Мотря - Лепкий Богдан (электронные книги без регистрации .TXT) 📗

Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопів бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями «жовнірів».

— Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю.

А дружина по лісах скиталася, як ланя, травлена хортами. Як Пріам тіло Гектора, так вона мощі мужа свого виблагати мусіла і навіть заповіту його не мала спромоги як слід сповнити.

А це ж були люди, котрих імена записані нестертими буквами в книзі історії. Чого ж тоді хочеш ти, канцеляристе військовий, Іване Чуйкевичу?

Хто ти такий нині і яку вагу мають твої турботи і бажання?

Загнуздай себе, бо з того нашого розгнуздання багато лиха було, і буде… Невже ж знають Орлик і Войнаровський, яка їх доля чекає, чого ж ти повісив голову серед тих незнайомих могил?..

Ворони, сполохані появою рідкого гостя, з криком зривалися з дерев і хмарою нависали над цвинтарем. Чуйкевич переступив окіп і поплівся шляхом до Бахмацького двора.

Він, як звичайно, обійшов варти і втомлений вертав на відпочинок.

Недіспані ночі, безнастанна турбота, щоб добре сповнити приказ гетьманський, і питання, що буде з Мотрею виснажували його і настроювали на сумну нуту.

— Тю! — сказав, лихий на самого себе, — щось до мене, як до того миргородця, підступає. Ну, чого тобі треба, чого? Дівчини, маєтків, слави чи прямо чистої совісті, що діло своє зробив? Кажи, не мороч себе, не затроюй свого життя.

Перед ним світилися вікна в дворі. Знав, котре світло б'є з Мотриних покоїв. Ніби просвічувало йому дорогу і манила до себе.

— Ой Мотре, Мотре! — говорив, зітхаючи, козак. — Як тяжко забути тебе, як тяжко зректися свого щастя! Але треба.

І в душі він ще раз рішився вище свого власного добра покласти народну справу.

Десь, у якійсь таємній закутині ворушилося почуття кривди. Але Чуйкевич зацитькував його, як голос нечистого. Переходив у думках недавно минуле і бачив, скільки лиха натворило в ньому якраз бажання помсти. Нам треба жертви, привати ради державної ідеї. Воплочення тієї ідеї бачив у своїм гетьмані і ради його хотів забути про себе. «Мотре, чи не того самого й ти собі бажаєш?» — питався того світла, що било з її вікна, і здавалося йому, що воно моргає і немов притакує.

Сумерки вповивали краєвид. Затиралися обриси поодиноких предметів, оставався загальний настрій, настрій зимової ночі, без місяця і без зір, з тим снігом, що політає злегка, з шумом вітру, і з сумною піснею, котру співає простір.

Зближаючися до двора, запримітив, що він освітлений яркіше, як звичайно.

Світиться в гетьманськім кабінеті і в сусідних покоях. Затривожився і прискорив ходи.

Недалеко двора, на валах, стрів Петранівського.

— Його милість пан гетьман приїхав, — сказав, підкручуючи вуса, і блиснув жовтуватими білками очей.

— Невже ж? — спитав Чуйкевич, врадуваний тою вісткою.

— Так. Перед вечором зводили приїхати. А як ваша милість гадають, не будуть вони гніватися на нас за те, що с гільтаями зробили?

— Заспокійся, пане сотнику, це я вже на себе беру. Чуйкевич зайшов до своїх кімнат, перебрався і ждав.

Сподівався, що гетьман його ще нині до себе покличе.

Схоче прийняти звіт.

Чи раз він ставав перед гетьманським лицем, а все ж бентежився якимсь окремим бентеженням, не зі страху, а з непевності, чи задоволить його.

Чуйкевичеві здавалося, що не пережив би невдоволення свойого найвищого вожда, і він дивувався тим полковникам, що спокійно вислухували гетьманових доган і, може, навіть не брали собі їх до серця.

Нині він ще гірше бентежився, бо дійсно, не знав, як гетьман поставиться до його розправи з гільтаями.

Числив на свою вірну службу і на щирість, з якою все розкаже. Гетьман сам не щирий, але любить тую щирість у других, як звичайно любимо те, чого нам бракує.

Він щирим не може бути, бо кругом його облуда. Коли б не хитрощі, давно йому доїхали б кінця, не чужі, а свої. близькі.

