Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗

— Ви всі це бачили, — сказав він. — Микола тому свідком. Ви всі те бачили. Я думав про вас! Мені несила бачити вас у голоді й холоді.

Здається, була тоді осінь. «Осінь, — сказала Марійка. — Стережіться, тату!»

— А я що? — мовив швець. — Та й часу мені нема. Онде чоботи шию.

Він справді шив чоботи. Сидів цілий день нагинці й шив. І чи осінь так ділала, чи, може, нежить схопив, боліла йому голова, «Мабуть, прийде!» — сказав він жінці, і вона подивилася на нього віддано й прохально. В цей мент і зазирнув той до вікна. Розтулив створки і сперся руками на підвіконня. Дивився й мовчав. Швець схилився ще нижче до чобіт.

— То збирайся, шевче, — сказав той, позіхнувши. — Я вже досить начекався.

Швець відчув свою знесилу проти нього.

— Не буду я збиратися, — сказав він. — Не буду! Старий я, не годен уже.

— А гроші, — розсердився той, — годен був брати?

Марійка стояла біля батька й тремтіла, мов листок.

— Ну, не тремти, ластівочко! Сходи-но краще за панотцем.

— Я не хочу вас покидати, — сказала Марійка. — Чогось страшно мені стало.

— Дай мені боятися за себе! — спалахнув швець. — Іди, куди посилають!

— Куди це ти її посилаєш? — спитав той, у вікні.

— Тютюну купити на дорогу.

— Я тобі дам.

— Не хочу чортівського. Хочу людського.

— Як знаєш!

— То в хату зайдіть.

— Хе-хе, — засміявся той, у вікні. — Вже заходив. Там закляте місце є.

— Ну то й стій під вікном, — сказав швець. — Мені он зібратися треба. Та й тютюнцю дочекаюся.

— Стою, — буркнув той і запалив люльку.

Жінка сиділа на лаві й плакала. Діти тулилися до неї.

— А може, відробимо ті гроші та й віддамо?

— А цитьте! — закричав на них швець. — Чи я тут голова?

— Та ти, але, може, краще віддати?

— Мені голова пухне за вас! — сказав швець, одягаючи білу сорочку.

— Не вдягай ти білої сорочки, — сказав той, у вікні.

— А то чому?

— Заклята вона в тебе.

— У нас звичай такий, — сказав швець. — На смерть білу сорочку вдягають.

— Грець з вами і з вашими дурними звичаями! — буркнув той, у вікні. — Вдягай, що хочеш!

— Чи не йде Марійка? — спитав швець у жінки.

Попереду бігла Марійка, а за нею — панотець. Віяв вітер, розкидав одежу, кропило відкидалося назад, так швидко вони йшли. Тоді всміхнувся швець: побачив — женеться за Марійкою й панотцем жовте листя, летить разом із вітром, і вони наче на крилах несуться. Тоді звів швець до Миколи свої очі. «Вибач!» — сказав. Микола не відповів, тільки дивився незмигно. «Я не знаю, — сказав швець, — де трафить мене смертне наїття, але я тримаюся! Хочу оберегтися».

Та лісник уже тікав. Уздрів нахід на себе — зірвався ще більший вітер. Махнув кулаком, люто спалахнули його очі, а губи виплюнули прокляття: «Дочекаєшся ти в мене!» Майнув від вікна і звалив по дорозі стару, перетрухлу грушню.

Прийшов захеканий панотець, Марійка прискочила до батька і схопилася за його руку. Швець стояв спокійний і сумний. Очі палали тихим, хоч і хворим, вогнем. Губи пошерхли, але твердо підтислися.

— Накликаєш на себе кару Божу? — сердито сказав панотець. — Дивися, шевче!

— Прийде час, — сухо сказав швець, — і я стану перед Богом. А зараз у мене клопіт є: вони, — він кивнув до лави, де горнулися до матері, як дріб, перелякані не на жарт діти.

Ось Марійка й семилітка. Але чогось вона не рада з того. Швець також думний, здається, чекають чогось обидва. Та й чи тільки вони: онде й шевчиха тривожно поглядає, та й інші діти якісь принишклі. Швець дивиться на Миколу, але той не приймає його погляду, начебто не стосується це його. Немовби відмахується: сам заварив, сам і їж! «Коли так, то й так», — думає собі швець і мов прикликав. У вікні знову виросло обличчя того, кого вони чекали. Тепер лісник веселіший, а може, й упевненіший. Та й погода надворі райська — все пахтить і розвивається. Шевцеві ж тепер не до погоди, йому б подолати той жаль, що посів його. «Не хочу йти!» — сказав він Миколі. Той мовчав, тільки Марійка почула.

