Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
– Що ж тоді робити? – спитав Розвіяр, діждавши, поки Лукс на мить замовкне. Він не чекав відповіді: усередині в нього йшла невидима робота. Приходили думки, на перший погляд безумні. Снувались ниточки розуміння, тонкі терези зважували «за» й «проти». Слова Лукса та Яски лягали на ці терези – піщинками, пилинками чи вагомими гирями.
– Треба йти, – сказала Яска. – Тільки взяти з собою вогнянку. Тоді їм доведеться вислухати тебе.
Лукс випустив кігті на передніх лапах:
– Вогнянка слухається три дні й три ночі. Нагір’я – не тарілка… Якщо вони не схочуть із тобою зустрічатись – ти їх не зустрінеш, бродитимеш і місяць, і рік по порожній землі. Нічого не дізнаєшся. А личинка пропаде. У нас їх усього дві…
Яска сиділа, кутаючись у плащ, і здавалася дуже блідою:
– Я зможу знаходити їх за запахом. Я зможу розуміти, брешуть вони чи не брешуть. Я запущу вітер чи смерч, щоб вони упевнились. Магів бояться, Луксе.
– Добре! Чудово! А якщо ти натрапиш на імперського мага?
– Я почую…
– Яка ти могутня! Може, взагалі підеш сама? Гола і з перснем на пальці?!
– Йолоп, – сказала Яска. – Ти просто тремтиш. Ти не хочеш туди йти, тому вигадуєш відмовки.
– Так, тремчу! – Шкура Лукса смикнулась, ніби від укусу пекучої комахи. – Тому що я знаю нагорів і Нагір’я, а ви – ні. Можливо…
Він затнувся. Раптом зашарівся. Від припливу крові його смагляве лице стало темно-бронзовим. Яскравіше виступили білі, вигорілі волоски над верхньою губою та на підборідді. Розвіяр міг тільки гадати, які слова були готові зірватися з Луксового язика; пригадались колючі кущі, хмари метеликів-кровників, приречене лице звіруїна при смерті. «Якщо вмирає вершник у бою або на полюванні, слідом за ним має померти його брат. Якщо вмирає дружина, то вершник може взяти за себе другу дружину. Якщо жінка не може народити чотирьох, її приносять у жертву озеру Плодючості»…
– Як такий народ міг визнати владу Імператора? – уголос спитав Розвіяр.
– Він і не визнав, – нагадала Яска.
– Заради помсти, – пробурмотів Лукс. – Вони ненавидять кожний камінь у цьому замку і кожну краплю води в його джерелах. Ти хочеш до них іти? Іди! Добре, якщо тебе дотягнуть до озера Плодючості, щоб як слід провести ритуал очищення. А можуть просто спалити біля дерева – на пам’ять про тих… хто зустрівся з вогнянками.
– Ти їх ненавидиш чи більше все-таки жалієш? – запитала Яска. – Свій народ?
Лукс підвівся. Обтрусився:
– Я не хочу більше говорити про нагорів і не говоритиму. Розвіяре, вирішуй, ти вершник. Я тільки прошу тебе як брата: повір тому, що я сказав.
І Лукс вийшов. Розвіяр і Яска залишилися самі в кімнаті володаря, де наповнювався басейн і горіли свічки вподовж стін. Розвіяр дивився на воду. Його губи ворушились.
«Нагори вірять, що озеро Плодючості вміщує душі всіх, ненароджених і вже померлих, і тому будь-який магічний обряд пов’язаний завжди з цим озером».
«Найбільша шана, яку нагори можуть віддати ворогу, – принести його кров у жертву озеру Плодючості. Уважається, що такі жертви здатні відвернути нещастя… Жертвоприношення провадиться перед очима в народу».
– Залишімо Лукса в замку, – тихо сказала Яска. – Йому справді… не можна туди. Його одного разу вже присудили.
– Два рази, – пробурмотів Розвіяр.
– Тим більше. Підемо з тобою. Візьмемо вартівників, зброю, вогнянку. Опиратимуться – тим гірше для них. Ти володар замку, я твій маг. Ти пан цих земель, то покажи їм!
– Твоя правда, – сказав Розвіяр.
– Ти зробиш, як я кажу? – Вона просяяла, миттєво помолодшавши, – у такий захват кинула її думка, що Розвіяр її слухається.
– Я подумаю, – пообіцяв він. – Тут є про що подумати.
* * *
Він уклав її спати – змучена чергуванням на вежі, вона заснула вмить. Пройшовся по замку, перевірив пости; спустився в залу варти. Біля постелі вартівника Брана поралася дівчина – та сама, що недавно ридала під ногами в юрби на землі, поряд із мертвим ґвалтівником. Побачивши Розвіяра, вона впустила кухлик – по підлозі розсипались глиняні черепки.
Дівчина вжахнулась. Упавши на коліна, кинулася збирати скалки.
– Потім збереш, – сказав їй Розвіяр. – Іди.
Вона метнулась мимо нього до дверей, не сміючи підняти очей. Розвіяр підійшов до сотника. Той лежав на чистому, поряд стояла порожня миска з-під каші.
– Піклується, – сказав Розвіяр.
Він зняв плащ. Через голову стягнув кольчугу. Піддав черепок носаком чобота – той покотився, дзенькочучи на камінній підлозі.
– Послухай, сотнику. Ти ж був на озері Плодючості?
Розвіяр усівся на шкуру, схрестивши ноги, й став розповідати. Бран слухав спершу недовірливо, потім напружено, потім очі його заблищали, і він підвівся на лікті:
– Це безумство! Розвіяре… Володарю мій, це божевілля!
– Чому?
– А що як вони вб’ють тебе відразу?
– Можливо. Але все, що я знаю про нагорів, мені каже: не вб’ють. Вони люблять ритуали. Особливо в біді, коли нема на що більше надіятись.
– А якщо вони відріжуть тобі язика?
– Буде дуже прикро, – подумавши, сказав Розвіяр.
– Подумай, скільки ти важиш! Для замку, для… твоєї жінки й твого друга. Якщо ти помреш…
– Бране, подивись криламі в очі. Замок не втримається без союзників. А Імператору чи навіть Хапові нема чого запропонувати мені. Нема чим торгуватись.
Бран сів на своєму ложі:
– Послухай…
– У мене більше немає часу на розмови. Усе, що я сказав тобі, розкажеш їм – але не раніше завтрашнього дня. Ближче до вечора.
Не слухаючи більше старого, Розвіяр піднявся. Перевдягнувся в просту одіж вартівника: шкіряні штани, темна сорочка, тепла куртка зі шкури печірки. Залишив у кімнаті меч гекса разом з оперізкою. Прихопив флягу, мотузку з гачками, ніж. Постояв, роздумуючи.
– Я йду, Бране.
Старий дивився на нього зі священним жахом. Його губи беззвучно ворушились.
* * *
Була ніч. Розвіяр пробирався по Нагір’ю, пара виривалася з рота, було чути звук найменшого камінця, що вискочив з-під ноги. У темряві, освітленій тільки зорями, він устиг побачити попереду пагорб із двома головами – однією лісистою, однією голою – і пригадав назву на карті: Голений Згори.
Тепер він точно знав, де знаходиться.
Він спинився, щоб перевести дух, і краєм ока встиг помітити рух. Руки потяглись до меча, якого не було; у ту ж мить йому накинули на голову мішок. Усе відбулося так швидко, що він навіть не роздивився нападників.
Він волів би, щоб його не били, але захопники були швидкі на розправу. Чиїсь кігті шарпнули рукав, чийсь чобіт добряче в’їхав у ребра. Розвіяр злякався, що його заб’ють на місці. Це було б жахливо безглуздо й прикро, він спробував заговорити, але йому заткнули рота.
Припинили бити. Узяли поперек сідла; звіруїн припустив бігом, Розвіяр ледь утримувався на його спині, кожний крок озивався болем у ребрах. Крім того, він став задихатись: зав’язуючи йому рот, вороги перестарались.
Скачка тривала довго. Майже втрачаючи свідомість, він примудрився послабити вузол, що перетягнув лице й загнав смердючу тканину глибоко в рот. Нарешті попереду почулись голоси, крізь мішковину блиснуло світло, і молодий, ламкий голос промовив, ледве стримуючи гордощі:
– Вожаку, ми захопили його. Він із замку, заблукав на кордоні. Ми взяли його!
– Розв’яжи, – сказав важкий, понурий бас.
Розвіяр закашлявся, хапаючи повітря. З нього зняли мішок, лишивши руки стягнутими за спиною. Горіло багаття, біля вогню сидів старий у накидці, сплетеній з трав.
– Хто такий?
– Він із замкової варти, – подав голос другий звіруїн із тих, що впіймали Розвіяра. – З одягу знати: не робітник і не раб… Точно, вартівник. Перейшов поночі кордон, вистежував, а може…
– Помовч, Світочу.
Розвіяр глибоко зітхнув – і поморщився від болю. У ребра ніби ткнули кочергою.
– Ти говоритимеш – і помреш швидко, – сказав вожак тим самим важким голосом. Це був голос людини зневіреної, побитої долею і готової до смерті.
