Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
Арсен попереду поставив Романа. Молодий, дужий, чіпкий, він мав вести за повід коня, на якому сидів Младен. Златчин кінь, приторочений до сідла першого, йшов слідом… Арсен лишився позаду. З чотирма зарядженими пістолями за поясом, шаблею і ятаганом, він мав прикривати відступ. На серці у нього було тяжко. Він добре розумів, що їхній невеличкий загін з пораненим воєводою і не звиклою до тягот військового життя Златкою може стати легкою здобиччю Гаміда.
Побачивши, що втікачі притишили хід, спагії, ще не знаючи, яка попереду дорога, з криком і лайкою ринули вперед.
— Урус, гяурський пес, віддай те, що належить мені! — крикнув здалеку Гамід. — Все одно не втечеш!
Арсен не відповідав. Прикинув оком, скільки їм ще здиратися до перевалу, що вузькою, затиснутою між двома скелями ущелиною синів на тлі ясного передвечірнього неба. Виходило небагато — всього щонайбільше півмилі. Але що їх чекає потім?
Ззаду почувся постріл. Куля цьвохнула над головою і розплющилась об гранітну стіну. Арсен оглянувся — спагії були за якихось сто кроків. Якщо дозволити їм захопити виступ, вони зможуть обстрілювати всю стежку, аж до перевалу.
Він вихопив пістоль — звів курок. Обережно визирнув з–за скелі. Спагії вже не перли гуртом, а розтягувалися цепом. Жаль, Гамід далеко позаду. Його огрядна постать — добра ціль для кулі!
Попереду поспішав молодий дужий спагія. В руках — яничарка. З її цівки в’ється сиза смужка диму. Це він стріляв щойно.
Арсен підвів пістоль, прицілився. Спагія, побачивши наведене на нього дуло, вирячив очі, відсахнувся. Та було пізно: гримнув постріл — і він з криком полетів униз, зачіпаючи каміння, що з гуркотом покотилося за ним.
Переслідувачі миттю подалися назад. Арсен міг ще влучити в одного з них, але не стріляв. Головне — виграти час. Щоб його товариші з Младеном і Златкою встигли здертися на перевал і якомога далі відійшли від нього.
— Вперед! Вперед! — почувся голос Гаміда.
Спагії не рухалися. З острахом поглядали і на прірву, що поглинула їхнього товариша, і на кам’яний виступ, за яким сховався гайдук. Про щось говорили, сперечалися, але їхні слова не долітали до слуху козака.
Через деякий час почали роздягатися. Скидали важкі архалуки, сукняні жупани. Це здивувало Арсена. Для чого? Та коли вони з одягу зв’язали щось на зразок великого і товстого щита і один з них, тримаючи його перед собою, рушив уперед, Арсен занепокоївся. Куля, безперечно, застряне в такому щиті, і спагії зможуть підійти до скелі майже впритул.
Коли спагія зі щитом був кроків за десять. Арсен вистрілив йому в ноги. Той скрикнув, але, мабуть, швидше від несподіванки, бо, перемігши страх, продовжував обережно просуватися далі.
Лишатися за виступом було небезпечно. За переднім спагією ішли інші з яничарками напоготові. Арсен оглянувся: його друзі вже піднімалися на перевал. Якщо спагії і прорвуться зараз, вони не зможуть із своїх рушниць влучити їх.
Отже, тепер можна подумати і про себе. Вистріливши ще раз, швидко побіг по вузькому приступку. З–під ніг зривалися камінці і з шумом котилися вниз. Він не помічав того. Позаду пролунало кілька пострілів. Просвистіли кулі. Та жодна не зачепила його; спагії не вміли цілитися в рухому мішень.
9
Сонце заходило за далекий зубчастий небосхил. Вечоріло. Тут, на вершинах гір, безперервно дув поривчастий крижаний вітер. Стало холодно. Арсен похукав у закоцюблі пальці і знову міцно стис у руці руків’я пістоля. Він стояв на самому вершечку перевалу і дивився вниз. Спагії щось гаряче обговорювали, поглядаючи на нього. Чувся роздратований Гамідів голос. Потім Гамід вийшов наперед і крикнув:
— Гей, урус, ще раз пропоную: здавайся! Обіцяю життя і волю!
— Без твоєї обіцянки — я живий і на волі! — гукнув у відповідь Арсен і глянув назад: його маленький загін уже здирався на схил протилежної гори.
— Поверни мені листа — і забирайся геть, гяуре! — гарячкував Гамід.