— Ми разом підемо, — сказала вона. — Коли вже так насідає, маємо йти!

— Хіба ж тільки ти? — похитав головою швець. — Усіх я записав.

Жінка з дітьми вже сидить на лаві, швець — на своєму стільці, але не шиє чобіт — сьогодні йому не до того. У вікно всунувся той і лукаво дивиться.

— От дивлюся я на тебе, — каже швець, — зовсім як людина, а добра в тобі нема.

— Хе-хе! — засміявся той. — Погано дивишся. Коли б не було в мене добра, не возився б коло вас. Прийшов річенець — збирайся, і квит!

— А може, — відповів задумно швець, — тобі хочеться коло нас возитися?

Однак лісник не слухав його. Витяг із жилетки дзиґаря, також дивного, аж вони роти пороззявляли, і відкинув покришку.

— Забарні ви дуже, — сказав. — А мені ніколи. Гайда!

Цього разу швець не вдягав білої сорочки: надто мулько було на серці.

— Ходімо, тату, — сказала Марійка, і швець, востаннє зирнувши на Миколу (той висів, як завше, в кутку), зітхнув.

— Долі не обійдеш і не одуриш, — сказав він.

— Отож-то, — засміявся той, у вікні.

Вони пішли в сіни — швець попереду, а за ним усі дев’ятеро його душ. Сонце впало їм на обличчя, і вони на хвилю припинилися на порозі. День цвів чудовим літом, над ними розгорнулося чисте й яскраве небо; сонце аж з себе виходило — сипало жовтим золотом, від того тремтіла ніжна шовкова блакить, все мерехтіло й дихало.

— Через сад підемо, — сказав швець, йому хотілося хоч востаннє дихнути його пахощів. Любив свій сад — оті яблуні, грушні й сливки. Особливо сливки. Глянув розчулено — над ним розкинулося розлоге дерево, широке й налите сонцем. Сливок було як маку, і він не міг не помилуватися на них.

— Добрі цього року сливки, — сказав лісник: дивився на сливку також. Тоді й швець відчув, що йому хочеться слив. Так хочеться, аж горло болить.

Схопився за стовбур і потрусив. Дерево стояло незрушно, і сливки спокійно сизіли під сонцем.

— Зовсім знесилів, — сказав швець. — Бачиш, а ти мене забираєш.

— Саме тому й забираю, — сказав лісник, збиваючи набік люльку.

— А я, не поївши сливок, не піду, — затявся швець. — Бо чого й іти?

Лісник усміхнувся, все ще тримаючи люльку в роті.

— Отакий ти ласий, — сказав він. — Та я не жалую!

Він підійшов до сливки й труснув нею так, що змінилося небо й упала на землю осінь. Запахло падаллям, закружляло листя, і вже не було на дереві ні листка, ні сливки. «Це вже запахло мені землею», — виймаючи з купи листя соковиту сливу, подумав швець. Кинув ту сливу до рота, і йому ще більше запахло осінню.

— Ось бачиш, — сказав лісник, — яке добро в тебе! Пануватимеш у нас, я маю силу, то й робитиму. А ти собі шпаціруй і ший мертвим чоботи.

Однак лісник щось дуже зчепився з тією сливкою. Швець навіть здивувався:

— Чого це ти зчепився з тою сливкою? Там уже й листка нема!

— А коли не пускає? — сказав той. — Оце відклеююсь, відклеююсь, а воно не пуска!

— Це мені Микола сказав таке, — прошепотіла Марійка.

Швець, однак, втомився. Крім того, й ця осінь серед літа — зовсім вона змлоїла йому серце.

— Не маю уже сили, — сказав він, сідаючи під яблуню.

Жінка з дітьми стояли незрушно, наче покам’яніли.

— А йшли б ви додому, — наказав швець. — Здається, не підете ви з ним.

— Що значить, не підуть, — рвонувся від сливки лісник. — Добре мені діло, я біля вас два роки увиваюся, а вони не підуть!

Швець приліг на траву й підклав руки під голову. Крізь просвіти гілок спускалося до нього небо, сипало й сипало невимірною синявою, вгорі пливла хмарка, і була вона напрочуд схожа на голову оленя. Білого яскравого оленя, що повільно йшов собі через небо. «У свій барліг, — подумав швець, — Кожна людина й тварина шукає собі криївки — всім їм треба сховатися від світу».

Жінка й діти стояли коло нього, стояла й Марійка, а він аж розсердився, побачивши їх.