Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва - Кобылянская Ольга Юлиановна

— Ну, то от так. Держіть руку… Двадцять п’ять — і… — б’є з повагом, — кришка!

— Ні, — хова руку хазяїн, — як не три, то й не тратьте, куме, сили.

— То так-таки й три?

— Та так.

— Ну, а так, щоб продать?

— Щоб продать? — замислюється хазяїн. — Так, щоб продать, то от що: дасте двадцять вісім — і беріть. Хай вже…

— А як по-божому?

— Та що ви, дядьку, торгуєтесь? — вмішується один із купки в широченному брилі, з веселим, лукавим поглядом. — Криця — не лошиця: біжить — дрожить, упаде — лежить. Сестра її в Києві з гори бігає.

В купці посміхаються, дядько поважно обдивляється, хазяїн пильнує його.

— Ну, двадцять шість. Держіть руку!

— Двадцять вісім!

— Двадцять шість!

— Двадцять вісім!

— Ще й цибулю на хвіст, — додає «бриль».

— Ну, то щоб не по-вашому і не по-моєму.

— Держіть руку… Держіть. Двадцять сім!

— Та давай, Данило, — радить «бриль», — бо вороненька вже стелеться.

— Ще б полтиника… — чухається Данило.

— Е-е… — докірливо хитає головою дядько, виймаючи гроші й одлічуючи 27 карбованців, — ще мало вам… Беріть!

— Ну, хай іде… Давайте… Хай вам Бог помагає, а конячинка, їй-богу, добра! — перелічуючи гроші, ховаючи у кишеню й передаючи оброть дядькові, зітха Данило. — Якби не така скрута… Ех!..

— Прощавайте!

— Щасливо.

— Но!

І скоса поглядаючи на вороненьку, посмикуючи часами за оброть, пропихаючись між купами людей і рядами коней, прямує собі дядько до воза. Але, зустрівшись із земляками, спиниться, розбалакається, обіпреться теж на спину вороненькій і, слухаючи якого-небудь оповідача, поважно на запити покупців од повідає:

— Не продажня.

Тільки ж вмішається де жид або циган, там спокій сей зміняється на крик, на ґвалт, сварку, іноді й на бійку. І набігає поліція, збігаються люди, піднімається галас, і, нарешті, троє або четверо дядьків попадають у холодну, тягнучи за собою цигана й жида.

На воловій, біля купки людей, в темному піджаку, таких же штанях, у гладженій сорочці й новому картузі стояв Андрій. Біля його, переминаючись із ноги на ногу, часто поглядаючи через голови людей до крамниць, крутився невеличкий парубок із прищуватими щоками і синенькими, полинялими оченятками.

— Та його, Андрій Панасович, не буде, їй-богу, не буде, — заглядаючи в очі, вимовив, нарешті, він. — Він, мабуть, десь уже запив… Хе-хе-хе!

Андрій погано вилаявся.

— Хе-хе-хе! А я ще вчора його питав: «Будеш, кажу, на ярмарку?» — «Буду», каже.

— Ти ось що, — почав Андрій, — біжи… того йолопа, правда, все одно не буде, то біжи зараз до Берка й пошукай там Остапа, — він там повинен бути. Скажи, що я його кличу.

— Робота буде, хе-хе-хе!

— А як не буде у Берка, біжи до Тартаковського. Знаєш?

— Ну, от! Скажу, що є хороша робота…

— Сього не кажи! Прямо скажи: Голуб кличе… Підожди… А сам до мене потім не підходь. Чуєш?

— Ну, да, бо звісно…

— Та не перебивай! Не тямиш — і мовчи! — Прищуватий ніяково всміхнувся і винувато глянув Андрієві в очі. — До мене не підходь, а як побачиш, що Остап поведе он тих хлопців до пивної… Бачиш яких?

— Бачу, бачу: один у брилі, а другий без шапки, волики коло їх.

— Ет! Дурне! Кажу, слухай! Дивись: бачиш червону гарбу економичеську? Та куди лупаєш! Он-он-но!

— Ага, бачу!

— Бачиш же?

— Їй-богу, бачу. Здорові, сірі воли коло неї… Парубки сидять біля вія… їдять щось. О! Один устав.

— Ну, так. Так як побачиш, що вони підуть із Остапом, іди зараз же до гарби, сідай коло неї і… сиди. Сиди, та й годі.

— Ну, да, розуміється…

— А як підійду я з ким-небудь, скинеш шапку й будеш звати мене паном…

— Хе-хе-хе! Ну, да, бо панам, сто бісів їх матері, раз у раз дешевше уступають.

— Та ні! Ну, й дурний же ти, Гришка, Господь з тобою! — усміхнувся Андрій. — Я не купувать, а продавать ті воли буду. Чуєш, розумієш, капустяна голово?

— Ага.

— І ти не чужий мені, а мій наймит, з села Лементарівки…

— Ну, да, так… Ми з економії… Ага-а-а! — прояснів вмить Гришка й зареготався.

