Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– Та-ак. Добре, спробую виручити вашого чоловіка, але сумніваюся в успіху. Гроші на слово не дають, – закінчив Раджимі.
Він був цілком задоволений візитом. Раджимі дізнався про все, про що слід було дізнатися.
На другий день рано-вранці, виходячи від тітки, Раджимі ледве не зіткнувся з Сонею. Вона плакала. Взявши жінку під руку, він одвів її від будинку і стурбовано запитав:
– Що ще трапилось?
– Він прислав мене до вас, – відповіла Соня, стримуючи ридання.
– Ми на вулиці! – суворо нагадав Раджимі. – Вмійте стримувати себе.
– Вам удалось дістати гроші? – І жінка з надією подивилася на Раджимі.
Той заперечливо похитав головою:
– В моєму розпорядженні була лише ніч, а це зовсім небагато.
– Але є надія?
– Я вам уже говорив: дуже невелика. Скажу правду: всю суму покрити ми не зможемо.
– Господи, що ж робити?
– Не падайте духом. Завтра ввечері я зайду до вашого чоловіка і розмовлятиму з ним особисто. Нехай почекає мене і нікуди не виходить.
Юргенс був задоволений діями Раджимі.
Вони сиділи за накритим столом. Юргенс помішував срібною ложечкою міцний чай у склянці, а Раджимі відривав ягоди від грона винограду, що лежало у вазі, висмоктував з них сік і клав шкірки на блюдце. Нарешті він витер серветкою свої тонкі пальці і замислився.
Деякий час Юргенс сидів мовчки, великими ковтками відпиваючи холодний чай, потім сказав:
– Гроші він одержить лише за документацію. Так йому і скажіть.
Раджимі запобігливо підняв руку:
– Можливо, що гроші й не потрібні будуть.
Юргенс відсунув від себе порожню склянку і здивовано зиркнув на співбесідника.
– Як це розуміти?
Раджимі відповів не зразу. М'яко ступаючи, він пройшовся по кімнаті, потер руки і сів на свій стілець.
– Мейєрович згоден тікати звідси, – притишено сказав він.
– Куди?
– Хоч світ за очі. – І Раджимі посміхнувся.
– Чия це вигадка? – Юргенс встав, розправив плечі і пильно глянув на Раджимі.
– Моя.
Раджимі пояснив.
П'ятнадцять тисяч – сума досить-таки пристойна. Звичайно, в разі потреби можна пожертвувати нею, але навіщо допускати зайві витрати? Згода Мейеровича дає змогу не витрачати грошей і зберегти зоставлені цінності. Він, Раджимі, заробив їх…
Юргенс засміявся: він зрозумів суть комбінації, задуманої Раджимі.
– Погодиться? – запитав він.
– А куди йому діватись?
– Ви забули про дружину.
– Запевнимо його, що дружину переправимо слідом за ним негайно.
Юргенс вийняв портсигар і закурив. Помічник його, звичайно, має рацію. Де пройде один, там завжди пройде і другий. Але який смисл у всій цій вигадці? Кому потрібен на тому боці Мейєрович? А тут ще його дружина… Скільки мороки! Чи не можна зробити простіше?
Юргенс кілька разів оглянув кімнату від стіни до стіни і сплеснув долонями.
– Приймаємо ваш варіант, але з невеликою поправкою, – сказав він. – По дорозі з Марком Аркадійовичем може що-небудь трапитись.
На знак згоди Раджимі схилив голову.
Того ж дня ввечері Микита Родіонович, викликаний телеграмою, йшов у перукарню Раджимі.
Телеграма, як і минулого разу, була підписана: «Рамі», але Ожогін відчував, що мають бути побачення і розмова з Юргенсом.
Поява покійного шефа не тільки приголомшила Ожогіна, але й зайвий раз показала, на що здатна імперіалістична розвідка.
Микита Родіонович ішов і думав про те, які заплутані, звивисті й небезпечні таємні стежки. Вони ідуть через моря й кордони, по лісах і безкраїх степах. І скільки треба пильності, впертості, вміння й мужності, щоб виявити їх і знайти на них ледве помітні сліди!
Ожогін не помилився: в квартирі Раджимі його зустрів Юргенс.
– Ну от, тепер ми докладно поговоримо, – сказав він, потискуючи руку Микиті Родіоновичу, і замкнув двері.
