Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

І — побоювались, авжеж: він не самого Адріяна тримав у напрузі.

Того дня, як фотографувалися, святкуючи знищення провокативної групи (з кожним таким обтятим мацаком на якийсь час витворювалась ілюзія вільнішого дихання, шкода лиш, ненадовго її ставало!), йому запам'яталася ще одна розмова, що вкинулась, як іскра в хмиз, і, слово по слову, розгорілася ледь не до сварки — між «Стодолею» й Гельцею. Говорили про голодних зі Сходу — чомусь у цих краях їх звали «американцями». «Левко» з рум'янцями на лицях їздив на розвідку в місто, перебраний у жіночу одіж («Ви би бачили, яка з нього файна молодичка виходить!» — сміялася Гельця…), і бачив на станції товаровий потяг із голодними, — злізши з вагонів, ті падали зараз на місці на перепочинок, бо не здужали двигати себе далі, а неподалік стояла крита брезентом армійська вантажівка, і солдати зносили й скидали в кузов, як дрова, тих, хто вже не встане. Адріян пригадав слобожанина «Карого», якого пізнав у шпитальці: той оповідав подібне про тридцять третій рік на Великій Україні. Будуть у вас колгоспи, — казали східняки галичанам, — то і в вас таке буде… Гельця, розхвилювавшись, стала розказувати й своє: якось навесні затрималась була через облави на чужому терені, замешкала на хуторі в надійної родини, за леґендою, як їхня небога, — коли до обійстя прибилася проситись у найми зовсім іще молоденька дівчина, з Полтавщини…

— Тобто то вона тобі так сказала, — неґречно втрутився «Стодоля», — видно було, що вже сперечалися на цю тему між собою, і він умисне дражнив Гельцю, показуючи, що має її за дитину (у відповідь вона лиш блиснула на нього спідлоба вдавано «спопеляючим» поглядом, од якого Адріянові глухо занило в грудях…). Дівчину звали Люся. Що то за ім'я?.. Таж Людя, Людмила… Гарно, подумав Адріян, — якимось давно-забутим теплом війнуло на нього від цього лялькового імени, Люся-лялюся, — білими фальбанками з-під суконки, пахучим дівчачим волоссячком, заплетеним у кіски, лискучим шовком у дотику… (Колись, як починав ходити до гімназії, в сусідній брамі щоранку показувалася дівчинка в матроському костюмчику, з волоссячком, заплетеним у дві кіски, й хихикаючи втікала назад у браму, тільки-но він наближався, а раз затрималася, відважно ступила крок наперед і з жіночою дорослою поважністю ознаймила: «Mama mi zmyla glowa, chcesz powachac?» [23]— і підставила йому нахилену гладеньку, жолудево-лискучу голівку з білястою, мов личинка хруща, борозенкою посередині, по якій він не втримавшись провів пальцем, — перший опік шовковою беззахисністю жінки, лялечки, лялюсі, що ввіряється тобі безмисно, як сама природа, як вийнята з гнізда личинка, ще нічого не відаючи про власну хрупкість…)

— Я їй сказала, — вела далі Гельця, — що жодної пильної роботи в нас наразі нема, а наймитів ми не держимо, — а вона на те затрусилася цілим тілом, як хоре курча, аж я перелякалась, — у моїх господарів саме був мор на курчата… — І, перехопивши Адріянів погляд, витлумачила його по-своєму: — Прошу не дивувати, я вже всі селянські роботи опанувала, навіть гній із-під коней вичищати вмію! Тільки доїти не дуже добре потраплю, — додала чесно. — Отож питаюся в неї — а вона така виснажена, така марна, іно очі світяться! — чи ви, питаюся, хорі?.. І тут вона мені оповідає, що добиралася із Полтавщини, що в них там лютий голод, уже поїли собак і котів, і вдома в неї лишилися мама й сестричка Олюнька, що вже не встає, тридцять дев'ятого року вроджена, — виявляється, я того не знала, Сталін перед війною заборонив жінкам робити аборти…

— Вже ж, — загомоніли хлопи, — треба ж було засівати, що в тридцять третьому викосив!

— Ая, діду, Україну заселити москалів не настачиш, а робітників де взяти?..

— Та й воювати кимось же треба, вони ж своїх людей геть не щадять! А ди', як проти нас їх жбурляють — як ягнята на заріз…

— В Карпатах після бою своїх двіста забитих облили бензиною й спалили…

— Варе?! Та й ніби пощо?

— Звісно, пощо, — втрати приховати! Аби менша цифра була.

— Та й як же то буде — двіста душ чоловіка мов корова язиком злизала? Чи за ними там у Московщині ніхто не плаче?

— Або то большевики на те вважають? їм що людське життя, що куряче…

— А як у тридцять дев'ятім перший раз прийшли, то в нас у селі дурні людиська тішилиси, бо так собі порозуміли, що «робочо-крест'янська красна армія» — то значить християнська, тим і красна… Питалися в них — а де ваші капеляни?..

