Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
— Дякую, що прийшов, Карл.
Звір опустив голову, обнюхуючи оголені груди Магістра. Рал підвівся і погладив Шинга по шерсті, стримуючи нетерпіння звіра. Коли Шинга заспокоївся, Рал видерся йому на спину і міцно вчепився в загривок.
На мить все освітилося сліпучим спалахом світла. Шинга і Рал зникли в чорній безодні. Земля здригнулася і з тріском зімкнулася за ними. На Сад Життя опустилася нічна тиша.
Демміні Насс, витираючи з чола краплини поту, виступив за дерев.
— Щасливої дороги, друг мій, — прошепотів він, — щасливої дороги.
25
Дощ все лив і лив. Сірі хмари повністю затягнули небо, Келен вже забула, як виглядає сонце. Сидячи на самоті на низькій лавці біля однієї з хатин, Келен з посмішкою дивилася, як Річард споруджує дах над домом духів. По його оголеній спині, відтіняючи горби м'язів і шрами від кігтів гарів, стікав піт.
Річард працював з Савідліном та іншими чоловіками племені, показуючи їм, що треба робити. Він сказав Келен, що не потребує перекладача. Для роботи руками слова не потрібні, а якщо їм самим доведеться щось додумувати, вони краще зрозуміють і зможуть пишатися своєю працею.
Савідлін вперто ставив питання. Річард не розумів його і тільки посміхався, пояснюючи свої дії словами, яких теж ніхто не розумів. Тоді він переходив на мову жестів, які винаходив тут же по ходу справи. Часом усі вважали, що це жарт, і вибухали дружним сміхом. І все ж, незважаючи на нерозуміння, їм вдалося досить далеко просунутися.
Спочатку Річард не хотів говорити Келен, що він має намір робити. Він тільки посміхався і твердив, що скоро вона все побачить сама. Спершу він взяв пласти глини розмірами один на два фути і надав їм хвилеподібної форми. Одна половина прогиналася всередину, на зразок канавки, інша плавно піднімалася вгору. Впоравшись із цим, Річард попросив жінок, які працювали в гончарні, обпалити пластини.
Потім він прибив до дошки два однакових бруски, по одному з кожного боку, поклав на середину кус глини і розрівняв його. Зрізавши зверху і знизу надлишок глини, Річард отримав рівні глиняні пластини однакового розміру. Потім він акуратно розклав їх за формами, які вже обпалили в гончарні. У двох верхніх кутах кожної пластини Річард тріскою проробив дірки.
Жінки ходили за Річардом по п'ятах, уважно спостерігаючи за його роботою. Йому нічого не варто було заручитися їх підтримкою. Незабаром Річард домігся того, що всі жінки, розмовляючи і посміхаючись, почали ліпити і вирівнювати пластини, та ще й вчити його, як це треба робити. Коли пластини підсохли, їх можна було виймати з форми. Поки обпікалася перша партія, жінки вже приготували наступні. Вони запитали, скільки знадобиться таких пластин, але Річард, не вдаючись у пояснення, велів продовжувати роботу.
Надавши жінкам самим займатися цією новою справою, він відправився в будинок духів і взявся за спорудження вогнища з цегли, які зазвичай йшли на будівництво будинків. Савідлін хвостом слідував за ним, намагаючись навчитися всього.
— Ти робиш черепицю, так? — Запитала Келен.
— Так, — з посмішкою відповів Річард.
— Річард, я бачила і дахи з трави, які не протікали.
— І я теж.
— Тоді чому б просто не переробити дахи з трави так, щоб вони не текли?
— Ти знаєш, як правильно крити дахи травою?
— Ні.
— І я не знаю. Зате я знаю, як робити черепицю.
Поки Річард з Савідліном трудилися над піччю, інші чоловіки на прохання Шукача знімали з даху траву. В кінці кінців на будинку залишився тільки остов з жердин, до яких прив'язувалися пучки трави. Тепер ці жердини повинні були послужити опорою для черепиці.
Черепиця тягнулася від одного ряду жердин до іншого, так що нижній край лежав на першій жердині, а верхній — на другій. Крізь дірки пропустили мотузку і прив'язали черепицю до дерев'яного остова. Другий ряд поклали на перший, закриваючи діри, в точності повторюючи вигини нижнього шару. Оскільки глиняна черепиця була важчою трави, Річарду довелося спершу зміцнити конструкцію, додавши додаткові розпірки, які підтримували коник даху.
