«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович (читать книги онлайн бесплатно полностью без сокращений TXT) 📗
Адвокат Пославський. Я гадаю, що суду не цікаво слухати про чвари і гризню між гітлерівськими опричниками, про які з таким пафосом розповідає підсудна Рененкампф.
Головуючий. Суд сам вирішить, що йому цікаво, без допомоги адвоката Пославського. Розповідайте, підсудна Рененкампф.
Рененкампф. Я не сумніваюся, що Бадюк убив Фріснера за вказівкою полковника Улінгера чи майора фон Бюлова.
Адвокат Пославський. Я протестую!
Головуючий. Проти чого ви протестуєте? Підсудна відповідає, як вважає за потрібне, – це її право. Запитання до підсудного Бадюка. Ви мали які-небудь вказівки від керівників абвер-частини 115 про усунення Фріснера?
Бадюк. Це твердження підсудної Рененкампф я лишаю на її совісті. Та коли хтось і повірить її вигадкам, то й це ненабагато применшить те, що я зробив.
Прокурор. Набагато применшить, Бадюк. Товариші судді, прошу прилучити до справи цей документ. Це офіційне підтвердження Міністра Оборони СРСР про те, що і Оскар Германович Фріснер був кадровим радянським розвідником і в Сосновському виконував особливе завдання нашого командування…
Осінь випала сонячна, м’яка, майже весь жовтень був теплий і погожий. Для Наталі час збігав непомітно – його просто не вистачало. Не щодня можна було викроїти годину-другу, щоб посидіти на процесі Бадюка, Вукаловича, Рененкампф, Палія.
Якось у залі судового засідання вона побачила маму і в перерві підійшла до неї. Ірина Дмитрівна трималася бадьоро, а проте Наталя відчувала, що це дається їй нелегко.
Після смерті Савицького між ними встановилися колишні взаємини, теплоту і ніжність яких передають хіба що погляди та приторки рук. Але відновлення цих стосунків не зруйнувало той душевний бар’єр, за який Наталя спробувала ступити одного разу і за який мама не пустила її. Зрозуміти це було важко, тим більше, що Ірина Дмитрівна знала: Наталі відомо про батька. Однак вона, як і раніше, уникала цієї теми, не наважуючись, здавалося, навіть вимовити ім’я Фріснера.
Та одного разу Наталя почула, як мама назвала це ім’я в розмові з іншою, зовсім сторонньою їй людиною. Ту розмову, а точніше уривок її, Наталя почула випадково.
Якось, повернувшись з роботи і відімкнувши двері своїм ключем, Наталя почула голоси в маминій кімнаті. Схвильований голос Ірини Дмитрівни дзвенів на якихось незвично високих нотах. Це одразу насторожило Наталю.
– Безглуздо, кажете? Можливо! Але тоді я не могла вчинити інакше. Я не хотіла зв’язувати Оскара.
– А тепер… – намагався заперечити їй співрозмовник.
– Ні! – швидко перебила його Ірина Дмитрівна. – Це було б уже зовсім безглуздо!
Наталя не ввійшла – влетіла до маминої кімнати. І перш ніж урвалася розмова, вона побачила полковника Кулінича, який сидів за столом навпроти мами.
Погляд, яким її зустріла Ірина Дмитрівна, утримав Наталю від будь-яких розпитувань…
Цілий тиждень ця несамохіть підслухана розмова не виходила з Наталиної голови.
В кінці жовтня приїхав із Москви Лежнєв – він хотів побувати на заключному засіданні трибуналу, але встиг тільки на самий кінець, коли підсудним надали останнє слово. Вукалович, Рененкампф і Палій визнали себе винними по всіх пунктах звинувачення і просили суд про полегкість. А Бадюк лишився вірний собі: навіть в останньому слові він викручувався, брехав, ганьбив свідків, намагався перекласти вчинені ним злочини на своїх спільників.
Коли суд пішов, щоб винести вирок, і конвоїри повели підсудних до виходу, Наталя підійшла до Лежнєва.
– Василю Тимофійовичу, пам’ятаєте, ви розповідали про останню зустріч з моїм батьком? – скоромовкою спитала вона, боячись, що він підійде до товаришів, які чекали на нього. – Ви тоді подарували йому кортик. Як же могло статися, що цей кортик опинився у мами? Адже батько загинув через кілька хвилин після того, як попрощався з вами. Він потонув у болоті, і ви не знайшли його тіла.
Лежнєв заходився шукати по кишенях сигарети, але так і не закурив.
