Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
— Етторе, будь ласка, просвіти мене, — мовив Ленґдон. — Згідно з цими чутками — що то був за дож?
Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.
— Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю — у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.
— Найзрадливіший?
— Так, це дож, який задурив людям голови, і вони подалися в хрестовий похід. — Етторе очікувально поглянув на Ленґдона. — Дож, який поплив до Єгипту за державний кошт, але потім змінив напрямок просування своїх військ і пограбував Константинополь.
«Справді схоже на віроломство», — подумав Ленґдон.
— І як же його звали?
Етторе насупився.
— Роберте, а я гадав, що ти ретельно вивчав світову історію.
— Так, але світ великий і його історія довга.
— Гаразд, тоді дам тобі останню підказку.
Ленґдон хотів був заперечити, але швидко збагнув, що то марна трата зусиль.
— Дож, якого ти шукаєш, прожив майже сторіччя, — сказав Етторе. — У ті часи то було справжнє чудо. Забобонні люди стверджували, що своїм довголіттям він завдячував тому, що свого часу вчинив акт геройства — забрав мощі святої Лючії з Константинополя і повернув їх до Венеції. Свята Лючія втратила очі, коли...
— Він вирвав кістки сліпої! — випалила Сієнна й поглянула на Ленґдона, який щойно подумав про те саме.
Етторе злегка отетеріло поглянув на Сієнну.
— У якомусь сенсі так.
Раптом Ферріс пополотнів, наче й досі не перевів дух після тривалого походу через майдан та сходження на другий поверх храму.
— Маю також додати, — сказав Етторе, — що той дож любив святу Лючію так сильно тому, що сам був сліпий. У віці дев’яноста років він стояв отут, на цьому самому майдані, і проповідував, закликаючи людей до хрестового походу, хоча сам уже анічогісінько не бачив.
— Я знаю, хто він, — сказав Ленґдон.
— Ще б пак! — усміхнувся Етторе.
Через те, що його ейдетична пам’ять була краще пристосованою до зорових образів, а не вирваних із контексту ідей, здогадка прийшла до Ленґдона у вигляді мистецького твору — відомої ілюстрації Гюстава Доре, де був зображений зморшкуватий сліпий дож, який, здійнявши руки над головою, підбурює натовп узяти участь у хрестовому поході. І в пам’яті професора чітко постала назва цієї ілюстрації: «Дандоло закликає до хрестового походу».
— Енріко Дандоло, — заявив Ленґдон. — Дож, який жив вічно.
— Finalmente! (Нарешті!) — вигукнув Етторе. — Бачу, друже, що твій мозок старіє.
— Старіє... разом зі мною. А він тут похований?
— Хто, Дандоло? — Етторе похитав головою. — Ні, не тут.
— А де? — настійливо спитала Сієнна. — У Палаці дожів?
Етторе зняв окуляри й на мить замислився.
— Дайте хвилинку. Дожів було так багато, що я одразу не пригадаю...
Та не встиг Етторе відповісти, як раптом до них підбігла перелякана жінка-гід і щось прошепотіла йому на вухо. Етторе стривожено заціпенів, а потім поквапився до перил і поглянув униз, у храм. Через кілька секунд він обернувся й поглянув на Ленґдона.
— Я невдовзі повернуся! — гукнув Етторе й хутко пішов геть, не сказавши ні слова.
Спантеличений Ленґдон підійшов до перил і поглянув униз. «Що там сталося?»
Спершу він не помітив нічого, окрім туристів, що походжали туди-сюди. Та через кілька секунд збагнув, що багато відвідувачів дивляться туди, куди дивився й він, — на парадний вхід, через який до базиліки щойно увійшла група військових у чорній уніформі і враз розсипалася віялом по притвору, перекриваючи всі ходи й виходи.
«Військові в чорному». Ленґдон інстинктивно стис руками перила.
— Роберте! — гукнула його Сієнна ззаду.
Але Ленґдон стояв, не зводячи очей із військових. «Як же
вони нас знайшли?!»
— Роберте! — знову гукнула Сієнна, цього разу з неприхованою тривогою в голосі. — Щось трапилося! Допоможи мені!
Ленґдон відвернувся від поруччя, здивований тим, що Сієнна кличе його на допомогу.
«Куди ж вона поділася?»
І через секунду він побачив Сієнну та Ферріса. Перед кіньми Сан-Марко вона схилилась над лікарем Феррісом... А Ферріс упав додолу й бився в конвульсіях, хапаючись за груди.
