказала скромно:
– Так, співаю. Задоволені мною начебто…
– Розкажи, подружко. – Очі Нанетти загорілися непідробним інтересом, вона сіла біля Оксани і ласкаво обійняла її…
У лігві хижака
У квартирі Стефанської на Кузнечній вулиці з приходом німців нічого не змінилося. Юлія Йосипівна була не такою людиною, щоб принижуватися до грабіжництва. Старі віденські стільці, потертий диван, на ньому ручна вишивка. Правда, дещо не вписувався у стару, обжиту кімнату новенький могутній «Філіпс».
На дивані лежав Міллер. Натягаючи на себе великий плед, він морщився й тихо стогнав. Нахилившись над ним, Стефанська підкладала під бік грілку.
З приймача неголосно линула німецька пісенька. Міллер вмостився, махнув рукою в бік приймача. Стефанська клацнула вимикачем, стало тихо.
– Розповідайте, – тихо наказав Міллер. – Сідайте.
Стефанська сіла на край стільця, поклала руки на коліна.
– З кого накажете починати?
– Як Солоух?
– Старається… Скромний, розумний. Трохи, мабуть, занадто інтелігентний.
– Це мине, – ледь посміхнувся Міллер. – Додому не пускайте, хай тільки передає продукти. Пайок давайте найкращий, нехай сім'я буде задоволена. Простежте тільки, щоб не було ніяких записок. Привіт на словах – і все. Через Дзюбу. Так. А що за дівиця? Мені вона сподобалася при знайомстві, а її злість – справі на користь…
Стефанська задоволено підхопила:
– Голубенко? Так, це справжня знахідка! Я її знаю, можна сказати, добре. Коли наші чоловіки опинилися на лаві підсудних, разом передачі носили. Вона рішуча, смілива, охорони не боялась, сварилася з-за кожної дрібниці, я навіть стримувала її. Ось і все, мабуть. Зустрілися два тижні тому на вулиці. У Києві вона лишилася свідомо, це мені ясно…
– Живе одна?
– Якийсь учитель приходить інколи. Вдова, знаєте…
– На вашу думку, підійде для нас?
– Ви ж самі бачили…
– Я її бачив у вікно – оце і все знайомство.
– Самі вирішуйте, Миколо Павловичу…
Міллер сердито глянув, потер підборіддя. Перейшов на німецьку мову.
– Скільки разів казав вам…
– Пробачте, гер майор. Я думаю, вона підійде. Цікавилась нею в районній управі, нічого поганого.
– Скільки їй років? Вона здорова?
– Близько тридцяти, на здоров'я не скаржиться.
– Вона тут?
– Так.
Міллер трохи подумав.
– Покличте.
Стефанська підвелася, плавно вийшла з кімнати. Міллер теж піднявся з дивана, крекчучи, підійшов до приймача, ввімкнув. Він терпляче покрутив ручку, слухаючи уривки музики, свист, вигуки, шуми. Та ось почулась російська мова. Московське радіо передавало зведення про важкі бої на Південному фронті, в районі Ростова.
Відчинилися двері, увійшла Марія Голубенко, за нею у дверях зупинилась Стефанська. Юлія Йосипівна показала Марії рукою на стілець, повела очима на Міллера. Марія сіла, а Стефанська зникла. Міллер продовжував слухати московську передачу, стежачи за виразом Маріїного обличчя. Але вона ніяк не реагувала на зведення з Москви, байдуже розглядала кімнату. Тоді Міллер підійшов, підсунув стільця, сів поруч.
– Давно знаєте Юлію Йосипівну?
Марія подумала:
– Чотири роки і чотири місяці…
Ще й чотири дні. Міллер зрозумів цю точність, кивнув, тихо спитав:
– Ваш чоловік повернувся?
Марія, не відповідаючи, дивилася на радіоприймач. Міллер простежив за її поглядом. Вийняв портсигар, розім'яв цигарку. Марія раптом потяглась до портсигара:
– Дозволите? Якби чоловік був, не сиділа б тут…
Міллер вийняв запальничку, підніс їй вогника і дивився, як Марія ретельно, але невміло розпалює цигарку.
– Нащо ви курите? Не вмієте ж…
Марія визивно глянула йому в очі:
– Багато чого я не вміла, поки чоловік був… А тепер…
– Чому ви не цікавитеся роботою, яку ми вам пропонуємо?
– А що, хіба є вибір?
Міллер мовчки підвівся, вимкнув радіоприймач, знову сів біля Марії. Вона трохи почекала його відповіді, зрозуміла, що нічого він не скаже, і вела далі:
– Мені вибирати вже нічого… Що є – те й підійде. Я була вчителькою німецької мови, поки чоловіка не засудили.
Міллер пересів на диван – так йому зручніше було дивитися в Маріїне обличчя. Він перейшов на німецьку мову. Трохи повільно, старанно вибираючи слова, вона теж відповідала йому по-німецьки.
– Треба ще вміти працювати…
– А чого ми, баби, не вміємо? – скупо всміхнулась Марія.
Міллер взявся за бік рукою, скривився, застогнав. Негайно увійшла Стефанська – вона, очевидно, стояла під дверима, – почала виймати ліки з буфета. Міллер не звернув на неї уваги.
– Я можу вам дати можливість, Маріє…
Марія підвелась:
– Що?
Міллер закінчив:
– Розплатитися за чоловіка…
Стефанська піднесла йому таблетку, склянку з водою.
* * *
… Василь Солоух увійшов до ванної кімнати, ретельно зачинив за собою двері. Прислухався. Відкрив кран, виліз на ванну, глянув у віконце, що виходило на парадні сходи.
На ньому були недбало наліплені смужки паперу від бомбардувань. Василь обережно відірвав дві смужки, змочив їх водою, знову наклеїв, але вже інакше.
Зліз з ванни, закрутив кран, глянув угору…
А в цей час Марія допитливо глянула на Міллера, потім запитала:
– Що я повинна робити?
Міллер недбало змахнув рукою.
– Сідайте… Поки що нічого… або майже нічого. Житимете тут.
Марія помовчала, в голові у неї раптом виник страх: «Я переграла, помітив, не вірить мені…» І, осяяна новою думкою, ніяково всміхнулася, похитала головою:
– Тут? Не можу. У мене…
– Знаю, але ж це не чоловік… – Міллер підвівся на лікті, перегорнув якісь папірці на столику. – Посваріться. Один-два місяці повчитеся, потім… почнете працювати. Ви, здається, на Уралі колись жили?
– Так…
– От і чудово.
Міллер старанно погасив цигарку, відкинувся на подушку.
