Пентаграма - Несбьо Ю (смотреть онлайн бесплатно книга TXT) 📗

Патрульна машина звернула на гравійну доріжку і стала біля будинку. Ракель чекала їх на ґанку.

Перегнувшись через Олега, Харрі відчинив двері. Хлопчик вистрибнув і побіг до матері.

Мьоллер і Харрі сиділи й дивились, як вони мовчки стоять, обнявшись.

У Мьоллера задзеленчав мобільний телефон. Він двічі сказав у трубку «так», один раз «єсть» і прибрав телефон у кишеню.

— Беата. У сміттєвому ящику в дворі будинку Барлі знайшли мішок із повною екіпіровкою велокур’єра.

— Гм...

— Буде справжнє пекло, — вів далі Мьоллер. — Усі хочуть увірвати від тебе шматочок, Харрі. Акерсгата, НРК, ТВ-2. Й іноземці теж. Уявляєш, про велокур’єра-маніяка чули вже навіть в Іспанії. Ну та що я тобі розповідаю. Ти ж через таке вже пройшов.

— Переживу.

— Переживеш. Знаєш, у нас же є кадри всіх подій у гуртожитку. Ось тільки не розумію, як це Танген примудрився в неділю ввечері ввімкнути апаратуру в своєму автобусі й, забувши її вимкнути, поїхав до себе в Хьонефос. — Мьоллер із підозрою подивився на Харрі, але той нічого не відповів. — Ти просто щасливчик, у нього на жорсткому диску вистачило місця на декілька діб запису. Неймовірно. Виходить так, ніби все спланували заздалегідь.

— Майже, — пробурмотів Харрі.

— Готується велика внутрішня чистка. Я подзвонив у ОСО і повідомив про діяльність Волера. Ми не хочемо, щоб учасники його «ліги» залишалися служити в поліції. Перша нарада завтра, покладемо цьому край, Харрі.

— Ясно, шеф.

— Мені здається, ти не надто в це віриш.

— Ну... А ви?

— Чому я маю в цьому сумніватися?

— Тому що ви теж знаєте, на кого можете покластись, а на кого — ні.

Мьоллер двічі моргнув, не знаходячи підходящої відповіді. Потім швидко поглянув на поліцейського за кермом.

— Можете трішки почекати, шефе? — Харрі вийшов із машини.

Ракель відпустила Олега, і той зник за дверима. Вона стояла, схрестивши руки на грудях. Коли Харрі підійшов зовсім близько, вона подивилася на його сорочку:

— Ти ввесь промок.

— Ну... Коли йде дощ...

— ...я мокну. — Вона сумно всміхнулась і погладила його по щоці. — Тепер усе закінчилося?

— На сьогодні все.

Вона заплющила очі й пригорнулася до нього. Харрі обняв її.

— Він скоро забуде й оговтається, — сказав він.

— Знаю. Каже, що не боявся, бо ти був там.

— Гм...

— Як сам?

— Усе гаразд.

— Справді? Дійсно все закінчилось?

— Закінчилось, — прошепотів їй на вухо Харрі. — Остан­ній день на роботі.

— Добре, — сказала вона.

Вона пригорнулася до нього так міцно, що йому здавалося, ніби вони злилися в одне ціле.

— Наступного тижня піду на нову роботу.

— Це яку ти знайшов через приятеля?

— Так. — Її запах п’янив. — Через Ейстейна. Ти пам’ятаєш Ейстейна?

— Таксиста?

— Так. У вівторок іспит на водіння. Я цілими днями тільки те й робив, що повторював подумки вулиці Осло.

Вона розсміялась і поцілувала його в губи.

— Про що ти думаєш? — запитав Харрі.

— Про те, що ти божевільний.

— Мені пора, — сказав він.

Вона спробувала всміхнутись, але Харрі сказав, що в неї не виходить.

— Я більше не можу. — Вона почала тихенько схлипувати.

— Зможеш, — підтримав її Харрі.

— Я не можу... без тебе.

— Це не так, — сказав Харрі й знову пригорнув її до себе. — Ти чудово проживеш і без мене. Питання в тому, чи зможеш ти чудово прожити зі мною.

— Це питання? — прошепотіла вона.

— Знаю, тобі потрібно його обдумати.

— Нічого ти не знаєш.

— Гарненько подумай, Ракель.

Вона трохи відсунулася й уважно подивилася йому в обличчя. «Шукає, що змінилося», — подумав він.

— Не йди, Харрі.

— Мені треба ще кудись з’їздити. Якщо хочеш, можу приїхати завтра зранку. Ми могли б...

— Що?

— Я не знаю... у мене немає ніяких планів... та ідей. Ну, то як?