– Кортик? – перепитав піл, ховаючи сигарети назад у кишеню. – Мабуть, я щось наплутав – минуло стільки років…
Закінчився суд, і Лежнєв мав виїжджати вже зовсім. Наталя подзвонила йому в готель, поцікавилась, о котрій годині відлітає літак. Та Лежнєв жартома сказав, що від нього не так просто скараскатися – він затримається у Сосновському ще на день-два.
– Не відпускають мене партизани, Наталю Сергіївно. Годину тому вдерлися в номер, відібрали квиток, намагалися навіть валізу винести. Довелося дати слово, що лишуся на неділю. Хочемо в Лисичанське урочище поїхати – дуже пам’ятне для мене місце. Приєднуйтеся до нашої компанії.
– Я не партизанка і на таку компанію права не маю, – сказала Наталя. – Ні, серйозно, Василю Тимофійовичу, не зможу – мамі треба допомогти – вона затіяла передсвяткове прибирання. На цілий день вистачить роботи.
Та прибирати в неділю Наталі не пощастило – вранці по неї заїхав Кулінич.
– Збирайся, їдемо в ліс до партизанів, – тоном, який не припускав заперечень, велів він.
Наталя спробувала відмовлятись, але він накричав:
– Я не питаю, хочеш ти їхати чи ні. Поїдеш! Це не запрошення – наказ. Даю три хвилини на збір.
– Їдь. Звісно, їдь, – підтримала Ірина Дмитрівна. – Хоч трохи на повітрі побудеш. Та, мабуть, і я сьогодні не зможу зайнятися домашніми справами. – Вона чомусь затнулася, а потім поквапливо додала – Ще встигнемо прибрати – до свят більше тижня.
У Лисичанському урочищі Наталя була двічі. Коли ще вчилася в школі, з подругами ходила в дводенний похід по місцях бойової слави. А вдруге приїздила туди з Костянтином Михайловичем Савицьким. Це було три роки тому.
Тепер Лисичанське урочище було зовсім інше: біля підніжжя невисокого пагорба, на якому стояли обеліски, лежала чиста гладінь нещодавно спорудженого водоймища. Його протилежний берег упирався в греблю міжрайонної електростанції. За електростанцією, скільки сягало око, було видно поля. Водоймище немовби заступало дорогу лісові: могутні сосни зупинилися» біля самісінької води. Зате на північному сході від пагорба ліс густів крислатими ялинами, тремтливими берізками, непролазними заростями ліщини.
Недалеко від обелісків на великій утоптаній галявині, посеред якої лежав порослий мохом валун, зібралися колишні партизани загону «Месник». Звісно, не всі – це не був традиційний збір – приїхало чоловік п’ятнадцять-вісімнадцять. Крім Лежнєва, Кулінича, Нетреби, Наталя знала ще двох-трьох. Спершу вона почувала себе ніяково. Однак довго ніяковіти їй не дали – примусили чистити рибу для юшки. Ніхто не сидів без діла: одні розпалювали вогнище, другі збирали для нього ламань, треті готували стіл.
Поступово Наталя оговталась і, коли юшка була готова, хотіла навіть узяти на себе роль господині. Але Нетреба відібрав у неї ополоника.
– Розливати юшку – це вже бойове завдання, – сказав він.
– Так, так, – підхопив Лежнєв, – це можуть робити тільки втаємничені.
Коли розлили по кухлях «бойові сто п’ятдесят», підвівся Кулінич.
– Затискуємо молодь, – усміхаючись до Наталі, сказав він. – У гості запросили, а не довіряємо навіть ополоника.
– Очевидно, довір’я треба заслужити, – всміхнулась і собі Наталя.
– Якби не заслужила – не сиділа б тут з нами, – звів брови Кулінич і повернувся до товаришів: – Ми зібралися не заради того, щоб випити до юшки. Хоча й без цього наш збір не був би збором. Та не в тому річ. Ми прийшли сказати нашим товаришам, які лежать довкруж: був іще один бій, і ми перемогли. Не все було гладко в цьому бою, не все вийшло так, як хотіли. Та хіба який бій проходив гладенько? Я кажу це не тому, що хочу виправдати себе й інших, – за свої промахи ми відповіли насамперед перед судом своєї совісті. Але, думаю, у нас є підстави випити ще за одну перемогу. За те, що вже не ходитимуть по землі, не їстимуть наш хліб люди, негідні носити це високе звання.
А коли знову наповнили кухлі, Нетреба, який сидів навпроти Наталі, обернувся до лісу, прислухався.
– Хтось іде старою стежкою, – сказав він.