Здавалося, в роботі бере участь не менше, ніж півсела. Час від часу з'являвся Птахолов і дивився, як просувається справа. Здавалося, він задоволений побаченим. Іноді він сидів поруч із Келен в повному мовчанні, іноді розмовляв з нею, але частіше просто спостерігав. Зрідка Птахолов розпитував сповідницю про Річарда.
Майже весь час, поки Річард працював, Келен проводила на самоті. Жінки ігнорували її пропозиції допомогти, чоловіки дотримувалися дистанції, стежачи за нею краєчком ока, а молоденькі дівчата були дуже сором'язливі, щоб наважитися заговорити з сповідницею. Часом Келен помічала, як вони стоять і дивляться на неї, але варто було їй тільки запитати, як їх звуть, як ті тікали геть. Дітлахи хотіли б підібратися до неї поближче, але матері тримали їх на чималій відстані. Келен не дозволяли ні готувати їжу, ні ліпити черепицю. Всі її спроби допомогти ввічливо відхилялися під тим приводом, що вона почесна гостя села.
Але Келен прекрасно розуміла, що за цим стоїть. Вона сповідниця, і її бояться.
Келен навіть звикла до подібного відношення, до косих поглядів, до шепоту за спиною. Тепер це вже не дратувало її так, як раніше. Келен пам'ятала, як мати з усмішкою говорила їй, що так уже влаштовані люди. Нічого не зміниш, так що не варто давати волю своїй гіркоті. Мати говорила Келен, що коли-небудь вона буде вище цього. Келен вважала, що її більше не хвилюють подібні дрібниці, що їй все байдуже, що вона приймає себе такою, як є, приймає своє життя. Їй здавалося, вона вже змирилася з тим, що їй не дано багато чого, що доступне іншим людям. Так воно і було до того моменту, як вона зустріла Річарда. До того, як він став її другом. До того, як він заговорив з нею, як зі звичайною людиною. До того, як він став про неї піклуватися.
Але ж Річард не знає, хто вона така. Савідлін, по крайній мірі, відноситься до Келен дружелюбно. Він запросив її з Річардом в свою маленьку хатину, де жив з дружиною Везелен, і синочком Сіддіном. Він відвів гостям місце на підлозі, де ті і спали. Навіть якщо їх пустили в будинок за наполяганням Савідліна, Везелен гостинно зустріла Келен і не проявляла холодності навіть під час відсутності чоловіка. Увечері, коли темніло, і робота зупинялася, Сіддін, широко розкривши очі, сідав перед Келен на підлозі, і та розповідала йому про замки та королів, про далекі країни, про страшних звірів. Потім малюк забирався до неї на коліна, обіймав її і просив розповісти ще. У неї сльози наверталися на очі при думці про те, що Везелен не тягне сина геть і настільки добра, що не виявляє страху. Коли Сіддін йшов спати, Річард і Келен розповідали гостинним господарям про свої мандри в Вестланді. Савідлін був з тих, хто поважає перемогу в чесному бою, і, так само як син, широко розкривши очі, слухав їхні розповіді.
Птахолов здавалося задоволений новим дахом. Коли він побачив достатньо, щоб збагнути, що це буде за конструкція, Птахолов посміхнувся, повільно похитавши головою. На шістьох старійшин робота справила менше враження. Для них кілька крапель дощу, які час від часу звалюються прямо на ніс, здавалися предметом, негідним уваги. За своє довге життя вони встигли до цього звикнути, а тепер з'явився чужинець, який показав, наскільки вони були дурні. Коли-небудь, коли помре один з шести старійшин, Савідлін займе його місце. Келен шкодувала, що він не може стати старійшиною прямо зараз. Такий прихильник їм став би у нагоді.
Келен з тривогою думала про те, що станеться, коли дах буде закінчений, що трапиться, якщо старші відмовляться прийняти Річарда в Плем'я Тіни. Він так і не пообіцяв їй не завдавати їм зла. Хоч Річард і не така людина, яка зважиться застосувати насильство, все ж він — Шукач. На карту було поставлено більше, ніж життя кількох людей, набагато більше. Шукач повинен про це пам'ятати. І Келен теж повинна пам'ятати про це.
Келен не знала, що сталося у нього в його душі після того вбивства, чи став він більш сильний та жорстокий. Одного разу вчинене насильство змінює погляд на світ. Звичка вбивати змушує по-іншому ставитися до всього. Легше стає вбити знову. Це вона знала дуже добре.
