Яром–Долиною… - Тельнюк Станіслав (бесплатные книги полный формат .TXT) 📗
Блиснуло десь у небесах. Іштерек враз побачив чотири постаті в його наметі. Вони були з ножами в руках. Це не були люди з його охорони, це були якісь інші люди, яких він досі ніколи не бачив!..
Наче підкинутий пружиною, скочив Іштерек з твердого ложа свого, та тут же чиясь невидима тверда рука вибила шаблю з його правиці. Він хотів стрибнути вбік, щоб під наметом вислизнути назовні, під дощ, під грозу, до вогнищ (він ще не збагнув, що вони всі залиті дощем!), — як його просто в повітрі щось підхопило й перевернуло на спину, і не встиг Іштерек іще вихопити ножа з—за пояса, як той ніж уже було кимось відібрано, а руки йому ізв’язано. Він ще відбивався ногами, але й ноги вже щось оплутало, він хотів крикнути, але його розпачливий крик заглушив удар грому, страшний удар — це його блискавка так осяяла внутрішність намету, що Іштерек устиг побачити ворогів!.. Але — тільки побачити!.. Ще мить — і в рот йому запхали якусь ганчірку. Зрозумів, для чого: щоб не кричав!..
Потім його винесли з намету під зливу, і він, ізв’яза—ний, дивився в темряву, і коли цю темряву знову розпанахала блискавка, то побачив мертвих своїх охоронників, що валялися біля шатра в найстрашніших позах. Під сяйвом блискавки він спочатку побачив цю картину, а вже потім збагнув, що то таке…
Його вороги бігли то полем, то кущами, бігли крізь темряву — вони мовби нюхом чули дорогу, не спотикалися, не кидалися в різні боки. Вони добре знали свою справу. І Іштерек здогадався: це оті самі розбійники з Карадагу, яких привів Амет—Киримли, ті самі бандюги—ешкийя, що зірвали позавчора штурм Бахчисарая… Та через мить ця думка вилетіла з його голови, бо зрозумів: його несуть до Шагіна чи Магомета! Він — бранець! Він нє виконав наказу свого грізного батька, він проспав свою свободу й свою перемогу!..
Але й ця розпачлива думка зникла, коли знову блиснуло й шарахнуло громом угорі. Люди, яким належало підірвати мур, свою справу зроблять. А ті, кому належить іти на штурм, підуть на штурм! Вони виручать Іштерека! Коли Шагін—Герай побачить біля своєї горлянки ножа, то він тут же заговорить по—іншому, він десять Іштереків віддав би за одне своє нікчемне життя…
Розбійники бігли, а позаду крізь громи лунав лемент: Іштерекове військо виявило, що в його тилах шастають люди Амета—Киримли, і тепер під зливою намагається виловити зловмисників… Може, щось і вдасться, тільки Іштерека вони вже не врятують…
Кантемір віз свсю орду цілу ніч. Треба було стріти
Дорошенка якомога далі від Бахчисарая. Знав—бо — козаки навряд чи йтимуть уночі незнайомою землею. Та й треба їм набратися сили перед останнім кидком — на Бахчисарай.
Позаду, десь над Бахчисараєм, виблискували громовиці…
За Бахчисарай Кантемір був спокійний — брати Гераї — Магомет і Шагін — замкнені там надійно. Іштерек їх із міста не випустить.
Хоч військо у Кантеміра було велике, проте хотілось би, щоб було його більше. Особливо не вистачало сейменів та яничар — тих, що мали прибути морем. їх щось затримало? Що? Буря? Козаки?
Але ж його люди перехопили ту козацьку сотню, що їздила на розвідку на Дунай. Перехопили і знищили геть усіх. Вірніше — майже всіх. Бо чомусь, коли перерахували геть усіх убитих і поранених (поранених серед козаків не було — всі були вбиті), то знайшли зайву руку. Зайву відрубану шаблею руку… Чия вона була, та рука?.. Обшукали всі закутки, перевернули всі трупи, але власник відрубаної руки мов крізь землю провалився. Вирішили, що десь сконав, але де?
