Історія української літератури. Том 1 - Грушевський Михайло Сергійович (версия книг .txt) 📗
— А ми дамо сто гривень, сто гривень...
— Не візьмемо й тисячі, тисячі...
— А ми дамо дівчину, дівчину...
— Ми дівчину возьмемо, возьмемо —
і хор кінчиться тим, що дівоцького «полку» «убуває», а молодецького прибуває (Нашого полку убуде, убуде — Вашого полку прибуде, прибуде). По одній дівчині переходить до хору парубків, інакше сказавши: парубоцька громада забирає все нових дівчат до себе 2.
1 Сборн. Харков. ист. фил., XVII, с. 162; варіанти у Потебні, Объясненія, c. 139, 177.
2 Чуб., 66 — 7; Гнат., ч. 1 — 2; тут вказані й інші варіанти, з котрих вибираю те, що подане в тексті. Окремо принотую отсей канівський варіант (Грінч., III, с. 96):
Наше просо в кадоби,
Наша дівка в знадоби.
Наше просо в засіку,
Наша дівка на втіху.
Потебня в розділі, присвяченім сій грі (Объясненія, І, с. 39) запідозрює деякі варіанти, як навмисні архаїзування видавців. Супроти того було б пожаданим ще дальше шукання за автентичними варіантами. Він же пробував розділити функції обох хорів-«полків»: сіють дівчата (або молодці), коней випускають молодці і т. д. — і прийшов до виводу, що функції їх перемішані. Завважу, що в історії хліборобської культури мужеська робота — підрубати ліс, зробити «січу», або «чищу», і випалити; сіють (а властиво — садять) жінки. Див. Початки громадянства, с. 100 і д.
Таке ж значення — представлення в формі гри добування парубоцькою громадою чи полком дівчат з дівоцької громади — мають інші веснянкові гри, як «Мости», «Ворота», «Король» і т. ін.
В «Мостах» сей мотив заховавсь найясніше, і тому вони дають ключ до зрозуміння інших аналогічних грищ (зрештою захованих в первісніших формах у інших слов’ян, які позволяють доволі докладно реконструювати наші затрачені форми). Дівоцький полк добивається перепуску від парубків, які стережуть «мосту», і як ті не хочуть пропускати їх за ніякий викуп, мусять дати за викуп одну дівчину з-поміж себе. Так кінець кінцем парубоцька громада одну по одній виловлює всіх дівчат:
Два парубки беруться за руки, а дівчата стають за ними і співають:
Пустіте нас, пустіте нас до гір воювать —
Вар.: «Сей світ воювати», «На двір воювати»,
«До гірської землі», «До райської землі».
Парубки: Не пустимо, не пустимо —
Мости поломите.
— Як ми мости поломимо,
Ой то ми вам заплатимо
Самими рублями, самими рублями
(Правдоподібно: срібними рублями).
Варіанти пропонованого викупу взагалі дуже різнорідні. Дівоцький гурт пропонує то різну худобу (корову з телям, кобилу з лошам, гуску з гусятами і т. д.), то різну монету, включно до «золотого зернятка». Парубки не приймають сеї заплати, чи застава:
Не хочемо вашої заплати,
Не пустимо до гір воювати,
або:
Не пустимо, не приймемо,
Мости поломимо (себто: розведемо, а не пустимо).
Нарешті дівчата пропонують: «Вам дівчину зіставимо, самі поїдемо», і тоді парубки пропускають весь дівочий «ключ», лишаючи собі останню дівчину (варіант співанки: «Заплатимо, заплатимо тим крайнім дитятком»). Перед нею спускають руки і питають, кого .вона любить, і аж покаже кого, тоді її пускають, — себто парують її з котримсь з парубоцької громади.
В варіантах сеї гри парубки, що затримують дівчат, звуться королями або царевичами («царенками»):
— Королі, королі, пустіть на войну воювать,
— Не пустимо, не пустимо мости поламать.
Часом ролі міняються, поїзд царенка їде свататись за котрусь з дівчачого ключа і просить його перепустити:
— Царівно, царівно, мостіте мости,
Ладо моє, мостіте мости!
Царенку, царенку, вже й помостили,
Ладо моє, вже й помостили.
Царівно, царівно, ми ваші гості!
Царенку, царенку, за чім ви гості?
Царівно, царівно, за дівчиною!
— Царенку, царенку за которою?
— Царівно, царівно, за старшенькою.
— Царенку, царенку, старшенька крива.
— Царівно, царівно, так ми підемо!
— Царенку, царенку, так вернітеся.
Се повторюється наново, поки не видасться котрась дівчина, і так далі йде гра, аж поки всі дівчата не перейдуть до табору сватів 1.
Тут, як бачимо, виступає сей традиційний приспів добровільного парування: «Ладо моє!»
Натомість інші варіанти заховали мотив насильного заволодіння дівчиною, дарма, що первісний характер грища настільки затратився, що в обох хорах виступають уже самі дівчата: «вхопивши одну дівчину з-помежи всіх, перетягають її силоміць на свій бік — так повторюється ціла забава доти, доки дві дівчини (що представляють парубків) не перетягнуть на свій бік усіх дівчат» 2.
До сього ж циклу грищ, як уже було зазначено, належить і «воротар»: болгарська гра, вказана свого часу Потебнею, дає можливість відтворити таку первісну гру в «Ворота» — цілком аналогічну з «Мостами». Дві дівчини стоять обнявшись, представляючи сторожів, що стережуть воріт. Дівчата, ставши одна за другою, підходять, просячи пропуску: «Кралю, порталю [воротарю], отвори порти [ворота], Че ште да влЂзе царева войска [нехай пройдуть цареві війська]!». Сторожа не пропускає і не приймає різного викупу — «маргарит» (перед), золота і т. д., аж поки не дістає дівчини, котру затримує за плату 3.
1 Чуб., с. 83.
2 Мат. до етн., XII, с. 29.
3 Потебня, Объясненія, І, с. 56 — 7, пор. вище.
Початок, як бачимо, вповні відповідає нашому заспіву: «Воротарю, воротареньку, відчини ворітонька», але далі інші мотиви змішалися й закрили первісний зміст гри.
Мотив «Мосту» приводить нас до групи мотивів, зв’яваних з водою як елементом особливого значення при паруванні. Вище було зазначено се значення води в його обрядовості і поетичній символіці. Даремно було б заглублюватися в питання, щo тут мало першинство в розвою сього мотиву: чи та обставина, що парування відбувалося при воді, куди сходилась молодіж, стрічалась, знайомилась, засідалась, хапала дівчат, які виходили по воду і ін., — чи навпаки: значення води в магічній обрядовості, з котрим вона ввійшла в усякі церемонії, зв’язане з ідеєю прокреації, парування і подружнього щастя. Річ очевидна, що сі ідеї стали сплітатися в таких ранніх стадіях культури і соціального життя, що до них наша літературна аналіза не може й сягнути. Ми можемо тільки вказати на паралелізм таких поетичних мотивів залицяння, як напування водою, як перевіз через ріку, рятування з води потопаючої дівчини або якихось її уборів, вінка, дорогоцінностей, що впали до води, і т. д., — з обрядовим «умиканням» при воді, обрядовим спільним умиванням при зав’язуванні подружжя, купанням, обливанням водою і т. д. Віддаватися — бристи через воду, посватити — перенести дівчину через воду, оженитися — зловити вінець дівчини, переплисти — одружитися, утопитися — не одружитися. Такі і подібні літературні символи, в величезнім багацтві розсипані в піснях наших та інших слов’янських народів, мають під собою щось реальніше, ніж просто символіку або церемоніальні форми. В кожнім разі, лежать тут і певні ритуальні акти, які дійсно практикувались як форми парування на старих сходинах і грищах.
Бачили ми церемонію пускання вінків, яке дожило, в пережитках, до наших часів і оспівується в піснях, як, напр., отся поліська (з Кобринського пов.):
Посію я руту, | Руту за річкою,
Посажу деревко, | За морем близенько.
Моя рута зійшла, | Зіллєчком поросла,
Час руту полоти, | Верхи позжинати,
У віночок вити, | На Дунай пустити.
Хто віночок пойме, | Той дівоньку возьме,
Хто вінок дістане, | То той моїм стане.
Подобіцявсь N.N. | Віночок поняти,
Віночок поняти, | І дівоньку взяти.
Як ступив ногою — | По пояс водою.
Як ступив другою — | На дно головою... 1
1 Сборникь акад., 89, №51.
В найстаршій з записаних укр. пісень — про воєводу Штефана — дівчина віддає себе ціною вирятування з води:
Што рекла дівонька: «Пусти мне, Штефане!
Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий,
А хто ми доплинеть, його я буду».
