Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
- А там, - зітхнула Тамара, - комедія фініта… Повернувся Заболотний. Сів поруч із Сонею і, окинувши допитливим поглядом товариство, сказав не досить гречно:
- Ну, чого понадималися, як сичі? Пересваритися встигли? Я ж вас залишив в атмосфері миру й безжурйості…
- Тужимо за втратою людських контактів, - сказала Тамара без тіні жарту. - Та й ви повернулись не в найкращому настрої. Маєте якусь прикрість на душі? Чи це мені здається?
- Що за слідство? - зауважив дружині Дударевич.
- Не чіпляйсь, батьку, - відсікла його донька.
- Чому, Соню, - звернулась згодом Тамара до Заболотної, - у вашого чоловіка, навіть коли він сміється, очі завжди сумні?
- Засмучений від пізнання, - невесело пожартував Заболотний і глянув на Соню так, мовби мав намір з нею чимось поділитись, але при людях стримався, не хотів, видно, нікого, крім Соні, у своє втаємничувати.
У відстороні, замовивши собі теж кокосових коктейлів, сиділи троє юнаків, можливо, студенти якогось коледжу. Світловолосі, задумливі, з волоссям до пліч… Тамара затримала погляд на них.
- Іноді мені здається, що я опинилась серед нового людства, - сказала вона до своїх. - Видно, кожна епоха, навіть зовнішньо, ліпить свій тип. Скажімо, в очах, у виразі обличчя фронтовика завжди помітиш якісь майже невловні сліди пережитого… Є, по-моєму, щось спільне в людях фронтових. А ці хлопці, - зауважила вона в бік юнаків, - для мене за сімома печатями, емоції приглушені, загнані вглиб. І постійна ця задума та спокій, схожий на прикриття… Не вгадаєш, що під тим спокоєм: чи здатність на самопожертву заради всіх, чи, може, настроєність на зріючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусі сучасного тероризму… Так, так, виникло нове людство, і ми з вами серед нього, - глянула вона на Заболотних.
- Все ви перебільшуєте, - відгукнулась на це Заболотна. - Звичайно, хотілось би бачити їх веселішими, цих юнаків.
- Для веселощів планета мало устаткована, - спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лідою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скільки літ знав •його, а знову дозволяє собі дивитись вивчально, майже безтактно… «Чим це обличчя з першої зустрічі викликав довіру? Відкрите, мужнє спокійною, природною мужністю. Часто привітне і завжди чомусь бліде… Певне, про людей такого типу на фронті казали: «З ним би згоден і в розвідку йти!…» І хоч людина знає собі ціну, проте ні в чому ніякої пози, ні крихти хвастощів… Душа відкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибині прижуре-ний і водночас зігрітий, сказати б, теплом правди, - так для себе це визначила Тамара. - Погляд, в якому присутня совість».
- Ми без тебе все тут аналізували невичерпну твою позитивність, - звернувсь до Заболотного Дударевич з силуваною веселістю. - Захоплювались, зокрема, подвигом аса, котрий свого часу на «кукурузнику» з'явився в небесі над улюбленою Тернівщиною, робив віртуозні кола пошани над рідними своїми глинищами, а на сучаснім етапі виказує іншу віртуозність, уже в ролі невтомного діяча ЮНІСЕФу… Міжнародний дитячий фонд, і серед перших його завзятців - колишній льотчик-винищувач, хіба це не зворушливо?
- Ти, татку, сьогодні не блискучий у дотепах, - зауважила Ліда.
- А це не дотепи, лише констатація факту. З мільйонними фондами має справу наш Кирило Петрович… Дбає, щоб риб'ячий жир постачали дітям Африки. Порошок молочний та різні вітаміни для немовлят Бангладеш…
- За це теж комусь треба дбати, - певдоволено зауважила Заболотна, вловивши в словах Дударевцча недоречний відтінок іронії. - Без вітамінів у тих бідних країнах діти сліпнуть, а ви… Та ще й страшна посуха лютує в Африці…
- До речі, нам завтра ж до африканців на прийом іти, - згадала Тамара. - Ви йдете, Соню?
- Обійдуться, - сказала Заболотна. - Ще в люб'язностях розсипатися перед тим катюгою…
- А протокол? - нагадав Дударевич.
- Для вас протокол, а без мене вода освятиться… Та ще хто б запрошував. Кажуть, у того диктатора руки по лікті в крові, і смерть Патріса Лумумби чи не на його совісті… Пришельці-колонізатори гидкі, а хіба менш гидкі вислужники їхні, холуї? Запроданці, що сіли на тих уранах і вичавлюють соки з своїх одноплеменців!…
- О, ви сердита сьогодні. Соню, - підвівся Дударевич. -Ходімо, друзі, ще на океан, там хоч будемо певні^. що, крім хвилі, нас ніхто не підслухає…
Вийшовши знов на естакаду, ми відчули, що вітер оз океану подужчав, жінки понапинали на себе плащі, і всіх нас, як це буває перед негодою, охопило якесь єднаюче, гуртуюче почуття. Ліда, ожвавівши перед відкритістю просторів, вказувала нам на рухомі цятки в небі, - там з хижою цілеспрямованістю акул відлітали повітряні лайнери та суперлайнери, беручи курс в різних напрямах, в різні сторони світу. Над водами й сушею схрещувались невидимі їхні траси, і весь час було чути, як навіть ті літаки, що ніби й не швидко пропливають у глибинах неба, залишають далеко за собою мов відлуння грому, свій власний гуркіт.
- Можна уявити, як вони ревуть над Френковим котеджем! Бідний наш Френк, - сказала Ліда про якогось Френка і, мов доросла, взявши попід руки обох дам - матір і Соню-сан, - попрямувала з ними естакадою вздовж океану.
Ми своїм чоловічим товариством, йдучи вслід, охоче слухали Лідине дзвінке щебетання. Знову зайшлося про пашу поїздку до Мадонни, і нам із Заболотним цікаво було слухати, якими постають у Лідиній інтерпретації наші тернівщанські історії, що ми ними ділилися з нею в дорозі, де жартома, а де всерйоз виповідаючи їй під настрій той наш далекий тернівщанський палеоліт.
Здається, дівча виявилось до нас великодушним…
- Ліда неабияк пишається, що ви її маленькою богинею совісті були обрали, - сказала Тамара, коли ми всі разом зупинились край естакади.
- Совість, совість, - чи не занадто часто я чую це протягом одного дня, - несподівано розсердився Дударевич.
- Хібі це неприємно? - холодно всміхнувсь Заболотний.
- А що ви хочете цим сказати? Для кого призначаються ваші словеса? В епоху вибуху знань, коли кожен вчиноє можна виміряти від і до, коли так зване добро і зло можна виважити й переважити з мікронною точністю, ви все товчете мені про якісь напівмістичні вигадки, про те, що колись, можливо, мало значення для пасторів та проповідників, толстих та достоєвських, але сьогодні? Що ці ваші абстракції дають людині сучасній? Від чого вони Цизарятували, від чого остерегли? У слововжитку балакунів під псевдонімом совісті часом постає, я вважаю, про-сїо димера, щось надумане, наскрізь ілюзорне!
- Для мене ні, - нахмурився Заболотний.
- Чому ні?
- За цим поняттям для мене стоять завше живі, конкретні люди. І я їх бачив: одні з совістю, другі - без…
- А якщо «без», то чому? - зблиснув аж злісно своєю маленькою усмішечкою Дударевич. - Не закладено в генах?
- Навряд чи це генетичне. Це скоріш набутне. Таке, що можна людині прищепити. А можна й відщепити…
- І що ж тоді?
- А тоді що завгодно! Тоді розгул цинізму. Культ речей. Нічого святого. Пристосуванство до всього, навіть до найгіршого… Чинодральство. Кар'єроманія. Шукання протекцій. Тоді «після мене - хоч потоп». На почесному місці тоді, замість Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник… Ось так. І якщо ти впав - я через тебе переступлю. Піду далі, й жоден на мені нерв не здригнеться! Кричатимеш - не почую. Не обернусь. І дедалі більше буде плюсових знаків в анкеті, і щораз менше буде довкола мене друзів та всього того, що для батьків наших вважалось святим!…
Заболотна заспокійливо взяла чоловіка під руку:
- Ну, годі тобі… Це ж ваша вічна тема, ніколи, мабуть, вам тут згоди не дійти…
Вітер з океану пругкішав, тіпав нашими плащами, над головою загуркотіло раптом сатанинським гуркотом - лайнер котроїсь з авіаліній, мовби заблудившись, низько проорав небо над нами.
- Пропав би ти, - аж вухо затулила від гуркоту Тамара. - Зараз від реактивних у голові дзвенить, а що далі буде? - Випроставшись, вона нервовим рухом повернула обличчя в бік океану, якось дивно схвильована. - Ждали життя на Венері, шукали розумних істот на Марсі, тепер нам кажуть - десь далі є, в інших галактиках… А може, це тільки ілюзії, може, від них звільнитись пора? Якби дали мені змогу дістатись на якусь найвищу трибуну планети, звернулась би разом до всіх, закричала б щодуху: гей, ви! Даровано вам планету унікальну, дублікатів нема-так розпорядіться ж нею достойним чином! А не вмієте - передайте планету дельфінам, може, вони мудріше нею розпорядяться! Принаймі собі подібних вони не винищують!…