Так розповіли Кантемірові його нашіптувачі… Кантемір тоді не надав особливого значення цим нашіптуванням. Тепер йому стає не по собі — ану, якщо хтось із козацької сотні вцілів і передав запорожцям вістку про плановану морську експедицію з гирла Дунаю на західний берег Криму? Запорожці — то такий народ. Можуть спорядити свої чайки й піти напереріз флотилії з сейме—нами та яничарами…
Кантемірове військо поспішало на північ. Кантемір знав, якою дорогою може йти Дорошенко, і тому поспішав зайняти найвигідніше місце.
Те місце міг знати й Дорошенко: тіснина між скелями, коні не розженуться, в усі боки не побіжать. В цій тіснині кожна стріла знайде свою ціль.
Якщо Кантемір займе тіснину, а зверху посадить своїх найкращих лучників, то Дорошенко не пройде. А якщо й пройде, то ляже кістьми з усіма своїми воїнами й кіньми.
Що Дорошенко ще не зайняв цієї заповітної тіснини, було зрозуміло хоча б з того, що Кантемір за всю ніч не стрів у дорозі жодного вершника, який мчав би на Бахчисарай з лихою вістю. Ніхто цієї ночі не їхав йому назустріч, — отже, заслін, що стоїть у тіснині, ще не вступив у бій з ворогом.
ЧАСТИНА ДРУГА
Перед сходом сонця військо Кантеміра зупинилося. Муедзини почали вигукувати перший езан…
До того урочища, яке треба було зайняти Кантемірові, залишалася година неспішного ходу…
«Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…»
Воїни Кантеміра не спали цілу ніч. Навіть шепчучи молитви, вони мріяли про спочинок. Вони молилися, а підсвідомо мріяли про сон…
І саме тоді почули, як двигтить земля.
Просто на Кантемірове військо летіла, вгинаючи землю, розкидаючи копитами коней червоні маки, лава запорожців.
Спочатку здавалося, що ці безумці летять на смерть, — їх, вершників Кантеміра, у кілька разів більше! Безумство — меншими силами йти на більші сили! Адже, коли маєш менші сили, можеш заховатися від ворога за завалами, у шанцях, на скелях, куди не видряпається ворожий кінь…
Військо Кантеміра ішло не відпочиваючи цілу добу. А крім того, це військо розсипалося, розгубивши бойові порядки, на рівнині.
Безумці Дорошенка летіли на смерть, але в шаблі козака було по сім смертей для воїнів Кантеміра!
— Рубонути по сім разів — і ми в Бахчисараї! — сказав гетьман Михайло.
І кожен з його воїнів був упевнений, що йому судилося сьогодні знести сім ворожих голів з плеч! Інакше — перемоги не буде!
Якби Кантемір зі своїм військом устиг зайняти оте вимріяне ним місце, якби! Не встиг, не зайняв! «Не встигли!» — мов блискавка, промайнуло в головах його вояків. А степ же ж довкола широкий, і якщо зараз скочити на коня, то можна і втекти!
Кому першому прийшла в голову ця думка? Ніхто не знає! Але вона вже заволоділа мізками воїнів!
І ось завороженими очима дивляться вони, як вривається козацька лава в ряди кантемірівців, як летить вона, мов стріла крізь туман, не зупиняючись. І якби зупинилася хоч на мить, то це було б надією на перемогу, — але ж вона не зупиняється, вона рине, мов хвиля, — і зникає надія на перемогу, з’являється страх, тільки містичний страх, і тоді стає все байдужим, крім власного життя!..
«Ля ілляги іль Алла…»
Немає бога, крім Аллаха… Немає в битві більшого бога, крім страху і байдужості до всього!..
