Янтарне скло - Пулман Филип (бесплатные полные книги .txt) 📗
Цієї секунди згори вдарили перші краплі дощу. Якщо той, хто рухав штормовими хмарами, сподівався цим погасити відьмацькі факели, то він зазнав невдачі — смолиста сосна та бітум наче кидали зливі виклик, палаючи тим сильніше, чим більше крапель потрапляло на них. Вода вдарила по землі з такою силою, наче вона була налита злістю, і за лічені секунди Віл із Лірою промокли до нитки та почали тремтіти від холоду, а дощ усе бив їх по головах і руках, ніби град із крихітних камінців.
Поле битви поринуло в суцільний хаос, але діти, спотикаючись і падаючи, продовжували кричати:
— Пантелеймоне! Пане!
Над їхніми головами майже безперервно гуркотів грім, трясучи землю так, що складалося враження, буцімто самі атоми ось-ось розлетяться на шматки. Віл також кричав, закликаючи свого деймона, проте, на відміну від дівчинки, без слів — у його втрати навіть не було імені.
І разом із дітьми переміщалися галівесп'яни, попереджаючи їх про небезпеку та радячи, як краще обійти ту чи іншу перешкоду. У леді Салмакії залишилося надто мало сил, аби чіплятися за Лірине плече, тож дівчинка несла галівесп'янку в руках. Тіаліс оглядав небо довкола, шукаючи людей своєї раси, й декілька разів він таки помічав строкатих швидкокрилих бабок, але через нестачу сил він не міг перекричати шум, до того ж інші галівесп'яни шукали очами бабок своїх одноплемінників — а бабки Тіаліса й Салмакії залишилися у світі мертвих.
Тут сталася чергова несподіванка. Помітивши якийсь рух, діти підвели очі, затулили їх долонями та побачили літальний апарат, зовсім не схожий на ті, котрі вони бачили раніше. Він був незграбний, шестиногий, темний, а головне, летів геть безшумно. Апарат пересувався над самою землею, Наближуючись до них із боку фортеці. Ледь не зачепивши дітей, він пролетів у них над головами та вирушив далі, в осердя бурі.
Проте в них не було часу на подив — ще один нестерпний напад нудоти повідомив Лірі, що Пантелеймонові знову загрожує небезпека, і за мить те саме відчув Віл. Діти, вкрай перелякані та безпомічні, впали в багно калюжі посеред хаосу негоди, у вирі битви привидів та пліч-о-пліч із мертвими та пораненими людьми і заплющили очі.
30
Затьмарена Гора
Наміроліт, що промайнув у них над головами, пілотувала пані Кольтер. Окрім неї та її деймона, в кабіні нікого не було.
Звичайно, барометричний альтиметр під час бурі не працював, але жінка могла судити щодо висоти польоту, спостерігаючи за вогнями на землі, які відзначали місця падінь палаючих ангелів — попри несамовиту зливу, вони продовжували горіти. Куди летіти, також було зрозуміло — блискавки, що кожні декілька секунд на мить висвітлювали Затьмарену Гору, чудово виконували роль сигнальних вогнів. Але пані Кольтер доводилося уникати зіткнень із різноманітними летючими істотами, котрі й досі билися в повітрі, та своєчасно помічати якусь скелю на своєму шляху.
Вона не вмикала прожекторів, бо хотіла непоміченою наблизитися до гори та сісти неподалік від неї. Коли вона здолала більшу частину шляху, повітря стало ще бурхливішим, а шквали — ще брутальнішими. Буря вже давно кинула б гіроптер із хоч яким умілим пілотом об землю, але в намірольоті жінка могла рухатися разом із вітром, тримаючи рівновагу, наче серфінгіст на океанський хвилі.
Зібравшись із думками, вона почала підйом, не звертаючи уваги на показання приладів і керуючись лише своїми інстинктами. Золотава мавпа стрибала по кабіні, кидаючи погляди в усі боки та попереджаючи пані Кольтер про можливі небезпеки. Блискавки сяючими списами пронизували небо довкола намірольота, і ці спалахи світла давали їй можливість бодай трохи орієнтуватися у просторі, поступово набираючи висоту та наближуючись до затягненого хмарами палацу.
І тут її увагу привернула надзвичайна природа гори.
Вона нагадала жінці про мерзенну єресь, творець якої наразі заслужено мучився в підземеллях Консисторського Суду. Цей чоловік висловив припущення, за яким просторових вимірів існує більше, ніж ті три, що відомі всім нам, І навіть згідно з найпомірнішими оцінками, їх існує не менше десяти, але побачити їх неозброєним оком не можна. Єретик навіть сконструював макет на пояснення своєї теорії, і перед тим, як із цієї речі вигнали злих духів та спалили, пані Кольтер мала змогу її побачити. Її складки були розташовані всередині інших складок, а її кути та краї водночас містили одне одного та містилися в них; її внутрішність охоплювала все довкола, а зовнішня поверхня… Одне слово, та штука справила на пані Кольтер величезне враження, і Затьмарена Гора чимось невловимо нагадувала її: вона була схожа радше не на скелю, а на силове поле, здатне маніпулювати Самим простором, складаючи його, розтягуючи й розкладаючи на галереї та тераси, палати, колонади та сторожові башти з повітря, світла й пари.
Пані Кольтер відчула, що її груди стискує дивна радість. Оглянувши гору, вона побачила, як можна безпечно посадити апарат на затягнуту хмарами терасу на південному Юнці. Наміроліт смикався та нахилявся в бурхливому повітрі, але жінка все одно трималася обраного курсу й таки привела повітряне судно до наміченої точки приземлення — чи «приповітрення»?
Досі світло, за допомогою якого вона орієнтувалася, надходило від спалахів блискавок, віконець у хмарах, що виникали на мить, і крізь які проникали сонячні промені, полум'я від палаючих ангелів і стовбурів антаричного світла від прожекторів. Але тут світло було зовсім іншим: чимось невловимо схожим на блиск перламутру, його випромінювала сама матерія гори, і воно по черзі розпалювалося та блякло в повільному, схожому на дихання темпі.
Жінка з деймоном вистрибнули з літального апарата й озирнулися, вирішуючи, куди їм піти.
У пані Кольтер виникло відчуття, що вище та нижче від них швидко рухаються інші істоти, пронизуючи матерію гори та несучи повідомлення, накази, інформацію. Але вона їх не бачила: було видно лише заплутані складчасті проекції колонади, сходів, тераси та фасаду.
Не встигла жінка вирішити, куди піти далі, як почулися голоси, і вона сховалася за колону. Голоси наближалися, співаючи псалом, і за декілька секунд вона побачила процесію ангелів, що несли паланкін.
Наблизившись до того місця, де ховалася пані Кольтер, ангели помітили наміроліт і зупинилися. Спів ущух, і деякі з носіїв нерішуче та налякано озирнулися.
Пані Кольтер стояла досить близько, щоб побачити, хто був на паланкіні, — вона вирішила, що це надзвичайно старезний ангел. Роздивитися його було зовсім нелегко, адже носилки були поміщені у кришталеву кулю, що виблискувала і віддзеркалювала світло гори, проте в жінки все одно склалося враження, що її очі помітили неймовірно немічну істоту з покритим зморшками обличчям, тремтячими руками, ротом, який щось шамкав беззубими яснами, та сльозавими очима.
Старезне створіння вказало тремтливою рукою на наміроліт, щось нерозбірливо пробурмотіло, декілька разів смикнувши себе за бороду, потім опустило руку та завило так болісно, що пані Кольтер змушена була затулити вуха.
Але носії, вочевидь, виконували якесь невідкладне завдання, бо вони зібралися з духом і вирушили далі вздовж тераси, не звертаючи уваги на викрики та бурмотіння в паланкіні. Вийшовши на відкритий простір, вони розправили крила, за командою їхнього ватажка злетіли, несучи між собою паланкін, і за мить зникли з очей пані Кольтер серед вируючої пари.
Однак обмірковувати все це не було часу. Жінка та золотава мавпа швидко пішли вперед, піднімаючись довжелезними сходами, переходячи мости і незмінно рухаючись угору. Що вище вони йшли, то сильнішим ставало відчуття невидимої діяльності, яка відбувалася довкола. Зрештою вони повернули за ріг і побачили щось на зразок широченного, завішеного туманом майдану. Просто перед ними стояв ангел зі списом.
— Хто ви такі? Що вам треба? — вимогливо запитав він.
Пані Кольтер зацікавлено оглянула його. Судячи з усього, він був однією з тих істот, батьки котрих мали стосунки із земними жінками, із дочками людськими.
