Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗

Коли дістався Городища, ворота вже були відчинені. Людота, не дивлячись на приворітника, дерев'яними ногами пройшов усередину й подався до своєї хижі. Славка стурбовано звела на нього чорні брови. Певно, чатувала коло хвіртки цілу ніч, але коваль, нічого не сказавши їй, подався до хати, взяв під полом свій останній меч, загорнув і його разом із щойно добутим і вийшов, одтрутивши Славку. Тоді таки глянув їй у вічі. Певно, мав досить страшний вигляд, бо жона дивилася на нього, наче на мерця. Він потер брудною долонею обличчя, вернувся до хижі, взяв у пазуху чималий окраєць хліба сірого й знову ступив до дверей.

— Здобув єси?..

Людота кивнув і лише промимрив:

— Я... не жди...

Після сього майже два місяці, день крізь день, ішов у тому напрямку, де заходило сонце, проминув багато країн і чужих язиків, побував у Галлії й на тих ланах, де сталася велика битва, й нарешті, після багатьох поневірянь, здогнав рать князя київського Богдана Гатила аж у землі авзонській. І скільки лиха людського, й скільки голоду й холоду зазнав у дорозі, й скільки разів мусив діставати з ганчірки свій любовно поцяцькований, загартований у рижієвій олії меч, аби здобути шматок хліба чи оборонити себе від ворога о двох та чотирьох ногах, — про се знав тільки він сам...

Двома днями потому, як меч Юрів таким несподіваним чином опинився в його дісниці. Гатило, скликав своїх ратеводів й оголосив їм, що вранці вирушають у путь. Серед князів та боляр запанувало радісне пожвавлення. Нарешті Гатило відмовивсь од незрозумілої впертості Все воїнство знало про меч, бо такої новини до княжої полотки не припнеш навіть за найбільшого бажання. Отже, попереду стольниця городів стольних, і кожен уже бачив себе в Римі, й кожен мріяв про нього й нетерпляче виглядав того далекого ранку, до якого були ще цілий вечір і ціла ніч.

Тоді Гатило звелів покликати собі високого сла римського й несподівано для всіх сказав Левові Першому:

— Я йду на Русь yсп'ять.

То було страшенною несподіванкою не тільки для русичів, а й для папи Лева, й він не зміг навіть слова мовити на таку заяву, лише стояв і кліпав старечими очима.

— Бич Божий оминає Вавілон, — сказав Гатило. — Я не хочу брати його. Я не зрину до основ хороми ваші, й лінгваріуми [38], й марморяні пам'яті цісарям вашим, і відунам, і ратеводам. Хай се чинять инчі. Рим-город має доволі ворогів, і ти, соле, сам відаєш, хто то є. Вони брали вже вас, а я не піду. Але стережіться мене! — Голос його здійнявсь угору, й аж наче полотка Вишатина хитнулась: — Речу: стережіться. В моїй дісниці тепер лежить меч Юра Всепобідника, якого ви кличете Ареєм. Пильнуйте, бо я знову можу вернутись yсп'ять — і тоді не буде Вавілонові спасу від меча того. Де ступить нога коня мойого, там трава не рости-йме!

Гатило вийшов з намету сам, а в наметі ще довго панувала тиша.

Сонце схилилося над верхами Альпів, порослими буком і полудневими борами. На лівому ложі великокняжої полотки сидів княжич Юрко. Син сьогодні вперше сів, і то було добрим знаком і полічбою. Гатило підійшов до Юрка й ласкаво ляснув його по зарожевілій щоці, тоді зробив п'ять кроків і стомлено ліг на свою постелю. Навкруги гомонів табір, а тут, поблизу, люди розмовляли пошепки. Новина приголомшила всіх. Богдан, уявивши собі вираз облич їхніх, усміхнувся, й важкий сон так і здолав його з тим усміхом...

— Княже!.. Та княже ж, речу!..

Гатило ледве розплющив обважнілі повіки. В наметі було поночі, та він таки впізнав старого кравчого князя Годоя.

— Що є стало?

— Ось вийди...

Гатило здивовано підвівся. Годой не хотів казати чогось такого, що бентежило його, й Великий князь київський скосував на хворого сина. Той, певно, не спав.

Уже надворі Годой пошепки звірився:

— Жона...

— Яка?

— Ота латинка. Сидить у Вишатиній полотці. Речу їй: князь опочиває, але вона й не слухається...

Богдан Гатило, стенувши плечима, подався туди, де чорнів гострий верх Вишатиної полотки. Там світилося двоє горілець. На м'якому ложі сиділа римлянка, імператорова сестра Юста-Грата Гонорія.

Гатило вперше почув про доньку західнього римського імператора, нині вже небіжчика Констанція, давно — ще коли князь Годой ходив слом до Теодосія, а безвусий Хрисафій намовляв київського сла отруїти свого володаря. Юста-Грата Гонорія змалку жила в царі-городі Константинополі разом із братом, а коли брат водінням Пульхерії сів на стіл у Римі, то забрав із собою й сестру Юсту.

Та стіл римський вельми хиткий, і, щоб усидіти на ньому, треба мати неабияку спритність, а Юста росла й гарнішала з кожним літом. Коли її виповнилося шістнадцять, імператорів двірець на Палатині став скописьком жонихів. Чи мала собі Юста любого між них — те Валентиніана зовсім не обходило, в родині імператорів злюб — справа інша. Та кожен, кому дісталася б рука доньки імператора Констанція й рідної сестри імператора Валентиніана Третього, став би в Римі другою людиною, а друга людина завжди має хіть стати першою.

Звичайно, все було в волі Валентиніановій, і він міг би старанно добрати можа своїй сестрі. Недолугих і геть дурненьких патриціїв у Римі жило багато, навіть серед громадян найвищого титулу. Таких суперників молодий імператор не боявся, але де гаранція, що Юста не народить йому небожат можеської плоті? А діти ростуть вельми швидко. Та хіба ж не бувало, що й немовлят саджано на стіл? Скілько завгодно, й у сьому сам Валентиніан був уже свідком, коли в Константинополі став імператором його двоюрідний брат Теодосій Другий, який тоді ще ледве спинався на ніжки, а на золотий стіл його підсаджувала лисиця Пульхерія.

Так минали місяці й літа, Валентиніан усяко зволікав із сестриним заміжжям, але привид ще не народженого небожа-суперника дедалі наполегливіше переслідував його й снивсь уночі. Вбити сестру Валентиніан не міг — він любив її, по-своєму, але любив, їх зблизило важке спільне дитинство. Й Валентиніан одваживсь на інше. Коли Юсті сповнилося двадцять, вона раптом зачинилась од усього світу в своєму хоромі. Для Рима то було громовицею з ясного неба: Юста-Грата Гонорія дала обітню дівства?! Та палка й жагуча Юста, в яку молоді патриції залюблювались із одного погляду, Юста, з якої аж променилася любов!

Але імператорова сестра сама заявила про свою обітницю, й лише Валентиніан знав, як йому пощастило сього домогтись.

Так минуло три літа, й Рим почав забувати про Юсту, та в літо четверте вона зненацька втекла. Втекла, бо жила в хоромі вільно й мала достатньо срібла і золота, її впіймали дуже швидко — не встигла дістатися й Сіцілїї. Тоді брат просто замкнув Юсту. Відтепер вона замешкала в хоромі з десятьма євнухами й не могла виходити за поріг, бо й порогів не було: Валентиніан оточив її хором високими мурами й поставив неприступну сторожу з євнухів-ефіопів. І знову потяглися літа за літами, й усі спроби Юсти-Грати Гонорії вирватися на волю лишались марними.

Гатило знав про долю сестри західнього імператора — він мусив знати все про всіх значних володарів. Минулого ж літа до городу Києвого прибився гонець. Він мав лише двох супровідників і жодної учти, але назвався слом від Риму. Гатило наказав котромусь незначному боляринові прийняти його, та сол, безвусий євнух, домагався до «гунського імператора» й передав йому важкий золотий перстень із дванадцятьма камінцями-кривавцями.

То була печатка Валентиніанової сестри. Словами ж євнух переказав таке:

— Світла царівна Юста-Грата Гонорія сле тобі сей перстень і свою мольбу визволити її й узяти собі жоною. А віно вона принесе тобі добре: всю провінцію Галлію вкупі з готами аквітанськими й усіма язиками, що в Галлії сидять віддавен і віднедавен.

Перстень Богдан Гатило лишив, але слова жодного не велів переказувати Валентиніановій сестрі. Тепер же вона сама прийшла до нього, й сиділа в його полотці, й розгублено зорила на нього...

— Яку маєш надобу? — непривітно спитав Гатило, й царівна встала. Вона з твердим латинським виголосом проказала грецькою мовою, бо грецькою звернувся до неї й він: