Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Він поклав телефон.

— Що трапилось? — спитала Лісе.

— Телефонував один з моїх інспекторів, Харрі Холе. Він щойно навідався у склад, щоб отримати зброю за моїм ранковим дозволом. Тим, що я видав на заміну документові, який зник після того, як у його квартиру вдерлися. Виявляється, вранці хтось отримав зброю за першим, зниклим дозволом.

— От лихо, — мовила Лісе.

— Авжеж, — пробурмотів Гуннар Хаген. — На жаль, це ще не найгірше. Харрі має підозру щодо того, хто міг таке вчинити. Він зателефонував у Судмедекспертизу, й підозру підтвердили.

На свій жах, Лісе побачила, що чоловікове обличчя вкрила сіра блідість. Ніби наслідки розповіді Харрі він збагнув лише цієї миті, коли сам переповідав дружині:

— Аналіз крові чоловіка, якого застрелено на контейнерному складі, виявив, що це не та людина, яку знудило поряд із Халворсеном. Не той, хто вимазав його пальто у кров. І ле­жав на подушці у Притулку. Коротше, застрелили не Христо Станкича. Якщо Харрі має рацію, то Станкич досі у місті. Озбро­єний.

— Але ж тоді, значить, продовжує полювати на того бідолашного... як його?

— Юна Карлсена. Так. Тому мені треба зателефонувати в оперативну дільницю й мобілізувати всіх людей, які є у розпорядженні, щоб шукали обох — Юна Карлсена та Станкича. — Він притулив руки до очей, ніби саме там зосередився його біль. — Щойно з Харрі зв’язався поліцейський, який, шукаючи Юна, зайшов у квартиру Роберта Карлсена.

— І?

— Скидається, ніби там була сутичка. Постільна білизна заплямована кров’ю, Лісе. Ані сліду Юна Карлсена, лише складаний ніж із плямами чорної засохлої крові на лезі, під ліжком.

Він прибрав руки від обличчя, у дзеркалі вона побачила, що його очі почервоніли.

— Це дуже недобре, Лісе.

— Розумію, любий Гуннаре. Але... кого ж тоді застрелили на контейнерному складі?

Гуннар Хаген насилу ковтнув клубок, що стояв у горлі:

— Ми не знаємо, Лісе. Знаємо лише, що він мешкав у контейнері й у його крові знайдено героїн.

— Боже, Гуннаре...

Вона поклала руку йому на плече, намагаючись перестріти у дзеркалі його погляд.

— Він воскрес із мертвих на третій день, — прошепотів Гуннар Хаген.

— Що?

— Спаситель. Ми вбили його вночі в суботу. Сьогодні вівторок, третій день.

Мартіна Екхоф була такою чарівливою, що у Харрі аж перехопило подих.

— Привіт, це я! — мовила вона глибоким контральто, яке він запам’ятав ще під час їхньої першої зустрічі у «Сторожовій Вежі». Тоді на ній була армійська форма. А за­раз вона стояла перед ним у простій елегантній сукні без рукавів, чорній та блискучій, достоту як її волосся. Очі видавалися більшими й темнішими, ніж зазвичай. Шкіра біла й ніжна, ніби прозора. — Чепурюся, — засміялася во­на. — Ану дивись. — Вона надзвичайно м’яким рухом здійняла руку, ніби танцювальним, продовженням іншого, не менш граційного руху, так видалось Харрі. На долоні у неї була перлинка-сліз­ка, що зблиснула у тьмяному світлі передпокою у її квартирі. Друга перлина прикрашала вушко. — Заходь. — Мартіна зробила крок назад і відпустила двері.

Харрі, переступивши поріг, опинився у її обіймах.

— Як чудово, що ти прийшов... — вона нахилила його голову до себе, теплий подих обвіяв вухо, коли вона прошепотіла: — Я повсякчас думала про тебе.

Харрі заплющився, міцно її обіймаючи, відчуваючи тепло тендітного, по-кошачому м’якого тільця. Вдруге за цю добу він стояв отак, тримаючи її в обіймах. І не хотів відпускати її, бо знав, що це востаннє.

Сережка лежала на його щоці, під оком, ніби сльоза, що вже застигла. Він вивільнився.

— Щось не те? — спитала вона.

— Сядьмо. Треба побалакати.

Вони зайшли до кімнати. Мартіна сіла на канапу. Харрі став біля вікна, визирнув на вулицю:

— Хтось сидить унизу в машині, стежачи за твоїм вікном.

Мартіна зітхнула:

— Це Рікард. Він повезе мене у Концертну залу.

— Хм. Чи ти знаєш, де Юн, Мартіно? — Харрі пильно ди­вився на її відбиття у віконному склі.

— Ні. — Вона перестріла його погляд. — Ти гадаєш, що є причина, через яку я маю про це знати? Коли так питаєш, хіба ні? — Голос був зовсім не ласкавим.

— Ми щойно зламали двері у квартирі Роберта, якою, пев­но, користувався Юн, — мовив Харрі. — Й знайшли скривавлену постіль.

— Я про це гадки не мала, — відповіла Мартіна, ніби щиро здивувавшись.

— Знаю, що не мала, — кивнув Харрі. — Судмедексперти порівняли кров. Коротше кажучи, все зрозуміло. Я цілком певний, до яких висновків вони дійшли.

— Юн? — видихнула вона.

— Ні. А ти, мабуть, сподівалася цього?

— Чому ти так вирішив?

— Бо це Юн зґвалтував тебе.

У кімнаті запала тиша. Харрі затамував подих і розчув, як вона тремтливо вдихнула, й, перш ніж її легені сповнились повітрям, знову видихнула.

— Чому ти так гадаєш? — спитала вона ледь тремтливим голосом.

— Ти ж казала, що це трапилось в Естгорі, а ґвалтівників, хай там як, небагато. Юн Карлсен — один з них. Кров у ліжку Роберта належить дівчинці на ім’я Софія Михолеч. Учора ввечері вона прийшла у Робертову квартиру за наказом Юна. Помешкання відчинила ключем, який колись дав їй Роберт, її кращий друг. Юн зґвалтував її, а потім побив. Вона казала, що таке вже траплялося.

— Траплялося?

— За словами Софії, Юн вперше зґвалтував її минулого літа у квартирі Михолечів. Коли батьків не було вдома. Він заявився туди під приводом, що має оглянути приміщення. Такі огляди є частиною його обов’язків. І саме він вирішує, хто мешкатиме у квартирах.

— Гадаєш, він погрожував їй?

Харрі кивнув:

— Він сказав, що родину видворять з квартири й вишлють з країни, коли Софія відмовиться коритися його наказам і тримати язика на припоні. Що щастя та нещастя Михолечів у його руках. І все залежить від її покірності. Бідолашна дів­чинка не побачила іншого виходу, тому послухалась. Але коли збагнула, що вагітна, потребувала допомоги. Потребувала друга, якому можна довіряти, старшого друга, який не ставитиме питань і зможе влаштувати їй аборт.

— Роберт... — мовила Мартіна. — Боже, вона пішла до Роберта...

— Так. Попри те, що вона не назвала його імені, Роберт зрозумів, що то був Юн. Я теж такої думки. Адже ж Роберт знав, що Юн і раніше ґвалтував, так?

Мартіна не відповіла. Вона згорнулася калачиком на канапі, підібгавши ноги, руками обійнявши голі плечі, немовби змерзла чи прагнула сховатися всередині себе самої.

Нарешті вона почала говорити, але так тихо, що Харрі чув, як цокає Мьоллерів годинник.

— Мені було чотирнадцять. Коли він це робив, я гадала, що коли зосереджуся на зорях, то побачу їх крізь дах.

Харрі слухав її розповідь про спекотний літній день в Ест­горі, про гру з Робертом, про лихий погляд Юна, тьмяний від ревнощів. І про те, як двері вбиральні розчинилися й на порозі з’явився Юн, тримаючи в руках складаний братів ніж. Наруга й згодом — біль, коли вона лежала там плачучи, а він повернувся у будинок. І подив — тому що вмить пташки знову заспівали.

— Але найгірше була не власне наруга. — Голос у Мартіни став глухим від сліз, але очі були сухі. — Найгірше було те, що Юн знав. Знав, що я й без погроз мовчатиму. Що ніколи не викажу його. Знав, що я знаю: навіть коли я покажу ро­зідраний одяг і мені повірять, все одно у причині й вині су­мніватимуться. Та ще ішлося про лояльність. Невже саме я, дочка командувача, втягну наших батьків та всю Армію у катастрофічний скандал? Тож усі ці роки, коли зустрічалася з Юном, він дивився на мене й ніби промовляв: «Я знаю, знаю як ти тремтіла від страху, як згодом плакала, щоб ніхто не чув. Я знаю, бачу щодня твоє мовчазне боягузтво». — З її щоки стекла перша сльоза. — Саме за це я так його ненави­джу. Не за те, що зґвалтував, я б це ще спромоглася пробачити. А за те, що повсякчас нагадував мені, що знає.

Харрі пішов на кухню, відірвав паперовий рушник від рулону, повернувся у кімнату, сів поруч Мартіни.

— Не зіпсуй макіяж. — Він простягнув їй рушник. — Прем’єр-міністр і таке інше.