Туманність Андромеди - Ефремов Иван Антонович (книга жизни txt) 📗
Тільки кочегар енергійно запротестував:
— Я перший зустрів його і зазирнув, можна сказати, в самісіньку душу, коли міркував, чи не луснути його по головешці. Ні, він моряк і смілива людина, не буде він за фашистів, які плюндрують його батьківщину. Такому можна вірити.
Старпом підтримав кочегара:
— Діватися зараз усе одно нікуди, зброя в нас при собі, норвежець не знає про неї. Незабаром ніч. Забарикадуємося добре, почнуть ламати двері — обов’язково почуємо. Зате як слід відпочинемо, а там… побачимо.
Усі погодилися з старшим помічником. Надійно заклинивши міцні двері болтом і знайденою тут же невеличкою палею, моряки почали стягати з себе і викручувати мокрий одяг. Невимовне відчуття тепла, спокою і слабості оволодівало змученими людьми, але все ж таки в них вистачило енергії розв’язати тюк із зброєю, акуратно протерти автомати й гвинтівки і покласти їх по три з кожного боку. Моряки вкрилися кількома полотнищами парусини і, притулившись один до одного голими тілами, майже вмить міцно заснули.
Глухо, наче здалеку, Ільїн почув крізь сон неясний шум, потім у двері постукали. Старпом, відкинувши парус, рвучко сів. Сну як не було. Кривлячись од болю в усіх м’язах, Ільїн розбудив товаришів. Тим часом за дверима чулося настійливе “тук-тук-тук-тук” — умовний стукіт хазяїна.
З револьвером у руці, зігнувшись, старпом рушив до дверей, а за ним, виставивши плоскі багнети, вишикувались усі інші. Як тільки відчинилися двері, моряки побачили тьмяне денне світло, що падало зверху крізь люк. За дверима почувся знайомий голос — норвежець промовив до когось кілька слів своєю мовою. Крекчучи і чіпляючись спиною за низький одвірок, у каюту проліз сивобородий старик, майже такий на зріст, як хазяїн, що зайшов слідом за ним і відразу ж зачинив двері.
Обидва норвежці зачудовано розглядали незвичайну картину. В низькій, душній кімнаті тьмяне світло ліхтаря під стелею, завішаною мокрим одягом, ледве освітлювало шістьох зовсім голих людей, що стискували в руках зброю. Старик суворо посміхнувся і щось сказав хазяїнові. Той звернувся до моряків, як і раніше, каліченою англійською мовою.
— Ось. Старий моряк. Він може. Німців нема. Нагорі вартують ще кілька чоловік.
Старик ступив крок уперед, безстрашно відвів автомат кочегара і, з полегкістю випроставши спину, сів. Хазяїн помацав одяг моряків, похитав головою, швидко зібрав його в оберемок і вийшов.
Моряки посідали навпроти старика, все ще не випускаючи з рук зброї. Старий норвежець оглянув кожного гострими, глибоко запалпми очима, пошкрябав пальцем густу бороду і заговорив англійською мовою. Всі, навіть ті, хто не знав мови, уважно слухали. Хазяїн тихо ввійшов і сів на підлозі, приєднавшись до слухачів. Старик підморгнув морякам і закурив смердючу люльку. Тільки тепер моряки згадали, як давно не курили. Знайшовся клапоть паперу, дві неймовірних розмірів самокрутки пішли з рук у руки, а Ільїн обережно витяг з револьверної кобури свою вірну люльку. Моряки насолоджувалися. Тільки Курганов, який не курив, кашляв і чортихався, та час від часу вторив йому хазяїн, що теж не курив.
Старпом почав перекладати товаришам слова старика:
— Ми попали у фіскевер (рибальський порт). Тут є німецький загін берегової охорони, але морська база — в сусідньому фіорді. Цей парусник стоїть уже давно. Його привели сюди з Кумагсфюра; шкіпер утік до англійців, команда теж розбіглася. В бухті близько шістдесяти рибальських моторних суден. На ловлю не ходять — не хочуть постачати німців, а німці інакше не дозволяють виходити в море, та й пального нема. Наш хазяїн живе тут тому, що німці виселили його з братом з будинку по той бік фіорду — там розмістилася берегова охорона. От і облюбував він собі цей парусник: приміщення просторе, і ненависних фашистів не бачить. Виявляється, наш хазяїн учора ввечері бігав у селище, рибалки зібрали раду: що з нами робити? Старий запитав мене, що ми самі думаємо. Я відповів: “Битися з німцями. Кожен моряк вартий десяти німців, так за шістдесят ми ручаємось”. Він відповів, що тут їх понад шістсот. Але облишмо жарти. Рибалки вирішили, що коли дійде до бою, німці на сто кілометрів довкола всіх переб’ють або посадять у в’язницю — думатимуть, що сховали парашутний десант. Рибалки пропонують нам тікати, і якнайшвидше. З бухти жодне моторне судно не вийде, нема пального. Крім того, від мотора шум. Найкраще на цьому ж паруснику, де ми зараз перебуваємо: він стоїть дуже зручно, біля самого входу в бухту.
