Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать хорошую книгу полностью .TXT) 📗

Хазяйка Юлія Кирилівна сиділа за здоровецьким самоваром, неначе за твердинею, й виглядала звідтіля. Щупленька, невеличка на зріст та утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убранні і, неначе пташка, вгніздилась в гніздечку з кисії, та кружев, та білої ангорської лухкої шалі. Здалеки вона здавалась молоденькою блідою утлою панянкою. Було знать по її делікатному блідому й наче прозорому обличчю, по її тоненькій щупленькій постаті, що вона за ввесь інститутський час і справді випила добру порцію оцту, схламала потаєнці пудів зо два крейди, щоб буть блідою й делікатною, як тоді була мода.

Паничі підступили до господині, здоровкались з нею й поздоровляли з іменинником. Вона була привітна до всіх і ласкава. Добрість і тихість вдачі світилась в її ясних оченятах. Тільки Радюк запримітив, що вона якось не так ласкаво привіталась з ним, як було колись передніше.

- Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє молоде подружжя в Київ? - сказала Дуніна-Левченко.

- Оженився, якось сподобав-таки господь! Тепер я неначе причалив до берега, - сказав Радюк.

- От і добре! Я дуже рада! - обізвалась хазяйка, але було знать по її очах, що вона не така рада, як було колись передніше торік і позаторік: в неї була думка залучить цього красуня до своєї молоденької доні, а теперечки ці надії пішли марно.

Старий хазяїн щиро привітавсь з молодими, підвів голову, випростав згорблений стан і неначе повеселішав. Він любив молодих студентів, любив слухать їх веселу й розумну розмову і сам тоді ніби оживав, якось ожвавлювавсь, ставав жвавіший, бадьористіший. Він був нахильний до принципіальної філософської розмови, котрої не люблять старі люди і котра так гарячить та запалює молодих.

- Сідайте ж, будьте ласкаві, коло нас, то, може, й ми помолодшаємо од вас, - припрохував Дунін-Левченко, показуючи рукою на стільці навкруги довгого стола, - та будьте в мене, як вдома в себе! Не церемоньтесь: пийте чай і закусюйте, що кому до смаку.

Молоді паничі обсіли стіл і зробили пошану наїдкам та закускам Юлії Кирилівни. Наганявшись та нагулявшись після нудних екзаменів, вони натрапили на добрий попас і полуднували, аж за вухами лящало. Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе він десь по дорозі виливав стакани в бутлі або в барильця.

- Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? - спитав хазяїн Радюка.

- Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої дві сестрі вже вийшли з інституту та приїхали додому. Для їх треба ж дбать. За мене батькові байдуже, бо я й сам якось дам собі раду. Але йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та піклуватись господарством, - сказав Радюк.

- Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От ніяким способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то ніколи, а то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, - сказав Дунін-Левченко.

- Та якби ворухнулись добре, то звідки і той хист вигулькнув би. А то ви все за книжками та за газетами, - обізвавсь один вже літній гість дідич, що був однієї верстви на літа з хазяїном.

- Може, ви й правду кажете, але я до тієї тяганини таки, певно, зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусіди, дідичі з Волині, поляки, може, тим і не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од мене та цураються мене.

- Та й їх діти, сказати правду, і теперечки в університеті держать себе осторонь од нас, українців, чомусь не сходяться з нами й дражнять нас "культурниками", - сказав Радюк. - Прізвище, на наш погляд, зовсім-таки не погане для нас, але вони самі чомусь і гадки не мають за просвітність народу в тих краях, де вони тільки й животіють послуханням та працею нашого народу.

- А для нас, - сказав Дунін-Левченко, - і справді настав час заходжуваться коло просвітності рідного краю, а найбільше темного народу. В Петербурзі Костомаров та Куліш вже заходились видавать "метелики" для читання народові. В Полтаві вже заходились коло недільних школ [99] для міщан, задумали заводить читальні, навіть народний театр.

