Сутінки - Майер Стефани Морган (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
Вмостивши мене, він сів за кермо, й ми помчали назад по довгій під’їзній доріжці.
— Коли конкретно ти збираєшся розказати мені, що відбувається? — сварливо запитала я. Ненавиджу сюрпризи. Він знає про це.
— Я вражений, що ти досі не здогадалася.
На вустах його забриніла хитра посмішка, у мене перехопило подих. Хіба я коли-небудь зможу звикнути до Едвардової досконалості?
— Я казала, що ти сьогодні просто красень, правда? — перепитала я.
— Так, — вишкірився він. Ніколи раніше не бачила його у чорному; контраст із блідою шкірою робив вроду абсолютно нереальною. З цим не посперечаєшся, хоча його смокінг й змушував мене нервуватися.
Втім, далеко не настільки, як сукня. Або черевичок. Один черевичок, друга нога надійно закута в гіпс. Очевидно, що підбор-шпилька, примотаний до нього атласними стрічками, аж ніяк не сприяв моїм кульгавим спробам повзати собі потихеньку.
— Я більше до вас і ногою не ступлю, якщо Аліса ставитиметься до мене, як до піддослідного кролика, — пробурчала я.
Більшу частину дня я провела у приголомшливо величезній ванній кімнаті Аліси як безпомічна жертва її перукарських та косметичних експериментів. Щоразу, коли я крутилася чи скаржилася, вона нагадувала мені про відсутність у неї людських спогадів і просила не псувати веселощів. Потім вона вдягнула мене у найбезглуздішу сукню — темно-синю, оздоблену рюшами, з оголеними плечима, з французькими бирками, які я не могла прочитати, — словом, сукню для червоної доріжки, а не для Форкса. З вечірнього одягу добра не буде, я впевнена. Хіба що… та я боялася висловити свої підозри, хай навіть у власній голові.
Від роздумів мене відірвав дзвінок мобільного. Едвард витягнув телефон із внутрішньої кишені смокінга і, перш ніж відповісти, кинув швидкий погляд на номер вхідного абонента.
— Здрастуйте, Чарлі, — шанобливо сказав він.
— Чарлі? — насупилась я.
З часу мого повернення до Форкса з Чарлі було… складно. Моя погана поведінка і пов’язані з нею неприємні події викликали у нього дві протилежні реакції. Карлайлові він настільки вдячний, що ледве не боготворить його. З іншого боку, він уперто переконаний, що Едвард винен — якби не він, я б для початку не поїхала з дому. Едвард думав приблизно аналогічно. З’явилися нові для мене правила — комендантська година… часи для відвідування.
Чарлі щось сказав, і це змусило Едвардові очі недовірливо розширитися, тоді він широко вишкірився.
— Ви жартуєте! — засміявся він.
— Що трапилося? — запитала я. Він проігнорував мене.
— Чому б вам не дати йому слухавку? — з явною насолодою запропонував Едвард. Почекав кілька секунд.
— Привіт, Тайлере, це Едвард Каллен.
Збоку могло скластися враження, що він розмовляє дуже дружньо. Та я знаю його голос достатньо добре, щоб зауважити непомітний відтінок погрози. Що Тайлер забув у мене вдома? До мене почала доходити страхітлива правда. Я знову поглянула на недоречну сукню, яку змусила мене вдягнути Аліса.
— Мені шкода, якщо мало місце якесь непорозуміння, та Белла сьогодні зайнята, — тон змінився, погроза чулася набагато чіткіше. — Правду кажучи, вона буде зайнята завжди, якщо мова йтиме про когось, крім мене. Без образ. Мої співчуття з приводу зіпсованого вечора, — судячи з голосу, Едвард зовсім не співчував Тайлерові. Він різко згорнув телефон, на обличчі розцвіла велетенська самовдоволена посмішка.
Натомість моє обличчя та шия стали темно-червоними від гніву. Я відчувала, як очі наповнюються спровокованими гнівом сльозами.
Едвард здивовано поглянув на мене.
— Я трохи перегнув палицю в кінці? Не хотів тебе образити. Я залишила його слова без відповіді.
— Ти везеш мене на учнівський бал! — заверещала я.
І приголомшено збагнула, що все стає на місця. Якби не моя цілковита байдужість до цієї події, я б помітила дату на афішах, що прикрашали шкільні будівлі. Та мені й у страшному сні не примарилося б, що Едвард прирече мене на таке. Невже він не знає мене?
Він точно не очікував на реакцію такої сили. Стиснув губи, примружився.
— Белло, не ускладнюй. Я зиркнула у вікно; ми на півдорозі до школи.