Вона всміхнулася:

— Чудово!

Він подивився на неї, потім, зібравшись, поцілував у губи і пішов.

— Тут? — запитав водій, дивлячись у дзеркало. — Хіба не зачинено?

— Понеділок — п’ятниця — з дванадцятої до тре­тьої, — відповів Харрі.

Машина зупинилася біля краю тротуару перед «Боксером».

— Ви зі мною, шефе?

Мьоллер похитав головою:

— Він хотів бачити тільки тебе.

Бар зачинявся, й останні гості збирались розходитися. Начальник кримінальної поліції сидів за тим самим столиком, що й минулого разу. Глибоко посаджені очі неможливо було розгледіти в напівтемряві. Келих пива на столі був майже порожній. Обличчя сіпнулося, на нім з’явився проріз рота.

— Поздоровляю, Харрі.

Харрі сів навпроти.

— Дуже хороша робота. Поясни, як ти дійшов висновку, що Свен Сівертсен — не велокур’єр-маніяк.

— Я побачив фотографії Сівертсена в Празі й зрозумів, що бачив фотографію Віллі й Лісбет на тому самому фоні. Ну і ще перевірили залишки речовини під нігтем...

Співрозмовник нагнувся над столом, наблизивши обличчя до Харрі. Від нього пахло пивом і тютюном.

— Я не про докази, Харрі. Я про ідею. Коли ти почав підозрювати? Що змусило тебе копати в потрібному напрямі?

Харрі знизав плечима:

— Та лізуть у голову різні думки... Надто добре все сходилося.

— Що ти маєш на увазі?

Харрі почухав підборіддя.

— Ви знаєте, що Дюк Еллінгтон просив настроювачів не настроювати ідеально його піаніно?

— Ні.

— Коли піаніно настроєне абсолютно, воно погано звучить. Тобто звучить воно правильно, але втрачає якусь теплоту і щирість. — Харрі почав колупати стільницю. — Велокур’єр-убивця давав нам ідеальний код, який точно пояснював, де і коли. Але не навіщо. Цим самим він змусив нас зосередитися на подіях, а не на мотиві. Кожен мисливець знає, що, коли хочеш розгледіти дичину в темряві, дивитися потрібно не прямо на неї, а трохи вбік. Я перестав розглядати факти, як тільки все почув...

— Почув?

— Авжеж. Ці так звані серійні вбивства були ідеально налагоджені. Все звучало правильно, але ненатурально. Злочини скоювалися, немов за сценарієм, даючи нам чітке пояснення. Такою ясною часто буває брехня, а правда — дуже рідко.

— Тоді ти все і зрозумів?

— Ні, але я перестав дивитися на деталі та спробував дістатися суті.

Начальник кримінальної поліції кивнув і подивився на пузатий пивний келих, який він крутив по столу. У спорожнілому барі неприємний звук розлягався різко і голосно.

Він відкашлявся і мовив:

— Я помилявся щодо Тома Волера, Харрі. Вибач.

Харрі не відповів.

— Я не збираюся підписувати наказ про твоє звільнення. Я хочу, щоб ти залишився у нас. Знай, я тобі довіряю. Цілком і сповна. І сподіваюся, Харрі... — підвів він обличчя, і проріз рота набув форми усмішки, — що ти мені теж.

— Мені треба подумати, — сказав Харрі.

Проріз зник.

— Щодо роботи, — пояснив він.

Співрозмовник заусміхався знову. Цього разу й очима.

— Звичайно. Дозволь мені замовити тобі пива. Вже зачинено, але якщо я скажу...

— Я алкоголік.

Начальник кримінальної поліції на секунду забарився, потім коротко засміявся:

— Вибач. Забув. У мене до тебе ще одне питання, Харрі. Ти...

Харрі чекав — келих пива з огидним звуком нарізував чергове коло по столу.

— ...подумав, як подаси цю справу?

— Подам?

— Так. У звіті. І журналістам. Їм обов’язково захочеться поговорити з тобою. Якщо випливе справа з Волером і контрабандою, вони перемиватимуть кісточки всій поліції. Тому важливо, щоб ти не говорив...

Харрі шукав у кишенях сигарети, а його співрозмовник — відповідні слова.

— Щоб ти не давав їм версії, яка дозволяє хибне тлумачення, — нарешті сказав він.

Харрі розуміюче всміхнувся й подивився на останню сигарету. Начальник рішуче допив залишки пива й обтер рот тильною стороною долоні.

— Він що-небудь сказав?

Харрі звів брову:

— Ви про Волера?

— Так. Він що-небудь сказав перед смертю? Що-небудь про своїх спільників? Про тих, із ким він працював?