В цю пору року завжди тумани, коли вітер з моря. Надвечір вітер змінює напрям — дме з фіорду на захід — і зганяє туман у море. Якщо ми встигнемо вийти зразу, разом з туманом, успіх забезпечено. Парусник іде безшумно, і за ніч ми зможемо відійти далеко од берега, в зону, де патрулюють англійські судна. Як почне сутеніти, в тумані, на судно прийдуть рибалки з селища — поставлять реї і прив’яжуть паруси. Звичайно, судно велике, морське, справитися нам з парусами буде дуже важко. Крім того, і небезпечно — оснастка стара. Але іншого виходу немає — провести нас у гори до партизанів вони не беруться: немає вмілої людини. А молодці! Слово не розходиться з ділом: цієї ночі, коли ми спали, вони доставили сюди два бочонки води, продукти, хоч у самих нема чого їсти, — принесли сиру, солоної риби, ячного хліба. От люди! А проспали ми, виявляється, понад дванадцять годин, — закінчив старпом. — То як? Я думаю, діло варте уваги?
— Звичайно, варте! — хором обізвалися моряки.
— Стривайте, — звернувся Ільїн до старика по-англійськи. — Німці ж помітять, що зникло велике судно.
— Це наш клопіт, — відповів старик. — Ціла ніч. Приведемо стару велику шхуну і затопимо тут, щоб стирчали щогли.
Хазяїн приніс висушений біля печі одяг і казан з гарячою кавою.
— Товаришу старпом, — сказав раптом Курганов, — ви запитайте в нього, — кочегар кивнув на хазяїна, — може, він з нами? Чого йому тут з німцями? Чоловік хороший.
Старик з насмішкуватим вогником в очах переклав запитання старпома хазяїнові. Той посміхнувся і швидко заговорив по-норвезьки.
— Він каже: не можна, сім’я загине. Його брат одвіз обидві сім’ї — свою і його — в Рерос, там дядько в лісництві працює. Взимку й він туди.
— Шкода, підходяща людина, — відповів кочегар. — Ну, прізвище його і адресу запишіть, добре б зустрітися після війни… А куди це ми потрапили?
— Та хай йому біс, не можу розібрати назви селища, вони її так вимовляють… — зніяковівши, признався Ільїн. — А район зветься Лоппхавет, поміж великими островами Серьо і Арньо. Це значить, на північний схід від Тромсе.
Моряки міцно потиснули руки норвежцям. Потім старпом, виконуючи спільне бажання, записав на двох аркушах паперу прізвища і адреси радянських моряків і вручив їх обом норвежцям. Старик старанно згорнув записку і довго запихав її кудись за пояс, кинувши кілька уривчастих слів.
— Він каже, що це треба добре заховати, — переклав старпом. — Якщо побачать німці, то смерть йому.
Норвежці пішли. Збуджені моряки жваво обговорювали дальший план дії.
— Що я казав? — торжествував Курганов.
— Не поспішай радіти, — буркнув Титаренко. — Може, це все липа, щоб легше нас взяти…
— А ти не каркай, вороно! — сердито обірвав кочегар. — Не може фашистська наволоч усіх людей розпаскудити. Є ще люди… Собі віриш, а інші, думаєш, гірші за тебе?
Стерновий, розгубившись від несподіваного красномовства кочегара, замовк. Ільїн, наказавши товаришам не з’являтися на палубі, вирішив оглянути судно, а головне — побачити, в якому стані стерновий привод, і обережно піднявся скрипучими сходами нагору. Дерев’яний ковпак, що прикривав люк з боку носа, заважав бачити море; зате фіорд був увесь як на долоні.
Вузький язик майже чорної води вповзав далеко всередину урвистих гір. Суворі, покраяні тріщинами скелі наступали на береги. Розкидані вздовж берега будиночки боязко тулилися біля підніжжя скель. Трохи далі, на кам’яному майданчику, височіла дивна будівля. Балюстрада з маленьких стовпчиків підтримувала кілька лускатих дерев’яних покрівель, які піднімалися одна над одною. Здавалося, що на один будинок посаджено другий, менший, а на цьому точнісінько так же сидів ще менший, з чотиригранною покрівлею, яка завершувалась загостреною башточкою з високим шпилем. Будівлю прикрашали залізні флюгери у вигляді драконових голів із роззявленою пащею і висолопленим тонким язиком.