Та ще числив Чуйкевич на Мотрю. На неї мусить оглядатися гетьман, бо це вона була поневільною причиною цілої отсеї події.

Чуйкевич міркував собі влучно.

Гетьман дійсно ще нині покликав його до себе, хоч була пізня ніч.

Весь двір спав. Тільки сердюки тримали варту і покоєві прибирали спальню.

Чуйкевич з гетьманом балакали вдвійку в гетьманськім кабінеті.

— Як бачу, — казав гетьман, — ти потрудився для мене. Я вдоволений тобою.

— Рад послужити милості вашій, рейментарові мойому.

— Тільки не знаю, як добре ти зробив, пускаючи харцизів на волю. Ти з ними по-лицарськи поступив, а вони розбишаки. Натура вовка тягне до ліса. Боюсь, що вони своїх поганих промислів не покинуть.

— Ваша милосте, зробив я це, може, й не мудро, але щиро, йдучи за голосом серця.

— Серце добре на весіллю, а не в битві, яка б вона не була, тая битва. Боротьба річ сили, а не совісті.

— Мені жаль було людей, що пішли за намовою чорних духів.

Гетьман піднявся з фотелю і заходив по кабінеті. Чуйкевич стояв і водив за ним очима. Той невеликий, худощавий чоловік мав якийсь окремий дар притягати до себе увагу людей.

— Чорних духів, — кажеш? — спитав нараз гетьман, стаючи перед Чуйкевичем.

— Може, й не духів, а тільки духа.

— Та-ак? А хто ж цей дух, як ти гадаєш?

— З того, що один з полонених гільтаїв сказав, можна вносити… але я прошу вашу милість звільнити мене від дальшої відповіді. Ваша милість і без того знають.

Гетьман усміхнувся.

— Nemo omnia scire potest [47] — затям те собі. Але тим разом ти вгадав, я дійсно знаю, що це за дух. Це роду жіночого дух, правда?

— Так і я, ваша милосте, собі гадаю, хоч як воно прикро мені до того признатися.

— Так гадаєш? — і гетьман знову пустився по своїм кабінеті. Обі руки заложив за пояс, котрого ще не скинув, бо щолиш перед хвилиною балакав з тіткою Лідією. Ходячи, думав.

Чуйкевич не перебивав тих думок.

— Чому ти не сідаєш, Іване? — спитав нараз Мазепа. — Ось тобі крісло, будь ласка!

Чуйкевич поклонився в пояс, почекав, аж гетьман сяде, а тоді й сам присів. Він, дійсно, був утомлений і не радо стояв. До того перший раз так довго і так довірено балакав зі своїм гетьманом. Це його хвилювало.

— А все ж таки, чи не треба б нам того чоловіка взяти на спит. Треба ж мати докази на письмі, коли б вони нам були потрібні. Він нині може так говорити, а завтра інакше. Це мусить бути зроблене по формі.

Чуйкевич зжахнувся. Спит, чи там допрос, був для нього загалом процедурою нелюдяною, а в тім випадку, де ходило о Мотрю, гидкою і небажаною. Мотря і допрос! Тих двох понять він не міг погодити з собою.

— Смію просити вашу милість, щоб це діло осталося за мною. Я при свідках спишу зізнання того чоловіка і скріплю їх присягою. Я ручив йому своїм чесним словом безпечність і незайманість особи, покладаючись на ласку вашої милості, котрої прикази сповнив я, як міг найкраще.

Гетьман надумувався хвилину.

— Розумію тебе. Хай буде, як ти собі бажаєш. А що ж Мотря Василівна на те?

— Я з Мотрею Василівною за той час, як тут вашої милості не було, не бачився і не балакав.

— Ні разу?

— Ніже єдиного.

Гетьман пронизливо глянув на свого канцеляриста.

— Дивний ти чоловік, Іване, дивний.

— Мені здається, що звичайний.

— Якраз тому дивний, бо люди тепер не звичайні, себто не такі, як повинні бути.

— Хочу бути чесним з собою і хочу вірно свою службу нести Україні і рейментарові мойому.

— Нехай тобі Господь поможе витривати в тім намірі добрім. Таких людей нині якнайбільше треба. Часи непевні, треба нам певних людей. Числю на тебе.