Земля (збірник) - Кобылянская Ольга Юлиановна (читаем книги txt) 📗
Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива й дуже поважна.
Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком.
На питання Ганнусі про її рід оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, – заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, – то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Більше не довідалися ми від неї.
– Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique, – сказала Ганнуся до мене, коли ми щось у тиждень чи в дві неділі осталися самі обі дома.
– З замилувань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнім розумінні. А з другої сторони – вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж… просто – «товпа»! Цікава я, як довго будуть іще ґудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!
– Се вона їх погризла, Ганнусю.
– Дивна привичка гризти рукавиці.
– Вона і нігті гризе.
– Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсігди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вірна; а з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати…
– Який мені Лафатер найшовся! – сміялася я з неї.
– А може, я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цілувалася б з кождим хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи з становища старих тіток і батьків, «порядний», і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий світ, та що з кождим була б зараз «за панібрата», а по руках догадуюся, що в потребі і дров нарубаєш…
Я розсміялася.
– Вже щодо рук, то воно правда, – сказала я.
– А цілий світ не обнімала б?
– Нехай і так. Добре, що в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти. На те дав Бог серце…
– О, розуміється! Треба борзо головку під очіпочок пхати. Я таки кажу: царство на землі належиться все-таки тобі!
Тим закінчила всю свою критику про мене.
По якійсь хвилі, під час якої малювала пильно, обізвалася знов:
– Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна.
– Ти зараз своє! – запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно свому серцю.
– Що могло в її житті грати більшу роль, як любов? – говорила далі Ганнуся. – На її тлі виростає всяка сила; а коли вона вразлива, якою саме мені здається, а притім вірна, то метаморфоза готова. О, в мене гостре око, і я пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!
– Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерті батька. Була сама коло нього, як дістав атак серцевий, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лікарі заборонили їй навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів і грала й грає досхочу. Казала: «Знаю і без них, що унаслідила по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність…»
– Видиш, Мартухо? – кликнула артистка, піднімаючи тріумфальним рухом руку з пензлем.
– За тим криється щось, і я довідаюся ще про се. Я страшно цікава. Що за пригода здавила «музику» її нервів?
Я здвигнула плечима.
– Але вона й так грає ще чарівно…
І справді – грала чарівно…
Запанувала цілком над нами.
Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!
А я мовчки молилася до неї.
Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю «antique», придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без «мотивів» любила її. Ні, обох любила я.
Ніхто з них не жадав сеї любові від мене, як чогось вищого, святішого в житті, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь там праці «надпрограмової» для себе, якої прислуги, але я сама подавала її їм. Одній і другій. Перша приймала її, не замічаючи сього навіть, а друга клонилася за те вдячно за мною, мов цвіт за сонцем.
– Ганнуся слушно називає тебе жінкою, – сказала раз Софія до мене, коли я знов зробила їй якусь прислугу. – Ти є вже вродженою жінкою і матір'ю, між тим коли з нас обох, т. є. з Ганнусі й з мене, виробила б се аж любов, і воно мусило б статися якимось дальшим розвоєм наших істот! Ти – ще неушкоджений новітнім духом тип первісної жінки, що пригадує нам Аду Каїна або інших женщин з Біблії, повних покори й любові. Але ж не вихованням виплеканої покори й любові, лише покори й любові з першої руки, з природи! Ти й без науки була б та сама, що тепер. Жертвувала б себе з напору вродженої доброти, без намислу і без претензій до подяки! Ти – тип тих тисячок звичайних, невтомно працюючих мурашок, що гинуть без нагороди, а родяться на те, щоб любов'ю своєю удержувати лад на світі…
Я стидалася її гарних слів, заслонюючи лице руками… Чула, що стояла чимось нижче, далеко нижче від неї; що була супроти неї лише якоюсь простою робітницею…
А вона, наче відчула те й хотіла піднести мене до себе, сказала:
– З тебе буде прегарна мати, Мартухо!
– З тебе не менше, – впевняла я її, цілуючи її прекрасні білі руки.
Вона зморщила чоло, і її уста задрижали.
– З мене – ні! – відтяла понуро, мовби я вразила її.
– О, певно, що була б! Стільки краси й ніжності!..
– Я понищила б усіх своєю любов'ю, діти й мужа, – сказала тремтячим голосом, спустивши скоро погляд уділ. – Я не з тих, що вміру люблять! – І, усміхнувшися якоюсь горесною усмішкою, звела розмову на Ганнусю. – Вона – артистка. Неспокійна, змінчива, мов те море, але й гарна, мов море. Хто мав би ту силу прикувати її назавсігди до себе!
– І на неї прийде черга, – закинула я.
– На неї ніколи не прийде черга. Вона душею – артистка, хоч її твори не здобудуть собі, може, європейської слави. На те нема ліку. Ні чоловік, ні діти не вилічать її з того; до того вона гарна – вона є сама краса, і шкода би втискати ту артистично закроєну душу в формат пересічних жіночих душ. Повинна вижити вповні, якою саме єсть…
Але не прив'язувалася до неї так, як до мене…
Говорили не раз цілими вечорами про різні справи; згоджувалися в найважніших точках у погляді на життя, відтак про штуку, літературу, про прерізні питання; але сам спосіб відчування дівчини разив, здається, ту незвичайно тонко зорганізовану натуру… Подеколи, в поодиноких хвилях, відтягалася від неї, мовби відпихана прочуттям якогось болю, що мав її стрінути від тої сильної натури. Але артистка й не замічала сього. Любила її пристрасно та запевнювала її, що вона просто з неба зісланий ангел, саме для неї зісланий ангел, щоб увіковічнила його своїм знанням! А мені говорила, що хоче розпалити своєю душею сей type antique та вивести його з класичної рівноваги.
У Ганнусі збиралося в деяких днях більше дівчат, і вона вчила їх рисувати. Дівчата пізніше розбалакувалися і виявляли деколи надто свобідно свої думки або почування. Тоді «музика» – так звали ми її не раз – починала оглядати уважно свої руки, неначе відкривала на них плямку, вставала і, ніби добачивши на своїй сукні щось до зашиття, опускала повільно голосну кімнату.