Ожогін сів за стіл, Юргенс навпроти. Під самою стелею горіла матова лампочка. Бліде розсіяне світло від неї падало на обличчя Юргенса, і Микита Родіонович міг уважно розглядіти його. Юргенс майже не змінився, тільки погладшав.
– Ну, а ваші справи як? – Юргенс поклав перед гостем портсигар і сірники.
Микита Родіонович коротко розповів про пригоди, які трапилися з ним і його друзями з часу «похорону» Юргенса.
Юргенс слухав розповідь, не перебиваючи, а коли Ожогін закінчив, спитав:
– Ви до Блюменкранца навідувались?
– Ми його не знайшли. Тобто знайшли його квартиру, але в ній виявився зовсім інший мешканець.
– Ну, це не так важливо. Важливо те, що ви всі цілі, влаштувалися, добре себе почуваєте.
Голос Юргенса, жести, манера тримати себе залишалися колишніми. Він, як і раніше, говорив дуже самовпевнено, владно. Як і раніше, любив робити паузи в розмові.
– Моє доручення виконали?
– Щодо Мейєровича?
– Так.
Микита Родіонович відповів, що через обмеженість часу він не зміг зібрати про нього повних даних.
– Чим я ще можу бути корисним? – поцікавився він.
– Дрібницями я вас більше не турбуватиму. Є серйозніші завдання. Для вас, як і для мене, цілком ясно, що тут – я маю на увазі Середню Азію – сталися великі зміни. Старі топографічні карти втратили всяке значення. На них треба нанести поправки. Не кваплячись, спокійно, методично постарайтеся нанести на карти все нове. Виникли нові міста, – дайте їм повну характеристику. Поцікавтеся, де обладнано нові аеродроми, де збудовано нові енергетичні вузли. Підрахуйте енергетичні й паливні ресурси.
– А строки?
– Строками я не обмежую. В міру нагромадження матеріалів передавайте їх Раджимі… Як у вас з коштами?
– Я нічого не потребую.
– Якщо виникне потреба в грошах, зверніться до Раджимі, він усе влаштує.
Розмова забрала приблизно годину. Юргенс ще раз підкреслив, що Раджимі можна довіритись у всьому: він досвідчений у справах Сходу і добре розбирається в людях.
– От поки що і все, – закінчив Юргенс. – Ми зустрінемося ще не раз… До речі, південні райони республіки вам знайомі?
– Так. Я часто виїжджаю туди у відрядження.
– Їх мета?
– В основному приймання збудованих електростанцій і перевірка роботи вже існуючих.
– Чудово. До цього питання ми ще повернемось.
День нової зустрічі Юргенс не призначив.
Увечері Раджимі зайшов до Мейєровичів.
Чоловік і жінка були вдома. На вітання вони відповіли якось мляво.
На столику у величезній попільниці з панцера черепахи лежала купа недокурків.
– Марко Аркадійович, – м'яко почав Раджимі, – чи правда, що ваші справи такі погані?
Мейєрович кілька раз кивнув головою і опустив її на груди.
Його дружина напружено застигла, очікуючи продовження розмови.
– Прошу вас, – звернувся до неї Раджимі, – залиште нас самих.
Жінка міцно стулила губи і явно неохоче залишила кімнату.
– Ви знаєте, в чому ваш єдиний порятунок? – запитав Раджимі.
– Дружина говорила… Я згоден тікати куди завгодно, в найглухіший куток нашої країни.
Раджимі посміхнувся:
– Ні, тут усюди знайдуть. Вас чекатиме в'язниця, а у вашому віці це неминуча смерть… Єдиний вихід – залишити межі Росії.
Мейєрович здригнувся.
Настала довга пауза. Господар дивився на гостя широко розплющеними очима.
– Гаразд… Але я мало вірю, що з цього що-небудь вийде, – вимовив він нарешті якимсь неприродним, тонким голосом.
– Про це потурбуюсь я і ще одна людина, мій великий впливовий друг.
Обличчя Мейєровича залишалося розгубленим.
– Але… – Раджимі важко зітхнув і зробив рукою невиразний жест, – усе буде можливе при одній умові.
– Якій? – хрипкувато запитав Мейєрович і провів рукою по шиї, намагаючись заглушити наростаюче хвилювання.
– В конструкторському бюро вашого заводу зберігається документація на відому вам машину, яка пройшла всі випробування і на початку минулого року запланована до випуску. Ця документація мусить бути на тому боці.
Мейєрович зблід, обличчя його відразу постаріло. Він встав, випростався, але зразу ж безпорадно опустився в крісло.