Хтось засміявся, жвавіше застукали ложки об бляшані їдунки. Гельця мовчала, спинившись зором в одній невидимій точці, наче зборена на мить тою задавненою, в'язкою втомою, через яку випадаєш із загальної розмови й забуваєш про кулю в люфі, — і враз Адріянові мов ракетою в голові стрілило, освітивши темний крайобраз: він пригадав, до кого насправді належав матроський костюмчик, — не до тої маленької польки по сусідству, ні, до іншої, більшої дівчинки: крутою Круп'ярською вділ по бруку котився, підплигуючи, обруч у сліпучих спахах надвечірнього сонця, а за ним із гавкотом гнався рудий кундель і вибрикував фалдами спіднички матроський костюмчик, — «Ліно!» — гукала Гельця вслід і, повернувшись до нього, казала з любовною похвальбою старшої: «То моя сестричка», — він не запам'ятав дівчинчиного личка, після Гельціного воно відбилось йому на сітківці стрибучою плямою, як після погляду на сонце, тільки запам'ятав, як захекано, коли підбігла, здіймалися під матроською блюзою горбочки груденят, і той свіжий, яблучний повів юного тіла, який завжди пов'язувався йому з Гельцею й домом Довганів, — такий запах буває тільки в домах, де є доростаючі дочки…

Він зрозумів: полтавка Люся і її полишена вдома сестричка Олюнька пригадали Гельці її власну сестричку, — де вона нині, та молодша Довганівна, якій він (і це теж згадав!) купував колись еклери в ще не збомбованому натоді пасажі Міколяша в центрі Львова, — що з нею стало в цій кривавій хуртечі?.. Від весни сорок четвертого, коли вийшов указ енкаведе арештовувати повстанські родини з малими дітьми включно, кожен із них носив у собі ту саму пекучу рану — свідомість, що не лише власне життя офіруєш, як у Писанні, за люди своя, бо так собі вибрав, і від того ярмо твоє любе й тягар твій легкий, — але й своїх найдорожчих несамохіть прирікаєш за собою на муки, на тортури й Сибір, у найліпшому разі — якщо впадеш у бою — на споглядання твого понівеченого тіла, над яким поглумились вандали — розібравши його донага, повідтинавши дівчатам груди, а хлопцям ґеніталії, вирізавши мертвому тризуба на лобі, — і тато з мамою не зможуть тебе ні оплакати, ні похоронити, а муситимуть скам'янівши повторяти не тричі, а тридцять три рази, як і святий Петро чи видержав би: не знаю сього чоловіка, не знаю сеї жінки, — мамо, простіть… (І вони прощали — все прощали, тільки не все витримували: та мама на Кременеччині, котру поставили перед тілами шістьох її синів, теж сказала: «Не знаю їх», — і більше не сказала нічого, аж доки серце їй не заламалося під вагою шестикрот обрушеного горя, і мама впала трупом коло своїх дітей.) Йому було легше — його тато й мама були вже на Сибіру, а братів, забраних у сороковому, мама ніколи не бачила мертвих: серед гори змасакрованих тіл, покинутих большевиками при відступі, ні Мирося, ні Ґеника відшукати не вдалося. Можна було думати, що врятувалися (мама в те вірила), що вони десь є: десь у безпеці — за кордоном, за океаном…

Він зрозумів — і всміхнувся до Гельці крізь усі минулі роки нараз, так, як усміхався тоді, коли стояв навзаході сонця серед Круп'ярської, з двох сторін омитий яблучним леготом, свіжим шумовинням юного дівоцтва:

— І як — помогли ви тим полтавкам?..

Вони стрінулись очима — і така бездна вдячности була в її зорі, що його мов опалило зсередини теплом на всю шир грудей: а все-таки він був їй потрібен!..

Хлопці затихли, вона оповідала далі, а він ніби навіч бачив із її мови ту Люсю — знав той тип полтавок, вродливих (Гельця сказала, що та була вродлива!) вродою античних статуй — високих на зріст, величних, як римські матрони, з класичними округлими плечима й профілями хоч зараз у каррарський мармур, не раз подивляв ту породу серед потоку біженців: степові доньки богині Церери, амазонки, козачки, — як посмів злий дух двадцятого століття обернути їх на жебрачок під чужими тинами?! Гельця (закутушкана хусткою по самі очі до невпізнання: «За леґендою, хто б чужий не прийшов, мені боліли зуби») зготувала дівчині ріденького крупнику, боячись, аби свіжий хліб із молоком їй із незвички не завадили, а відтак завела до комори й насипала їй («Удвох натоптували!») півторапудовий міх пшеничного борошна — того, що було приготоване для повстанців («Поквітування я віддала станичному, дуже гарний чоловік був, — сказав, нема що з тим лічитися, він і з свого хліба би вділив, і тут-таки й згодив у селі фіру, щоб відвезла її на станцію, на Здолбунівський потяг…»). І от там, у коморі, сталася заминка: коли насипали борошно, Люся-полтавка враз завмерла як стій, перемінившись на виду: