Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗
Усьому є якась причина, і все до якоїсь цілі йде. Інакше життя було б іграшкою химерної фортуни. Яка ціль нинішного сну? Чи не остерігає його якась невідома сила?
Тая думка не дає йому спокою. Стрічає старого сотника, що тутешні сторони, як свою власну кишеню знає, і питає його про ліс отсей і про озеро в лісі.
— Та це не озеро, — каже, — а прямо болото, що до його вода з горбів стікає. Чортове болото. Не одну душу загирило в собі. Небезпечний це ліс. Перше там всякий непевний народ кошелився, бо він далеко від шляху. І тепер Бог його знає, що в ньому сидить.
— Чи не поїхати б нам туди?
— А пощо? Що ми там загубили?
— Щоб перевірити. Певніше, то й спокійніше.
— Як ваша милість прикажуть. Ми тут тепер під вашим рей ментом стоїмо. Я слухати привик. Хочете поведу, хоч би й зараз. У мене жінка не кричить і діти не плачуть. Я сам як палець. Пригоди не боюся. І так застоявся, як кінь на стайні, у тому Бахмачі. Козакові, знаєте, за воєнними пригодами скучно.
— Гадаю.
— Як я ще під його милістю полковником Новицьким служив, то довелось чимало з татарами воювати. Двічі нам не повезло. Кажуть, що ясновельможний наш пан гетьман полковника Новицького листами за це картав, особливо під Богутівською слобідкою, хоч, як може вашій милості відомо, гетьман і полковник не чужі собі були, гетьманів племінник, пан Мазепа Трощинський, жонатий був з донькою полковника Новицького, коли чували, і вони собі ніби у дружбі жили. Але дружба дружбою, а що служба службою, — у нашого гетьмана так…
Розговорився старий сотник Петранівський і про Петрика згадав. Як цей нещасний Петрик, літ тому десять, кримців на Україну навів, себе за гетьманового сина подавав, бо гетьман його, щоправда, перше дуже любив і т. д. Аж до того місця своє оповідання довів, як то старшина комонного полку Вечірка того Петрика біля містечка Кишеньки у бою зарубав і сам лютою смертію з руки татарської погиб.
— А великий цей ліс? — спитав нараз Чуйкевич.
— Який?
— А той з болотом, про який я вас перше питав.
— Ага, цей чортівський гайок, чи великий він? Ні. Колись тут великі ліси бували, тепер винищено багато. Довкола городів і кріпостей, треба їх тому було винищувати, щоб ворог не міг близько під город підступити. Лісом він, бувало, невидиме для сторожі підкрадеться і відперти важко. А як винищити ліс, то кругом видно.
Тут знову починався виклад про оборонну систему колись і тепер; Чуйкевич перервав цей виклад питанням, як далеко туди?
— До того ліса?
— Так.
— От, може, година їзди.
— Візьмемо тоді яку десятку людей і поїдемо з вами.
— Ваша милість зі мною?
— Еге ж.
— Ні, так не добре буде.
— А як же?
— Якщо ваша милість зволять послухати моєї ради, то краще зробимо так. Я візьму пів пішої запасної сотні і перетрясемо цей ліс. Кіньми пускатися незручно. Ліс, сніг, болота, коні — дорога річ, — піхотинець у кожну нору влізе, — йому безпечніше. А покидати двора я вашій милості не раджу. Це не добре. Кождий похід, хоч би й такий нікчемний, як отсей, непевна річ. Ідеш, але чи вернеш, хто знає. А що було б у Бахмачі, коли б так ваша милість не вернули? Я — друга річ. На моє місце десятьох молодших чекає.
Чуйкевич притакнув старому.
Дав приказ і пів запасної сотні пішло в недалекий похід.
Чуйкевич з валів відпроваджував їх очима, поки на виднокрузі не згубився їх слід.
Тоді у двір пішов, чи не почує щось про Мотрю. Нічого нового. Від двох днів ані гірше, ні краще. Лікарі знову стали турбуватися нею. Пробують нових ліків. Мотря неспокійна чогось. Бентежиться, то знов ніби байдужа на все. Хоч би цю ніч могла спокійно спати.
Чуйкевич вискакує з двора і над Бахмачем, як орел, кружляє.
На гадку йому сотник прийшов, Петранівський. Коли б він тільки в біду не попав. Старий лис, але й на таких колись кінець приходить. Хоробрий козак мало коли своєю смертію вмирає.
Наслухує, чи стрілів з цеї сторони не почує. Мабуть, задалеко, щоб чути. Розвідку посилає, наладжує зв'язок, а сам з другою половиною запасної сотні напоготові стоїть.
Досвідченого охочекомонного ротмістра до себе прикликати велить.
— Мабуть, чи не доведеться мені на годинку від двора відійти. Ви тоді виручите мене. Вам відомий розклад наших сил?
— Я Бахмач знаю, як своїх п'ять пальців.
— Так тоді гаразд… Ось і вістун. Що нового?
— У лісі стрілянина.
— Певно чув?
— Як вашу милість чую.
— Відповіш, коли неправду сказав.
— Знаю.
І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить.
Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив.
Під'їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що дальше робити.
— Гони!
Чуйкевича запал бойовий обгортає. Хотів би скорше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути.
На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать.
— Мотре, тривай! Або врятую тебе, або з тобою згину! — пригадав собі свої власні слова з нинішного тривожного сну.
Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, завело його.
Чуйкевич на перших санях навколішках стоїть, мушкет напоготові.
Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кождий корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові а по полю походили, кождий крок прослідити можна.
— Стій!
Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети.
Так воно і сталося.
Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев'я. Він щолищ, мабуть, готовився до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже було запізно.
Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався, як немож краще. Чуйкевичеві довелось тільки кінчити, що він почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек.
Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним посилали кулі. Але було кількох, що, мабуть, ще Петрикові часи пам'ятали, і тії відбивалися хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові.
Заходяче сонце золотило чорні верхів'я дерев. Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Того озера і доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно.
Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів навіть по імені назвати.
Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто її сказав, що гетьмана немає дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонне?
Ці питання не сходили йому з ума.
Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, — ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити гріш, і то не будь-який!
Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо. Досить гільтаїв у полон взяли, на допросі скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добраться.
