Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— У штаб-квартирі казали, що я знайду вас тут.

— Єдине місце, де я маю змогу розчути власні думки. — Командувач смикнув вудилище.

Поряд з ополонкою лежала газета, а на ній — слоїк з приманкою й ніж. На першій шпальті пишуть, що з першого дня Різдва очікується потепління. Про смерть Халворсена ані слова. Мабуть, номер надрукували раніше.

— Є про що розмірковувати? — спитав Харрі.

— Та-ак. Ми сьогодні увечері разом з дружиною на різдвяному концерті приймаємо прем’єр-міністра. Й на тижні підпишемо з Гільструпом угоду щодо продажу нерухомості. Загалом, є про що розмірковувати.

— Власне, я хотів спитати вас лише одну річ, — мовив Харрі, зосереджено намагаючись розподілити вагу на обидві ноги.

— Слухаю.

— Я доручив своєму працівникові, Скарре, перевірити, чи не було переказів з вашого рахунку на рахунок Роберта Карлсена й навпаки. Переказів не робили. Але Скарре зна­йшов іншого Карлсена, котрий регулярно переказував кошти на ваш рахунок. Юсефа Карлсена.

Давид Екхоф і бровою не повів, лише не зводив очей з чорної води в ополонці.

— А питання у мене таке. — Харрі пильно глянув на Екхофа. — Чому останні дванадцять років ви отримували щоквартально вісім тисяч крон від батька Юна та Ро­берта?

Екхоф сіпнувся, наче вловив велику рибину.

— То як?

— Чи це дійсно важливе?

— Гадаю, так, Екхофе.

— Але нехай це буде між нами.

— Не можу цього пообіцяти напевне.

— Тоді я не можу розповісти.

— Тоді мушу забрати вас в управління, щоб ви пояснили письмово.

Командувач звів голову, примруживши око, питально гля­нув на Харрі, ніби оцінюючи, наскільки сильним є ймовірний супротивник.

— Гадаєте, Гуннар Хаген дозволить? Щоб ви притягли ме­не в управління?

— Поживемо — побачимо.

Екхоф прагнув щось сказати, але змовчав, наче відчуваючи, що Харрі налаштований рішуче. А Харрі спало на гад­ку, що вожак стає вожаком не завдяки грубій силі, а завдяки здатності правильно оцінити ситуацію.

— Гаразд, — відповів Екхоф. — Але це довга історія.

— Часу у мене вдосталь, — мовив Харрі. Крізь підошви на чоботях уже проймав мороз.

— Юсеф Карлсен, батько Роберта та Юна, був моїм ліпшим другом. — Екхоф кинув оком кудись у бік Снарьо. Ми разом вчилися, разом працювали, мали великі сподівання і, як то кажуть, подавали великі надії. А найголовніше — мріяли про могутню Армію спасіння, що звершує справу Божу на землі. Звитяжну Армію, розумієте?

Харрі кивнув.

— Кар’єрними сходами ми теж підіймалися разом, — вів далі Екхоф. — З часом нас з Юсефом стали вважати суперниками, котрі націлені на посаду, яку я зараз обіймаю. Хоча я вважав, що посада ця не надто важлива, що нас веде мрія. Але коли обрали мене, з Юсефом щось сталося. Він ніби змарнів. Та-ак, нелегко казати, самого ж себе до пуття не знаєш, може, я б теж поставився до всього так само. Хай там як, а Юсеф обійняв відповідальну посаду головного управителя, але попри те, що ми й надалі товаришували родинами, все ніби якось змінилося... — Екхоф добирав слова. — Колишньої близькості вже не було. Юсеф щось замислив, і то щось недобре. Й восени дев’яносто першого я та наш голов­ний бухгалтер, Франк Нільсен, батько Рікарда та Теа, ви­яви­ли, у чім річ. Юсеф вчинив розтрату.

— Й що трапилось?

— Направду, у нас в Армії досвіду у таких справах бракує, тож ми з Нільсеном спершу мовчали, сподіваючись спочатку вирішити, як вчинити. Звісно, Юсеф не справдив моїх сподівань, але я бачив причинно-наслідковий зв’язок, у якому був і я сам. Адже за обставин, коли обрали мене, а його відкинули, я б мав діяти... тактовніше. Так чи інакше, а у той час у нас із кадровим поповненням справи йшли кепсько, бо люди ставилися до нас не так уже й прихильно. Тож коштів, аби розпалювати скандал, у нас бракувало. Я успадкував від бать­ків літню садибу у Південній Норвегії, у якій ми бували нечасто, бо в основному проводили відпустку в Естгорі. Ко­ротше кажучи, я нашвидкуруч продав будинок, отримавши достатньо коштів, аби перекрити нестачу перш, ніж її хтось помітить.

