Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗

— І все ж таки?

— Тобі що — скоро вмирати, що ти хочеш конче довідатися?

— А ти хочеш смерть відтягти, як ота рабиня, що оповідала щоночі правителеві по казці, та так і не закінчувала їх до ранку? Не відтягнеш, Амете—Киримли, не відтягнеш… А що ти маєш вважати більшим за хондкара і навіть Аллаха, — я знаю. Це — почуття справедливості… Ха—ха!.. Ну й що ж би було, якби ти став ханом і роздав усі скарби голодранцям? Покликав би гяурів і сказав: беріть оце моє ханство голими руками, бо лінивий народ, розпаскудившись коло дармового злота, не думає ні про справедливість, яка на нього зійшла, ні про оборону, ні про своє минуле та сучасне, ні про майбутнє…

— Не роздавав би я голодранцям злота, якби став ханом, — похмуро, але з підкресленням незалежності власної думки промовив Амет. — Я би просто роздав їм землі: нехай кожен здобуває собі їжу не розбоєм та грабунком, а працею.

— Щодо розбою та грабунку, — то ти тут правильно кажеш! — з єхидством підкреслив Кантемір. — Тільки ж як воно в тебе виходить, що ти на словах проти розбою та грабунку, а сам у розбійники та грабіжники подався?!

— Не про той грабунок і не про той розбій я тобі кажу, нездогадливий Кантеміре—мурзо! — гостро кинув поглядом на супротивника Амет—Киримли. — І ти мусив знати, що йдеться не про той розбій.

— Ну, я справді—таки не знаю, що саме маєш на увазі, — зізнався Кантемір—мурза. — Поясни. Я прошу тебе. Ось я стану ханом — то, може, згадаю у своїх щоденних справах і твою пораду?!

Амету—Киримли було все—таки важко й незручно сидіти зі зв’язаними руками й ногами, хотілося обпертися об щось плечима, але до стовпа було далеченько. Можна було б покотитися до нього й там сісти, але не хотілося валятися перед Кантеміром. А втім… Він ще трохи подумав, а потім завалився—таки на бік і покотився до стовпа. Просити Кантеміра, аби той дав розпорядження розв’язати бодай руки, Амет—Киримли не хотів. Не бажав принижуватися. Та й просити про якусь, навіть найменшу, милість — означало би брати на себе й якісь зобов’язання. Якщо він, Амет—Киримли, осквернить свої уста просьбою розв’язати себе, то він відбере в себе моральне право, будучи розв’язаним, кинутися на Кантеміра і вхопити його за горлянку. Власне, підступність і невиконання обіцянок була найголовнішою рисою Кантеміра—мурзи й таких, як Кантемір. Напевне, всі мурзи й хани Криму відзначалися підступністю й невірністю. Він, простий пастух Амет, він, розбійник Амет—Киримли, зневажав підступність, що подекуди стала вважатися мало чи не найголовнішою національною рисою його народу. І якби принизився до прохання: розв’яжіть руки, — то після цього на мурзу він не кинувся б ні з кулаками, ні з ножем… Отож він без дозволу котився до стовпа, а Кантемір, густо холонучи й обливаючись липким потом, відсувався й відсувався і полохливо думав: викликати чи не викликати слуг!.. Нарешті, Амет докотився до свого місця, із зусиллям сів, упершись спиною об стовп, і після цього, нарешті, підвів на мурзу, що майже дорвався до ханського престолу, втомлені, ніби аж спітнілі очі. Кантемір дивився на Амета стривожено й напружено. Гарикни на нього — і зірветься з місця, й метне, не думаючи про наслідки, ножем чи ратищем у тебе.

Амет—Киримли нарешті вмостився, як хотів. Тепер спині стало легше. Тепер, отже, й говоритиметься, і думатиметься легше. І вільніше…

— Я скажу тобі, що я маю на увазі, — почав Амет. — Тільки не знаю, чи згадаєш ти мою щиру пораду, будучи ханом. Та й не знаю, чи станеш ти ще ханом. Доля нона дуже непевна річ. Навіть тоді, коли здається тобі, що ти її міцно тримаєш у руці…

— Кажи, кажи, — квапливо проговорив Кантемір. Думки про долю не здавалися йому зараз надто доречними.

— От так, — Амет знову спробував спиною та плечем стовп. — Якби я був ханом, то я примусив би всіх киримли чи працювати на землі, чи ловити рибу, чи добувати сіль, чи пасти овець і коней, чи займатися ремеслом, чи розвивати торгівлю… Я видав би фірман, який рішуче забороняв би ходити за Ор—Капу і розбійничати в краю урусів, у Ляхистані, в Московії, в богданських та мунтянських землях. Народ тоді буде народом, повним сили й гідності, коли він їстиме своїми руками вирощений хліб, а не награбований… Ти придивися, Кантеміре, з чого і як живуть люди на Україні, в Росії, в молдавській, польській, німецькій землях! З того, що самі надбали, з праці своїх людей!..

— І добре їм отак живеться? — з насмішкою запитав Кантемір.

— Як би не жилося, але душа в них чиста!

— Ха—ха—ха! Чиста душа! Ти думаєш, що на землі урусів усі однаково живуть? Одні гнуть спини на полях, а інші, багаті, не гнуть, а мають усе!.. От і ми, киримли, не хочемо гнути спини на полях, але хочемо мати все!

— А в нас що — всі однаково багаті? — запитав Амет. — Ні, не всі. І ти не зводь розмови на манівці. Кожний народ складається з тих, хто працює, і з тих, хто грабує. Але щоб ціла держава жила тільки з грабунку — то це вже страшно. Для цієї держави. Османська імперія — така. І наш Крим — теж така держава. І тому я боюся за наше майбутнє.

— Не бійся, — насмішкувато відповів Кантемір. — Ти не побачиш майбутнього. Тебе не виручать гяури, хоч ти і повторюєш їхні вигадки. Те ж саме, що говориш ти, говорив шість літ тому й негідний Ях’я—зрадник, що водив запорожців та донців на свою батьківщину.

— Ях’я — святий чоловік, якщо він таке казав. І не в гяурах суть. Суть у тім, що ті народи, які працюють, а не грабують, з кожним роком усе міцнішають, стверджуються, хоч ми й чинимо весь час грабіжницькі набіги на них. Ми весь час приходимо жнивувати на чуже поле — більше витопчемо, ніж візьмемо, а те, що лишиться невзятим, з вогнем пустимо! А нам же з цими народами доведеться сторіччя й тисячоліття сусідувати. Не вік і не два, а всі віки, які нам належить прожити… Ти говорив про Сократа і про греків. Не війнами та грабунками вони тобі, Кантеміре, запам’яталися, а розумом своїм, книгами, вченими і зодчими своїми…

— Звідки ти знаєш про них?

— Всі знають — і я знаю… Так от. Якщо ми житимемо так, як живемо досі, то колись ізнищать нас, як варварів, що колись у Римі, у храмах їхніх дивних, на священних вогнях перед вівтарями поросятину смажили, — фе!

Амет—Киримли не втримався і сплюнув убік.

— І справді, — здивувався Кантемір. — Звідки ти це все знаєш? Де ти навчився, свинопасе?

— Не я свинопас, а ти, Кантеміре! У моїй ватазі були порядні люди, а хто йде за тобою’ Свині!.. У мене був різний нарід. Не тільки наші пастухи. Греки були, ляхи, серби, уруси були, касапчі Асан був у мене. Багато про що оповідали вони мені дуже цікавого. Про різні народи, про їхнє життя в різних землях… Ми, киримли, живемо поки що, як дикуни—хижаки. Ми кусаємося навсібіч, крадемо, грабуємо, убиваємо всіх і все. Нас не люблять за це. Нас за це ненавидять, Кантеміре. Нашим ім’ям дітей лякають на Україні, Польщі та Московії…

— А їхніми іменами лякають татарські матері наших дітей, — негайно озвався Кантемір. І тут відчув, що його всього трясе від гніву. — Не те говориш! Сам Коран велить нищити ворогів ісламу — і нищити доти, доки зелене знамено пророка не замайорить над цілим світом!..

— Покинь! — хотів махнути рукою, та руки були зв’язані, і тому Амет різко ворухнув плечем. — Якби ти, Кантеміре—мурзо, знав, який він великий, цей світ, то ти збагнув би, що ніколи наше зелене знамено не зможе над цим усім замайоріти! Ніколи!..

Кантемір з презирством і ненавистю хотів дивитися на Амета—Киримли, та десь усередині відчував, що полонений ешкийя [36] у чомусь, йому, великому державцеві, не доступному, має рацію… Єдине, що втішало, — що цьому розбійникові недовго жити. Але ж… але ж істина не зникає, якщо речникові її відрізати язик чи навіть відрубати голову. Подумалося Кантемірові: ці гяури чинять дурниці, спалюючи своїх єретиків. Єретик згорить, а істина залишається. Як звали отого, що в Римі на Площі Квітів спалили?.. Забув ім’я… Йому навіть язика вирізали, щоб він з вогню не кричав своїх єретичних істин про те, що не Сонце довкола Землі обертається, а навпаки! Ну й що? Інші кричать! У Києві, казали, кричав якийсь звіздар на площі про те ж саме. І в Стамбулі хитрі греки та вірмени шушукаються, те ж саме кажуть…