— Чому ти так зі мною чиниш? — перелякано, але наполегливо запитала я.
Він указав рукою на смокінг.
— Ну, серйозно, Белло, а куди, ти думала, ми збираємося?
Я почувалася приниженою. По-перше, тому що не звернула уваги на очевидне. І тому що розпливчасті підозри — очікування насправді, — які я плекала цілий день, поки Аліса намагалася перетворити мене на королеву краси, були занадто далекими від реальності. Мої напівлячні мрії тепер видавалися зовсім дурними.
Я здогадувалася, що наближається певна нагода. Але учнівський бал! На нього я б грішила в останню чергу.
По щоках текли сльози гніву. Я збентежено пригадала, що у мене нафарбовані вії, це незвично для мене. Хутко витерла під очима, щоб уникнути чорних плям. Коли я забрала руку, на ній не було жодних слідів; мабуть, Аліса в курсі, що мені потрібна водостійка туш.
— Повне безглуздя. Чому ти плачеш? — буркнув Едвард.
— Бо я розлючена!
— Белло! — спрямував він на мене всю силу палючих золотавих очей.
— Що? — розгублено промимрила я.
— Вволь моє бажання, — наполіг він.
Його очі розтопили всю мою злість. З ним неможливо сперечатися, він використовує нечесні прийоми. Я жалюгідно відступила.
— Гаразд, — закопилила я губки, не здатна обпалити його таким нищівним поглядом, як хотілося б. — Я піду й мовчатиму. Але ти побачиш. Щось зі мною давненько нічого не траплялося. Точно, я зламаю другу ногу. Ти поглянь на цей черевичок! Це смертельна пастка! — простягнула я на доказ здорову ногу.
— М-м-м, — Едвард витріщався на неї довше ніж потрібно. — Нагадай мені сьогодні ввечері подякувати Алісі.
— Там буде Аліса? — на душі трохи полегшало.
— З Джаспером, і Еммет з… Розалією, — докинув він.
Почуття заспокоєння зникло. У наших стосунках із Розалією прогрес був нульовий, хоча я чудово знаходила спільну мову з її нібито чоловіком. Еммету подобалося, коли я вешталася поруч, — він вважав мої ексцентричні людські реакції надзвичайно кумедними, чи, можливо, його веселило, як я постійно гепалася на землю. Розалія поводилася так, наче мене не існує… Потрусивши головою, щоб змінити курс, у якому помандрували думки, я подумала про дещо інше.
— Чарлі до цього причетний? — раптом запідозрила я.
— Звичайно, — вишкірився Едвард, хихотнув. — Утім, Тайлер, зрозуміло, ні.
Я заскреготіла зубами. Не можу уявити, як Тайлерові спала на думку така маячня. В школі, де Чарлі не міг диктувати нам умови, ми з Едвардом не розлучалися ні на мить — за винятком рідкісних сонячних днів.
Ми приїхали до школи; на стоянці неможливо було не помітити шикарного червоного авта Розалії з відкидним верхом. Хмари сьогодні були тоненькі, десь далеко на заході неба крізь їхнє полотно пробивалося кілька смужок сонячного світла.
Едвард вийшов із машини й обійшов навколо неї, щоб відчинити пасажирські двері. Простягнув мені руку.
Я вперто заклякла на місці, склавши руки, глибоко всередині задоволена собою. На стоянці було повно народу у вечірньому вбранні: свідків. Едварду не вдасться силою витягнути мене з машини, як він міг би зробити, коли б тут не було ні душі.
Він зітхнув.
— Коли тебе хочуть убити, ти смілива як лев, та коли хтось згадує про танці… — похитав він головою.
Я хапнула ротом повітря. Танцювати!..
— Белло, я не дозволю нічому з тобою трапитися. Навіть не дозволю тобі скалічитись. Я не залишу тебе ні на мить, обіцяю.
Обмізкувавши перспективу, я відчулася набагато краще. Едвард зрозумів це з мого обличчя.
— Ось так, — ніжно сказав він, — усе не так погано.
Він нахилився, обвив мою талію рукою. Я взяла другу руку й дозволила вийняти мене з машини.
Він міцно обіймав мене, підтримуючи, поки я шкандибала до школи.
У Феніксі учнівські бали відбувалися у готельних танцювальних залах. Наш, звісно, проходив у спортзалі — напевно, єдиному достатньо великому для танців приміщенні у всьому місті. Коли ми зайшли всередину, мені стало смішно. Справжні арки з надувних кульок та переплетені гірлянди з гофрованого паперу пастельного кольору прикрашали стіни.