- Я чув за ці недільні школи, - сказав старий Дунін-Левченко зовсім байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.

- Чув і я, що там почали заводить школи недільні й вечірні, ще і в суботи для убогих євреїв, але докладно нічого про це не знаю і тямку про це не маю, бо мені ніхто не розказував за це докладно, - обізвавсь один з гостей, пристаркуватий чернігівський дідич з байдужністю.

Було знать, що ці нові питання не цікавили їх анітрошки. Ці пани були якісь пасивні й байдужні до тих тогочасних справ.

- А справді, треба б нам поговорить про ці національні й просвітні справи, щоб негайно ставать до праці, коли вже нас продражнили "культурниками". Може б, і ми вклали якусь лепту на користь рідного краю та нашого старого Києва, - сказав один з молодих гостей.

В прихожій задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав одчинять двері. Розмова перетялась.

- Якогось гостя бог приніс, - вказав молодий Дунін-Левченко і побіг назустріч гостеві.

В далекій прихожій почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотіли закаблуки. Голосний регіт залунав по здоровій порожній залі.

- Це прийшов Кованько! - промовив Радюк пошепки, і в його брови насупились. - Не дасть же він нам теперечки гаразд побалакать про наші поважні справи; буде тільки нам заважати й перебаранчать в роботі.

- Йому б тільки на Житньому базарі [100] витрішки продавати або дзвонить в дзвони, а не говорить про поважні справи, - обізвавсь один з молодих гостей.

- А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас: пожартує, порегочеться, то й мене якось несамохіть візьмуть смішки, - сказала хазяйка, осміхаючись.

- Я от і не бачу його, а тільки уявляю собі його веселий вид, то мене вже сміх бере, - сказав старий Дунін-Левченко і вже справді сміявсь своїм тихим та добрим осміхом до старших гостей.

Приїжджі дідичі й собі осміхнулись. Дзвінкий, голосний голос десь далеко розлягавсь за бібліотекою, але його було чуть через два покої.

В дверях і справді з'явивсь Кованько й блищав ще в дверях своїми широкими випнутими наперед зубами. На здоровій голові довге волосся було не зачесане, навіть трохи розпатлане.

- Так і є! Он вже несе поперед себе наче наштрикнуті на вила зубища, неначе усім їх показує.

- Нічого - те, нічого! Побалакаєте іншим часом про свої справи. Час од вас не втече ж таки, як вода в Дніпрі, - говорив старий господар і сміявсь.

Слідом за Кованьком вступило в столову ще кілька молодих гостей в вишиваних сорочках, з червоними застіжками на грудях. Декотрі були в свитах з драпу. Один прийшов навіть в простій, щиро сільській товстій свиті, підперезаний червоним "одеським" поясом з довгими кінцями й торочками.

Веселий Кованьків голос очевидячки розворушив старих. Хазяйка висунулась з свого гніздечка й навіть встала назустріч Кованькові, тягнучи за собою ангорську шаль, неначе легенькі крила, щиро й з осміхом привіталась з ним і посадовила його поруч з собою. Старий господар підвівсь на недужих ногах і якось по-молодечому простяг до Кованька свою довгелецьку, сухорляву руку через стіл, через посуд і наїдки. Він пожвавішав, повеселішав, неначе вхопив іскру од веселого Кованька й підживив свої розторсані нерви, застояну кров.

Хазяїн попросив молодих гостей садовиться за стіл.

Стіснили стільці, зсунулись, зщулились і якось усі повсідались. Радюкові й справді не дали говорить далі про свої справи.

Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пішов вандрувать кругом стола. Гості пили чай, гомоніли, балакали голосно, реготались, аж одляски лунали по бібліотеці та побічних покоях. Нові гості кинулись на полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотіли об тарілки. В столову нозі молоді гості знов неначе впустили з залу вихор, котрий вже в столовій був впав і почав стишуваться.