Арсен хотів було крикнути, щоб дошкулити Гамідові, що то не простий лист, а фірман султана, але вчасно спохватився. Ні, ні, про це треба мовчати! Про фірман ні слова. Щоб не дізналися про його викрадення ні бейлер–бей, ні сам султан, щоб турки не змінили своїх намірів. Що ж до Гаміда, то він, безперечно, теж мовчатиме.
— Іди візьми його, Гаміде! — засміявся козак. — Ну, ти ж хоробрий!
— Спагії потупцяли на місці і рушили вперед. Останні сто кроків перед перевалом були не такі важкі, як раніше. Місцина була досить широка і дозволяла наступати гуртом. Зате вона була доволі крута і всіяна безліччю камінців — великих і малих, які ковзалися під ногами і утруднювали біг.
Арсен вистрілив. Ще один турок, недоладно змахнувши руками, упав навзнак. Але це не зупинило інших. Спагії спотикалися, падали, однак настирливо лізли вперед.
Арсен схопив важку каменюку, вискочив на вершину перевалу, став з натужно витягнутими над головою руками, в яких завмерла чорна брила.
— Хто ступить ще крок, розтрощу тому башку! — крикнув униз.
Спагії здригнулися, зупинились.
— Вперед! Вперед! Що ви злякалися мерзенного гяура, сини падишаха! Ви зараз схопите його! — підбадьорював своїх воїнів Гамід і вистрілив з яничарки.
Арсен відчув, як щось тупо ударило в живіт. «Поранений!» — майнула думка. Але болю не відчув. Напруживши всі сили, жбурнув униз каменюку. Спагії з виском сипнули врозтіч. Користуючись замішанням серед ворогів, Арсен оглянув себе. Крові ніде не видно. Тільки на бекеші чорніє невелика дірка. Невже куля застряла в сукняному жупані?.. Чекай — чому в жупані? А може… А може, то Сірків пояс врятував йому життя? Як він не догадався про це раніш? Безперечно, туго начинений золотими і срібними монетами, він став надійною перепоною для олов’яної кулі!
Швидко розстебнувши бекешу і жупан, Арсен зірвав з–під сорочки широкий і важкий ремінний черес. Золото — ось що зупинить спагіїв, затримає їх, поки стемніє, і його друзі будуть на безпечній відстані!
Він розкрив один з клапанів пояса, насипав жменю золотих монет.
— Аскери! — крикнув голосно. — Я віддаю вам усе, що у мене є цінного! Ось — ловіть!
Він сійнув монетами по кам’янистому схилові. Золотий дощ блиснув у повітрі, бризнув на спагіїв і з дзвоном розсипався серед каміння. Якусь мить спагії стояли остовпілі. Потім враз пригнулися — кинулись один з–поперед одного нишпорити, вишукуючи блискучі кружальця.
— Вперед! Вперед! Гнів Аллаха на вас, шайтанове насіння! — гримів Гамід. — Ми повернемося назад — і все буде ваше!
Його ніхто не слухав. Кільком воїнам пощастило — вони зразу знайшли по три–чотири монети. Це розпалило жадобу і заздрощі інших. Почалася суперечка. Ті, хто нічого не знайшов, вимагали, щоб здобич було поділено порівну. Щасливчики, підтримуючи один одного, відмовлялися ділитися з товаришами.
Гамід бігав від одних до інших, умовляв, благав, погрожував. На нього не звертали уваги. Тоді він заверещав:
— Паскудні шакали, смердючі гієни! Я постріляю вас! Запроторю на галери, гяурські свині!
Спагії притихли. Але жоден не виявляв бажання залишати місце, де можна було в одну мить розбагатіти на тисячу курушів. Таке трапляється не щодня!
Час ішов. Сонце опустилося за далекі вершини гір. В долинах погустішала імла. Тільки західна половина неба догорала малиновою загравою, і на верховинах було ще видно. Арсен прослідкував за своїм загоном — він піднявся на протилежний крем’янистий кряж і вже поволі ховався за обрієм. Коли б ще хоч трохи затримати спагіїв, щоб у сутінках не побачили, в якому напрямку він піде!
Та раптом Гамід викрикнув:
— Воїни, не гайнуйте часу! У того гяура багато золота! Я знаю! Він несе гайдуцьку казну! Доженемо його — і вся здобич буде ваша! Вперед, сміливці!
Спочатку поволі, потім дедалі швидше спагії подерлися знову на гору. Тепер вони не відступлять: їх гнала жадоба золота, спокуслива думка про легку можливість поживитися.