розділ 75
Мабуть, у нього серцевий напад! — вигукнула Сієнна. Ленґдон поквапився до лікаря Ферріса, який крижем розпластався на підлозі, важко хапаючи ротом повітря.
«Що з ним сталося?!» їхнє становище вмить знову стало гранично критичним. Унизу з’явилися переслідувачі, на підлозі конвульсивно сіпався Ферріс, і Ленґдон на якусь мить розгубився, не знаючи, куди бігти й що робити.
Сієнна схилилась над Феррісом, послабила його краватку й відірвала кілька ґудзиків у верхній частині сорочки, щоб йому легше дихалося. Та коли сорочка Ферріса розійшлася на грудях, Сієнна відсахнулася й тривожно скрикнула, а потім затулила рота рукою й позадкувала, не відводячи вирячених очей від його грудей.
Ленґдон теж побачив те, що побачила вона.
Шкіра на грудях Ферріса мала жахливий колір: на грудній клітці розрослася зловісна чорно-синя пляма завбільшки з грейпфрут. Ферріс мав такий вигляд, наче в нього влучило гарматне ядро.
— Це внутрішня кровотеча, — сказала Сієнна, кинувши на Ленґдона шокований погляд. — Недивно, що йому цілий день важко дихалося.
Ферріс повернув голову, намагаючись щось сказати, але з його рота вирвалося лиш хрипке сичання. Поруч скупчувалися туристи, і Ленґдон відчув, що ситуація от-от стане неконтрольованою.
— Там унизу солдати, — попередив він Сієнну. — Я не знаю, як вони нас знайшли.
Вираз подиву і страху на обличчі Сієнни швидко змінився на гнів, і вона кинула на Ферріса лютий погляд.
— Ви брехали нам — так чи ні?
Ферріс спробував був знову щось сказати, але не спромігся й звуку видати. Сієнна швидко обшукала кишені Ферріса, витягнула його телефон і гаманець і, швидко поклавши їх до власної кишені, знову кинула на лікаря вбивчий погляд.
Цієї миті якась літня італійка проштовхнулася крізь натовп і сердито закричала на Сієнну.
— L’hai colpito al petto! — І жінка зробила енергійний жест, притиснувши кулак до грудей.
— Ні! — відрізала Сієнна. — Від штучного дихання він помре! — Вона обернулася до Ленґдона. — Роберте, нам треба вшиватися звідси. Негайно.
Ленґдон поглянув униз на Ферріса, який відчайдушно й благально вчепився в нього поглядом, наче намагаючись передати щось важливе.
— Ми не можемо кинути його ось так! — мовив Ленґдон із ноткою паніки в голосі.
— Повір мені, — сказала Сієнна. — Це не серцевий напад. І ми тікаємо. Негайно!
Натовп оточував їх дедалі щільнішим кільцем, і деякі туристи вже гукали по допомогу. Сієнна вхопила Ленґдона за руку й несподівано сильно потягнула його геть від хаосу, на свіже повітря балкона.
На якусь мить Ленґдона засліпило — то сонце сідало за західний край майдану Сан-Марко, заливаючи увесь балкон золотистим світлом. Сієнна повела Ленґдона ліворуч терасою другого поверху, звиваючись поміж туристів, що вийшли на балкон помилуватися копіями коней Сан-Марко.
Вони кинулися бігти вздовж фасаду базиліки й побачили лагуну. У ній увагу Ленґдона привабив дивний силует — надсучасна яхта, схожа на якийсь футуристичний військовий корабель.
Не встиг він замислитися, що то могло бути, як Сієнна знову різко звернула ліворуч, огинаючи по балкону південно-західний кут базиліки в напрямку Паперових дверей — прибудови, яка сполучала базиліку з Палацом дожів; двері назвали так через те, що на них чіпляли укази, аби їх читала публіка.
«Не серцевий напад?» Образ чорно-синіх грудей Ферріса й досі не йшов у Ленґдона з голови, і йому раптом стало страшно почути з вуст Сієнни справжній діагноз. Більше того, схоже, щось змінилося й Сієнна більше не довіряла Феррісу. «Може, саме тому вона й намагалася раніше піймати мій погляд?»
Сієнна раптом різко загальмувала, зупинилася і, перегнувшись через елегантну балюстраду, вдивилася в оточений аркадами шматочок майдану Сан-Марко далеко внизу.