— Розібрав? Ну, так біжи… Твої три карбованці і півкварти. Та швидко! Підожди, підожди. А Остапові скажи, щоб теж до мене не підходив, а прямо йшов до хлопців… Той уже знає, куди їх вести. Ну, гайда!

Прищуватий весело насунув картуза на лоба, штовхнув якогось дядька, крикнув:

— Ану, мурло, з дороги! — і пропав серед натовпу. «Нема Ілька, обманув, — майнула в Андрія думка. — Дурень… А!! Може, він у Мотрі? Он що! А я думаю… О, хвойда проклята! Тож-то вона ще хотіла подумать… Та ні, навіщо б говорить, що піде за мене?.. Так он що! Ну, добре, добре!.. Се батька нема, так вона прямо в хаті обнімає… Якби знав, якби я догадався раніше, я б… Упустю ж таку рибку… Чи, може, плюнуть? Ні, нехай… не треба думать… От якби застать, тихенько підійти й накрить… Чи вони в горниці, чи в кухні? Мабуть, у кухні, обідать варить!.. Ні, сьогодня неділя… А може, вона пішла до церкви?.. Ну, да… гм… Я думаю, що пішла до церкви… Гм… от не подумав! Той, може, тепер десь на роботі, когось уже облапошив, а я казюсь… Ще проґавлю сього діда. Чи не проґавив?.. Ні ще, стоять; давав дев’яносто один… карбованців з сотню має… Ще, чого доброго, купить воли… А тут ще, чи найде того Остапа… Ну, да, мабуть, до церкви, хм… так я й знав… Ну, да. Неділя… хм…»

Біля Андрія зупинилась купка людей. Посередині, то прискакуючи до молодого парубка, то одскакуючи, шарпаючи за собою малесеньку конячинку, гарячився високий гарний циган. Парубок, спершись на буланого, молодого, стрункого коника, спокійно, навіть насмішкувато всміхаючись, хитав тільки головою й іноді поривався йти. Між ними в розхристаній сорочці, без шапки, ледве дивлячись, заточувався якийсь п’яний земляк.

— Бий! бий!! Не хочеш? Не хочеш? Жаліть будеш!

Парубок всміхнувся і, подивившись на конячину, іронічно спитав:

— Вона ж хоч вітер повезе?

— Ха! — стрибнув циган. — Диви! Вона справиться за трьох таких, як твій. Ти диви, о! І не вгнеться! — і, стрибнувши, він вмить опинився на шкапинці, що, не сподівавшись такого, перелякалась, хитнулась і ледве не впала.

— Ну й лошадь!

— Вогонь!

— Ти нею ладан вози!

— Міняйсь, Сидоре, діти кататимуться!

— Та що ви смієтесь, що ви смієтесь?! — не зважаючи на регіт, підбіг циган до купки. — А давай на що, що випередить хоч яку! Давай! Ага! Боїтесь! Та по її видно… Ти дивишся, що вона мала? Ха-ха-ха! Та се ж киргизка, сама чистокровна киргизка! Що ж би то й була за киргизка, якби вона не мала була… Ну, береш п’ять додачі? Ні? Шість береш? А сім?.. Ну, то йди к чорту! Но!.. — Циган швидко повернувся, шарпнув шкапинку, ступив ступнів із п’ять і, хутко повернувшись, підбіг до парубка, схопив за руку і, наче пускаючись на одчай, крикнув: — Ну, чорт його бери! На вісім, давай буланого. Хай моє пропада. Бий!

— Та я не хочу міняться! Вдесяте кажу!

— І вісім не хочеш? Дурний же ти! Будеш жаліть, схочеш вернуть, та пізно буде. Бери, поки дають! Говорю тобі, золото береш, а не коня!

— Ні.

— Ех! Пропадать — так пропадать! Держи руку, держи руку.

— Та не хочу!

— Держи! Даю дев’ять! Бий!

— Бий, Данило, б-б-бий, — заговорив вмить земляк, що доти мовчки хитався і слухав, ледве поводячи очима.

— Та то, дядьку, не Данило.

— Ну, то… Іван…

— І не Іван.

— Ну, то… йди під три чорти! Не з тобою говорю! Свиня!.. Ти, Гаврило, б-б-бий… Або знаєш що? Не б-б-бий…

— Не мішайте, дядьку! — одіпхнув його циган. Дядько замовк, похитнувся, хотів провести рукою по вусах і, мацнувши тільки по мокрих губах, хитнувсь у другий бік і зупинив свій важкий, затуманений погляд на циганові.

— Держи руку! Держи! Дев’ять!

— Ні.

— Ну, чорт же з тобою і з твоїм буланим! З дурнем діло мать!.. Но!.. Береш дев’ять?

— Ні.

— Но!

Але, одійшовши трохи; вмить повернувся, підійшов до парубка, взяв за руку, подививсь йому в очі, всміхнувсь і, зітхнувши, поліз у кишеню, промовляючи до купки: