Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
Заклик Тараса Шевченка «І вражою злою кров’ю волю окропіте» Хмара розумів у буквальному смислі — саме так, як і були ці слова промовлені…
Тому з увагою і повагою ставилися до нього окупанти.
— Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли б для нас ніякої цінності, — прямо сказав Хмарі чекіст Галицький.
Тому окупанти й знищили сільського вчителя Семена Харченка… Тому й навіть через 80 років після його смерті «дєті тєх, кто виступал на бой с Центральной Радой» не бажають повернути йому добре ім’я, визнати, що боровся він за державну самостійність українського народу…
Від імені Історичного клубу «Холодний Яр» я неодноразово звертався до народних депутатів України, генеральних прокурорів, президентів України, прем’єр-міністрів, голів президентської адміністрації, секретарів РНБО, голів СБУ, голів Верховної Ради з пропозицією реабілітувати козаків і старшин Армії Української Народної Республіки… Хоч минуло вже кілька років, відповіді на жоден зі своїх листів я не отримав…
У в’язниці Хмара сказав Юрію Горлісу-Горському: «Коли загину, як будеш живий, передай колись привіт товаришам, всім, хто боровся і хто ще боротиметься… Най колись у Вільній Батьківщині й мене спімнуть незлим словом…»
Український підпільник Юрій Городянин-Лісовський (пізніше письменник Юрій Горліс-Горський) доніс до нас слово про Семена Харченка-Харчука, написавши книгу «Отаман Хмара». Пам’ять про нього зберіг і Яків Гальчевський — у книзі «Проти червоних окупантів»…
Мрія Хмари збулась: ми спом’янули його «незлим тихим словом». Але боротьба за його ім’я продовжується…
90. Воїн-бандурист Дмитро Стопкевич
У с. Великий Бобрик Балтського повіту на Поділлі 21 жовтня 1897 р. в родині панотця Келестина Стопкевича народився хлопчик. Назвали його Дмитром.
1913 року, закінчивши духовну школу в м. Тульчині, Дмитро вступив до Подільської духовної семінарії. 1915-го за власним бажанням покинув семінарію, бо захотів повоювати. Того ж року вступив він до Одеської військової школи, з якої вийшов 1 січня 1916 року у званні прапорщика.
20 червня того ж року нерозумна мрія збулася: він від’їхав на фронт. Як воював Дмитро за «царя і отєчєство», а потім за «душку Кєрєнского», мені невідомо, лише знаю, що в грудні 1917 р. Дмитро залишив полк і приїхав до Києва. Ось тут почалося справжнє життя, наповнене високим смислом: Дмитро Стопкевич став до лав українського війська.
Невдовзі він від’їхав до міста Одеси, де 15 і 16 січня 1918 р. у складі українських військових частин брав участь у боях проти більшовиків. Після перемоги росіян якийсь час переховувався, потім служив у «Союзкредиті». Паралельно при 5-й Одеській гімназії здав екстерном іспити на атестат зрілості.
Тоді ж Дмитро вступив до 1-ї охоронної сотні одеської комендатури. 18 грудня 1918 р., вже як командир сотні, взяв участь у боях проти росіян, які, побиті, змушені були тікати в порт, звідки хотіли евакуюватись до Криму.
Та тут несподівано їм прийшла допомога: з кораблів Антанти, що стояли на рейді Одеси, висадився десант (польський легіон силою 3000 жовнірів і старшин і французькі відділи). Окупанти швидко опанували центр міста та інші райони. Але українці під проводом полковника Кобелька рішуче перейшли у контрнаступ. Особливо тяжкий бій був за двірець… Полковник Кобелько одним із перших увірвався в приміщення залізничного вокзалу. В руках він тримав ручний кулемет. У цей час йому під ноги ворог кинув гранату… Смерть командира не спинила республіканські частини. Поляки і французи ганебно втекли в порт. Тільки ніч вгамувала переслідувачів.
«Всі були щасливі перемогою і радісно згадували минулий бій, — писав Дмитро Стопкевич у праці «Бій в Одесі 18 грудня 1918 р.». — Чекали світу, щоб доконати ворога. Але раптом все перемішалось і замість конечної перемоги ми мусили залишити місто. А справа стояла так: коли було виявлене повне розбиття ворога, команда Херсонського коша Республіканського війська послала старшину до французького командування з… бажанням порозумітись. У відповідь французьке командування наказало, щоби Республіканські війська звільнили Одесу, і лише по звільненню міста вони вестимуть переговори. Команда Херсонського кошу, полковник Філатів і полковник Змієнко вірили в можливість порозуміння з французами, а тому дали наказ про відступ.
