Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
– Спасибі, Риточко… – вклонився Жорж.
Вона пройшла вперед і попрямувала за Нагелем на бруківку, по якій тягнулися трамвайні колії.
Саме в цей час на площі група німецьких офіцерів сідала в трамвай. Фельдфебель, що стояв біля входу, відштовхнув двох зляканих жінок з мішками.
У вагоні – гамір і веселий сміх. Один з німців намагався на акордеоні зіграти пісню про Волгу. Трамвай рушив. Поруч з вагоновожатим – одним з тих, хто колись сидів у кабінеті Гая – раптом виникла постать Гаврилюка в скромному робочому одязі. Ці двоє, не рахуючи ще кількох п'яних дівчат, були єдиними киянами серед пасажирів вагона.
На повороті Гаврилюк кивнув вожатому. Той вистрибнув на ходу. Трамвай тепер повів Гаврилюк. Він різко збільшив швидкість. Один з німців. помітив це і п'яно гукнув:
– Шнелер! Шнелер!
Хтось із офіцерів хотів відкупорити пляшку з вином, хтось шалено смикнув за вірьовку, обриваючи дзвінок. Всі зареготали.
Гаврилюк не оглядався. Він швидко розкручував колесо гальма. А вагон мчав все швидше й швидше. Коли за вікнами замиготіли дерева, Гаврилюк вистрибнув.
Услід вагонові мчала легкова автомашина. Поруч з водієм сидів Пауль.
– Переганяй! – закричав він. – Треба зустріти його на зупинці!…
Через годину він був у кабінеті Санднера.
– Я йшов за ним півтора кварталу по Хрещатику, потім загубив. Він, мабуть, сів у той трамвай…
– На будь-якій автомашині треба було переслідувати! – сердито перебив Санднер.
– Так я і зробив, гер штурмбанфюрер, але… вже було пізно! Серед трупів його не знайшов, мабуть, зіскочив на ходу.
Санднер люто вдарив кулаком по столу:
– А тридцять офіцерів більше не повернуться на фронт! Через одного бандита…
– Він не з'являвся цілий рік, – тихо виправдовувався Пауль. – Відтоді як ми увійшли в Київ, я жодного разу не бачив Гаврилюка, гер штурмбанфюрер.
– І не побачите! У солдати, Пауль, на фронт! Замість тих, що загинули!
Ролінг обережно вставив:
– А чи не Роман це? Той, про кого почув Петер. Керівник підпілля. Глибоко законспірований. Рідко виходить на вулицю.
Санднер замислився:
– Можливо… Хоча це тільки догадка. Ви вже думали і про арештованого, що це Роман. Так от, – він звернувся до Пауля, – даю вам змогу реабілітувати себе… З ранку і до вечора в супроводі кількох агентів шукайте цього Гаврилюка. Через нього ми всіх візьмемо!
– Слухаю, гер штурмбанфюрер!
Пауль, полегшено зітхнувши, повернувся і вийшов. Санднер сів.
– Хто ж це такий? І чи не відвертає він нашої уваги від когось іншого? Га, Ролінг?
Ролінг, побачивши, що шеф заспокоївся, подав йому папір на підпис:
– Ось звіт в імперське управління.
Санднер прочитав, посміхнувся:
– Ви називаєте Бражника керівником підпілля. Чи не занадто? Він поки що не відповів нам на жодне запитання…
– Це справі не завадить, а хрести повинен не один Міллер одержувати.
– Які хрести? – здивувався Санднер.
– Я говорив з Берліном. Міллер учора одержав хрест за успішний випуск слухачів із школи. Ми що, гірші від нього?
Санднер, повагавшись, підписав папір.
– Ну що ж, версію про керівника підпілля поки що приймемо. До речі, як ваша артистка? Як її батько?
– Батько її справді хворів. Відомий вам агент стежить за нею.
– Пильнуйте! Нас дуже цікавить її листування. Отрадна їздила до Вінниці недаремно. Може, там хтось залишився? І ось що: треба відзначити Петера, підготуйте документи на офіцерське звання, він заслужив. А де, до речі, цей старий, який приймав Бражника і Петера?
Ролінг ніяково покашляв.
– Поліщук зник. Удома його не знайшли.
– Ще одна помилка, Ролінг. Треба було його взяти. Це ж садівник генерала Ебергарда! Ви розумієте, Ролінг, кого випустили? Негайно треба повідомити генерала!
… Сонце наче гойдалося на дніпрових хвилях – ось-ось зникне за обрієм. Генерал Ебергард, сидячи на веранді, із задоволенням дивився на ріку. Він обчистив яблуко, поклав у рот скибочку. Перед ним – Поліщук. Старий, мнучи в руках кашкета, стояв на східцях і доповідав:
– Дай, думаю, подивлюсь, що буде далі. Вранці він привів до мене ще одного чоловіка. І цей, Степан, значить, почав умовляти того – до партизанів, мовляв, треба йти, і так далі. Я мовчу, тільки запам'ятовую. Цей Степан, що з табору втік, такі промови, такі промови виголошував!… І все за більшовиків. Ну, про що вони там остаточно умовились, я не чув.
– Чому ж ти одразу не сказав? – запитав генерал, прожовуючи яблуко.
В дверях виструнчився ад'ютант:
– Гер генерал, біля телефону штурмбанфюрер Санднер! – і підніс на довгому шнурі апарат. Генерал витер губи, взяв трубку.
– Так-так… Ну і що? Я хотів вам дзвонити про це, Ганс. Там не тільки цей. Там й другий, як його?… Як його? – запитав Поліщук.
– Степан Коршунов! – підказав той.
– Коршунов! Так… Уже? Який Петер? Нічого не розумію… Ну, ви самі розберіться, Ганс, це по вашій лінії. Поліщук? Що? Хороший старик, сам, як бачите, мені доповів. І садівник чудесний! Ні, не дозволяю!
Ад'ютант забрав телефон, генерал погрозив Поліщукові пальцем:
– Диви, не встрявай у політику. Твоє діло – квіти! – і до ад'ютанта: – Машину! Поїдемо до опери, сьогодні «Кармен»…
… Оксана у гримі Кармен сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті в театрі. Перед виходом на сцену вона відпочивала.
У двері постукали. Ввійшов, опираючись на ціпок, Ернст Нагель. На грудях у нього – рицарський хрест. Він зробив крок до Оксани, простягнув букет квітів і при цьому незграбно штовхнув столик. Задзвеніло скло – щось впало на підлогу. Нагель зніяковів:
– Пробачте, Ернст Нагель. Я ще погано говорю по-вашому. Дозвольте подякувати. Моя сестра була права: ви незрівнянна Кармен…
– О, це ви, герой Варшави, брат Рити? Сідайте…
Офіцер довго вмощувався на стільці, витягнув ногу.
Оксана сказала:
– Недавно генерал Ебергард показував нам кінохроніку. Вона, здається, називалась «Ми літаємо над Варшавою», і там така пісня-марш… Польської авіації вже тоді не існувало? І зеніток – теж? Це так?
Нагель зніяковів, пересунув ногу.
– Даруйте, фрау Оксано. Все це так, але я був збитий залпом з рушниць над центром міста.
– Ви любите оперу так само, як свої польоти? Нагель трохи посмілішав:
– О, ширяти над хмарами – це те ж саме, що слухати хорошу музику…
Оксана повернулася на стільці.
– А які ж ви арії слухали над Варшавою?
– Небо Варшави пропахло димом, – сказав Нагель, опускаючи очі під допитливим поглядом Оксани. – Іноді мені здавалося, що чув плач дітей і жінок… Це правда! – додав він чомусь роздратовано.
… Знову постукали в двері. Ввійшла Нанетта – у яскравому платті, яскраво нафарбована. Кинулася до Оксани.
– Ксанко!
– О, Нато! Ти в Києві?
Вони сердечно обнялися, але тут Нанетта побачила Нагеля, відійшла убік. Оксана звернулася до нього:
– Пане Нагель, я буду рада, коли побачу вас у опері, – і по паузі додала: – І не тільки в театрі… Передайте мій привіт Риті!
Вклонившись, Нагель вийшов. Дівчата дочекалися, поки зачинились двері, потім розсміялися.
– Ти чудесна, Оксано. Я привезла тобі листа від батька.
– Спасибі! Давно вже не було листів, я турбувалася. Все розповім, усе!
– Де ти зупинилася, чи надовго?
– А ніде, – весело відповіла Нанетта. – Набридла Вінниця, хочу влаштуватися в Києві… Може, ти допоможеш?
– О, для тебе постараюсь! Де ти працювала у Вінниці?
– Так. Де доведеться… Здебільшого в магазинах. Оксана замислилась. Але тут пролунав дзвінок, і вона почала поспішати.
– У магазині? Добре, познайомлю тебе з паном Ковальчуком, він мені не відмовить…
Операція «Пауль»
На Володимирській гірці біля залізного парканчика вмостився сліпий Жорж. Він даремно старався захиститися від дощу рваним плащем. Поруч, теж біля огорожі, вдивлявся у задніпрові далі Роман. Над ним – велика чоловіча парасолька.