— Ви? Ви перекрили розтрату Юсефа Карлсена з особистих коштів?

Екхоф знизав плечима:

— Ми не мали іншого виходу.

— Не щодня голови особистим коштом...

— У нас незвичайна організація, Холе. Ми працюємо в ім’я Господа. Тоді все стосується тебе особисто.

Харрі повільно захитав головою, розмірковуючи про кіс­точку на Хагеновому столі.

— І тоді Юсеф Карлсен, покинувши посаду, разом з дру­жиною виїхав за кордон. І ніхто не дізнався про цей випадок?

— Я запропонував йому менш відповідальну посаду, — мовив Екхоф. — Але він, певна річ, не міг погодитись. Адже ж виникли б питання. Як я пригадую, вони мешкають у Таїланді, недалеко від Бангкока.

— Отже, оповідка про китайського селянина й зміїний укус — просто вигадка?

Екхоф, всміхаючись, захитав головою.

— Ні, Юсеф дійсно був скептиком. І ця історія стала для нього глибокою уразою. Він засумнівався, як часом всі ми вагаємось.

— І ви, командувачу?

— Так. Сумнів — то тінь віри. Неспроможний сумніватися не здатен по-справжньому вірити. Достоту як у випадку з хоробрістю. Той, хто неспроможний боятися, — не в змозі бути хоробрим.

— А гроші?

— Юсеф наполіг, що сплатить мені ті кошти. Не тому, що прагне себе реабілітувати. Зробленого не переробиш, та й заробіток у нього недостатній, щоб коли-небудь повернути кош­ти. Гадаю, це єпитимія, що, як здається йому, корисна для нього. То чому я маю відмовляти йому в цьому?

Харрі знов кивнув.

— Чи Роберт з Юном знали про це?

— Гадки не маю. Я ніколи про це не згадував. Я вважав за свій обов’язок подбати про те, щоб батькова хиба не вплинула на синівську кар’єру в Армії. Найперше, на кар’єру Юна. От хоч би продаж нерухомості, яким ми опікуємося саме зараз. Найперше — це будинки на Якобс-Оллс-гате, згодом ще кілька. Може, Гільструп навіть Естгор викупить. Десять років тому для такої угоди нам би знадобилося безліч консультантів, але, маючи в Армії таких тямущих фахівців, як Юн, нам непотрібні сторонні радники.

— Отже, продажем опікувався Юн?

— Ні-ні. Певна річ, рішення приймала Керівна рада. Але без підготовчої роботи, яку він провадив, і переконливих висновків, гадаю, ми б не наважились на цю угоду. Для нас Юн — людина перспективна. Що йде, так би мовити, у крок з часом. І найліпший доказ, що Юнів батько йому не завадить, є те, що цього вечора він та Теа сидітимуть з іншого боку прем’єр-міністра. — Екхоф насупився. — До речі, я сьогодні намагався зв’язатися з Юном, але він не відповідає. Чи ви бува з ним не розмовляли?

— На жаль, якщо Юна немає...

— Перепрошую?

— Я про те, що якщо Юна не стане, якщо вбивця таки здійснить свій план, хто посяде місце Юна?

Давид Екхоф здійняв не одну, а обидві брови.

— Сьогодні увечері?

— Я маю на увазі його посаду.

— А я не розкрию таємниці, сказавши, що наступником стане Рікард Нільсен. — Він посміхнувся. — Ви ж самі тоді казали, що бачите подібність між Юном та Рікардом і мною та Франком.

— Таке саме суперництво?

— Де є люди, там завжди суперництво. В Армії теж. Спо­діваймося, що дрібка суперництва ставить людину на те місце, де вона приносить якнайбільшу користь собі й служить загальній справі. Що ж... — Командувач добув во­лосінь з ополонки. — Гадаю, я відповів на ваше питання, Харрі. Якщо потрібно, то Франк Нільсен підтвердить істо­рію про Юсефа, але, гадаю, ви зрозумієте, чому я не прагну розголосу.

— Оскільки ми заговорили про секрети в Армії, маю ще одне, останнє питання.

— Повідайте, — нетерпляче сказав командувач, збираючи у сумку риболовецьке приладдя.

— Чи ви знаєте, що дванадцять років тому в Естгорі було скоєно зґвалтування?

Харрі сподівався, що мімічна здатність Екхофа приховувати подив не безмежна. А позаяк зараз межу вочевидь перетнули задалеко, Харрі збагнув, що для нього це, вочевидь, несподіванка.

— Як на мене, ви помиляєтеся, інспекторе. Інакше це жах­ливо. Про кого йдеться?