Тяжко уявити собі, що сталося з вояцтвом при звістці про відступ. Вояки, які з усмішкою йшли до бою, бо були повні віри в свою перемогу, якось змінились. Не стало запалу, зникла віра в перемогу, з’явилась нехіть.
Наказом про відступ III-й Херсонський кіш було розбито — і не силою ворога… а наказом своєї команди, що покладала більш на чужу поміч надії, ніж мала віри в свої сили».
З військом УНР Дмитро відійшов з Одеси. Відтоді ще два роки він уперто бився проти ворогів українського народу, які звідусіль посунули в Україну. Воював у складі Запорозької дивізії, був сотником 2-го Запорозького полку, пізніше підполковником.
21 листопада 1920 р. 1-шу Запорозьку бригаду, де служив Стопкевич, поляки інтернували. В таборах Дмитро пробув до 24 червня 1922 року, коли вдалося втекти до Чехословаччини.
Діставшись до курортного містечка Подєбради, поступив на матуральні курси при Українській господарській академії і відразу, 21 вересня 1922 року, подав заяву до академії. Йому поталанило: хоч і не мав свідоцтва про середню освіту, та його зарахували до УГА. Дмитро довіру виправдав: вчився добре.
Ставши учасником Другої капели бандуристів під орудою Василя Ємця, брав активну участь у культурно-мистецькому житті української еміграції. А 26 травня 1928 року з відзнакою закінчив академію, отримавши фах інженера-гідротехніка.
Про подальший шлях підполковника Армії УНР бандуриста Дмитра Стопкевича даних не маю, та не сумніваюся, що він достойно прожив своє життя.
91. Іван Левицький. Роздуми після поразки
Іван Олександрович Левицький народився 20 травня 1894 р. в родині греко-католицького священика в с. Камінне (повіт Надвірна) в Східній Галичині. 1914 року в Коломиї закінчив 7 класів гімназії. Диплом про середню освіту здобув уже у Відні 1916 року. Там же поступив на медичний факультет університету, де провчився два семестри.
Світова війна зробила актуальною справу української державності. Зрозумівши, що перемога Росії була б смертельним ударом по українству, галицька інтелігенція спільно з наддніпрянськими емігрантами стала на бік Австро-Угорщини та Німеччини. Ідеологи цього напрямку заснували 4 серпня 1914 року у Львові Союз визволення України, який сподівався після поразки Росії добитися створення самостійної Української держави. Активістом СВУ став і юний патріот Іван Левицький.
Невдовзі його було покликано до австро-угорської армії. Служив у ній до Листопадового зриву 1918 року. Відразу після проголошення Західно-Української Народної Республіки зголосився до Української галицької армії. Разом із нею відбув воєнні кампанії в Галичині та на Великій Україні в 1918–1919 роках.
Після поразки Визвольних змагань повернувся в м. Виноград-Лісний (повіт Товмач, Східна Галичина), де жив батько. А 1923 року поступив до Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина). Збереглася його студентська робота «Хиби в будові української роботи», написана 27 травня 1923 року. Ось уривки з неї: «Період будови нашої держави — це безнастанна боротьба своїх зі своїми… Ми самі робили себе «гряззю Москви, варшавським сміттям»… Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти… Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві… Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись з вимогами життя… Партійні цілі були на першому пляні… Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном… У галицьких українців не було ніякої державної думки… Австрійські українці добивалися національних прав для себе як горожан Австрії. Українському інтелігентові й робітникові зовсім чужим був клич геть з чужинецькою владою, геть з Австрією. Хай живе Українська держава… Всі галицькі діячі мали австрійське виховання… Дріб’язковість, провінціалізм, відсутність широких перспектив, деяка самовпевненість, презирство до діячів Наддніпрянщини та брак знаючих людей на відповідальних постах було хибою й поганою болячкою галицького уряду. А вже вершком нашого повоєнного хаосу серед наддніпрянців і наддністрянців явився брак клича: з’єднання всіх штучно відірваних українських частин із їхнім пнем, без огляду на те, що з ним сталося б».
