Ольвія - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
Отан все ще вагався, інші ж змовники позирали на нього вичікувально.
І тоді слова попрохав Гобрій.
— У Гатах Авести сказано: «Худоба потребує доброго хазяїна. Сам пророк молиться про вилучення від худоби поганого хазяїна». Так сказано в Яснах, у фаргарді 33. Там же далі сказано: «Душа худоби ремствує з приводу того, що в неї немає сильного захисника». — Він вмовк, обвів присутніх пильними очима, наче кожному з них намагався заглянути в душу, і закінчив так впевнено, ніби з ним уже всі погодилися: — Будемо виганяти від перської худоби поганого хазяїна, та й до того ж — самозванця. Я за те, щоб прийняти пораду Дарія, не розходитись, а прямо з нашої ради йти на мага. Так менше ризику, що провалимось, і більше надії на успіх.
— Що ж… — Отан ще мить повагався, зітхнув і закінчив: — Тоді — помолимось богам.
Після молитви змовники заховали під плащами кинджали і пішли до царського палацу. Йшли гордо, спокійно і впевнено, як і подобає таким знатним мужам. І стража їх мовчки пропустила. Ще б пак! Найзнатніші мужі Персії! Рівні самому цареві, хоч він і вважається богом. Щоправда, найзнатніших мужів у дворі перестріли євнухи і спробували було їх затримати, але змовники в один мент покололи магових прислужників кинджалами і ринулись в палац. Маг Гаумат і його спільник, теж маг, зачувши передсмертні крики євнухів, збагнули, що там коїться, і кинулись до зброї. Лжебардія встиг схопити лук, а його спільник — спис. Захищаючись, він штрикнув Ардуманіша в стегно, а Інтафрену виколов око. Але Гаумат не міг пустити в діло лук, бо Дарій і Гобрій підскочили до нього впритул і почали тиснути мага до стіни. (Дарій і досі бачить перед собою вирячені з жаху чорні очі мага і його скривлений рот із тремтячими губами.) Маг, мабуть, відчув свій кінець, бо щось белькотів нерозбірливе, і руки його дрижали, наче в лихоманці, наче на нього трясун насів. Дарій, зробивши випад, хотів було штрикнути кинджалом під ребро, але маг, підстрибнувши, на диво прудко кинувся тікати у внутрішні покої і навіть спробував було зачинити за собою двері. Дарій і Гобрій кинулись за ним, й обоє одночасно вдарилися у двері плечима. А були вони дужі і вдарилися з такого розгону (в Дарія потім довго нило забите плече), що двері розчахнулись навпіл, і вони ледве втримались на ногах, в'їхавши у залу, як по слизькому.
Першим із магом зчепився Гобрій. Він зробив випад, але маг встиг перехопити його руку вище ліктя і так стис її кістлявими пальцями, що Гобрій не міг її ані звільнити, ані нанести нею удар. А перехопити кинджал лівою рукою, як то треба було чинити в подібній ситуації, він з поквапу чи гарячковості не здогадався. Тож смикав свою руку з кинджалом і невідь-чому кричав: «Та пусти ж… пусти… вчепився, як пантера…» Маг же, затиснувши його руку, здавлював її ще міцніше, й обоє вони тупцялися посеред зали, і ні той, ні той не міг узяти верх. А навколо них крутився розгублений Дарій, робив змахи кинджалом, але маг вертівся так, що кожен раз під випад Дарія потрапляла спина Гобрія. І Дарій опускав руку. До всього ж у залі було темнувато, і Дарій боявся, щоб у тій хапатні та не прикінчити товариша.
Так довго тривати не могло. Першим отямився Гобрій і закричав:
— Та бий же, чому вагаєшся?!!
— Боюсь, щоб тебе не вцілити, — одказував Дарій.
А маг стискував руку Гобрія як залізом і вертівся так, щоб від другого нападника його весь час захищала спина Гобрія. Маг, певно, отямився від першого переляку і намагався виграти час, розраховуючи, що хтось із двірцевих слуг прибіжить йому на виручку… Це відчув і Гобрій, до того ж в палаці вже чулася тупотнява ніг — хтось комусь біг на поміч. І тоді Гобрій закричав до Дарія:
— Бий кого попало!!!
І Дарій, розмахнувшись, наніс удар. Кинджал його по саме руків'я увійшов у чийсь бік. Гобрій і маг на мить застигли.
Дарій висмикнув кинджал і теж застиг — в ту мить він був непевний і не міг ще збагнути, кого ж поцілив. Аж ось маг із шумом випустив повітря і як підрубаний впав на бік. До нього підскочив Гобрій і одним вправним ударом кинджала відсік Лжебардії голову. Бризнувши чимось чорним (у півтемряві палацу кров мага видалась чорною), голова покотилася по мозаїчній долівці. Гобрій біг за нею, раз по раз нахилявся, роблячи рухи, щоб наколоти її кінцем кинджала, але голова відкочувалась од нього, наче втікала.
— Та постривай же… постривай… — бурмотів Гобрій і таки ногою її зупинив, штрикнув у відрубану шию кинджалом і високо підняв голову мага.
— Дарію!.. — крикнув він, навіть не бачачи, що по його руці тече й з ліктя крапає на долівку кров мага. — Той, хто захопив перський престол, уже мертвий!
І тільки тут убігли до них товариші по змові — Мегабіз, Отан і Гідарн. Мегабіз тримав на кінці кинджала відрубану голову другого мага. І теж по його руці текла чорна кров мага і з ліктя лунко крапала на мозаїку долівки.
— Маг мертвий!
— Треба негайно про все, що сталося, розповісти люду, — сказав Дарій, і вони, захопивши голови магів, вибігли з палацу (поранені двоє змовників — Інтафрен та Ардуманіш лишилися у покоях). Вже за ворітьми царського палацу змовники, розмахуючи кинджалами із головами магів, почали кричати:
— Перси!! Славні мужі нашого царства!! Трон Персиди врятовано, маг мертвий! Бийте спільників мага! Винищуйте їх до ноги! З нами Ахурамазда!!!
На п'ятий день змовники знову зібралися і почали радитись, як бути: законний цар Персії Камбіз мертвий, а царство без царя не може довго зоставатися. Із семи змовників тільки один Дарій мав законні права на перський престол, адже походив із роду Ахеменідів, правлячої династії перських царів.
«Мій батько Віштасп, — думав він. — Батько Віштаспа — Аршама, батько Аршами — Аріарамна, батько Аріарамни — Чішпіш, батько Чішпіша — Ахемен. Тому ми й називаємось Ахеменідами. Тому наш рід споконвіку є царським.
Вісім душ із мого роду були царями до мене. Я мушу стати дев'ятим».
Так думав Дарій, але вголос не прохопився й словом про свої права на перський престол, гадаючи, що друзі-змовники і самі про те добре відають. І Дарій запитливо глянув на Отана: ти, мовляв, знаєш, чийого я роду, тож говори.
І Отан попрохав слова.
На превеликий подив Дарія, він сказав:
— Думаю, що не треба знову віддавати владу в руки одного самодержця. Ви добре знаєте, до чого доводило нас свавілля Камбіза. Невже ви знову хочете мати такого царя? Самодержець чинить що хоче, він творить зло, слухає нишпорок і шептунів, а кращих людей переслідує, губить їх без суду, а підлоту ще й підтримує.
— Лишити царство без правителя? — здивовано звів брови Дарій.
— Чому без правителя? — спокійно перепитав Отан. — Давайте запровадимо народне правління. Адже народ-правитель не творитиме нічого із того, що дозволяє собі самодержець, бо всі рішення будуть залежати від народних зборів. Отже, — закінчив Отан твердим голосом, — я пропоную знищити єдиновладдя і зробити народ владикою!
Дарій потемнів на виду, але й слова не мовив. Тільки подумав:
«Ач, куди занесло Отана! Народовладдя йому забаглося. Щоб чернь доконала Персію, щоб худорідні захопили верховну божеську владу? Щоб усякі цвиндрики у царі пнулися, а ми щоб, знатні, у їхні слуги пошилися?»
Хто-хто, а Дарій добре знав ситуацію в країні. Внаслідок безкінечних війн, які вів ще Кір, батько Камбіза, знать розділилася на два протилежні табори: знать Заходу поривалася до влади й одночасно намагалася покінчити з положенням «народ — військо», а на Сході царства воєнно-племінна демократія намагалася не допустити до влади знать. По всьому царству або визрівали, або вже спалахували бунти, всюди непокора, невдоволення, ворожнеча… Не сьогодні-завтра розпадеться царство, з таким трудом створене Ахеменідами, а Отану забаглося народного правління.
Другим слова попрохав Мегабіз.
— Те, що сказав Отан про відміну самодержавної влади, підтримую і я, — почав він упевнено, але неясно було, куди він буде хилити. — Але щодо другої пропозиції — віддати верховну владу народу — то це, мені здається, не краща порада. — («Молодець, Мегабіз», — подумки похвалив його Дарій і, не втримавшись, схвально кивнув головою). — Адже немає нічого жахливішого за розгнуздану чернь, — говорив далі Мегабіз, і Дарій удруге схвально кивнув головою. — Тож чи гоже нам, рятуючись від тирана, попасти під владу черні? Адже тиран хоч знає, що творить, а народ навіть і не знає. Бо звідки у народу розум, як він невчений і не має ніякої природженої доблесті. Галасливою юрбою-юрмиськом кинеться народ до кормила влади, і тоді нам, знаті, хоч світ заочі втікай. Та й що нам доброго чекати від тлуму людського? — Він мить помовчав, ніби збирався із силами, і вигукнув: — Хай цінить народне правління тільки той, хто бажає зла Персії! Ми ж наділимо верховною владою тісне коло найвищої знаті, а в їх числі будемо й ми самі. А від кращих людей буде виходити і державна мудрість.
