Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (книги полностью txt) 📗
— Яничарські шаблі вже обпилися крові, — показав він рукою на гору закривавлених голів. — Воїни степу просять султана впустити їх у місто.
Мустафа зітхнув, розвів руками: падишах твердий у своїх повеліннях, до того ж він зараз гнівний. Хан дивився на візира невідпорним поглядом, в його змружених очах світилися хижі вогники. Візир вагався, кований і гнутий за довгі роки розум йому підказував: хановим проханням легковажити не можна. Й не лише через те, що найкращих бранців всі вельможі в Едірне і особисто він, візир, завжди мають з Бахчисарая. Хан може затамувати злобу й іншого разу не підняти орди в похід, відіпреться мором, голодом, падежем коней — знайде якусь одмову. Орда — це вітер, а вітру в покорі не втримаєш. Він воює в цих степах не перший рік, й здебільшого татарськими шаблями. А не підуть вони з ним — султан знову ж таки звинуватить його, Мустафу, то мусив іти до падишаха.
Падишах сидів на білому коні й мов заворожений дивився на трикляте місто, що палало з усіх чотирьох кінців. Навіть звідси, з горба, було чути, як тріщить черепиця й жахає вогонь, султан бачив розтріпаних червоних птиць, що злітали вгору, — в місті було немало будівель під солом’яними покрівлями, вогняні вихори несли кулі, — дим і чорний попіл слалися уподовж долини. Хижа посмішка ощирила султанові зуби, візир ледве одважився потурбувати його.
— О великий падишах, — схилився темним лицем в низькому поклоні, — дозволь прилинути своїм лицем до стремен твоїх.
Магомет невдоволено вигнув брови, ворухнув рукою, що лежала на золотій луці сідла.
Проте візир не встиг нічого сказати. В цю мить пролунав наглий тупіт, вершник мчав з гори прямісінько до султана, летів так швидко, що, здавалося, ось — ось покотиться шкереберть по схилу разом із конем. Той тупіт прокотився по перших візирових словах, сполохав їх. Так може дозволити собі мчати до султана гонець із найважливішою звісткою. Навіть Магомет повернув голову. Гонець підлетів, як птиця, скочив з коня, на крутих боках якого, надто попід попругами, повиступало мило, впав на коліна, хотів говорити — й не міг. Нахапався вітру чи перехопив йому подих страх. В куточках його рота запеклася червона слина.
Тремтячою рукою дістав з пазухи згорнутий у трубку папір, подав візирові.
— Що таке? — запитав султан, і по його білому, що лущилося од вітрів і спеки, обличчю майнула тінь.
Візир зламав печатку, розгорнув сувій. Пробіг перші рядки й поблід, папір застрибав у його руках.
— Аллах… Аллах… — прошепотів. — Шайтан Сірко розгромив нашу ескадру. Потопив усі кораблі. Він уже на Бузі, палить переправи.
Гонець лежав, чекаючи смерті. Її вже не відвернути ніякими силами світу. Знав про це, коли їхав сюди: виконував гірку волю Аллаха і вже передав йому свою душу. Вона з його живого тіла уже летіла в райські сади. На його витягнутій шиї конвульсивно пульсувала темна жилка. Тінь — тінь — тінь.
Але цього разу сталося несподіване. Султан не лютував, не наказав убити чорного вісника, а сидів на коні як потороча, дивився на темну цятку в небі. То був ворон, що непорушно завис над полем. По тому султан зійшов з коня й, обвівши мертвим поглядом палаюче місто, зсутулився, мовчки пішов у намет. Волік ноги, наче столітній дід.
Підмога, що на неї сподівався Магомет, не прийшла. Порубаних і постріляних турків зносило в Чорне море. В те саме море, на яке — так запевняли султана кизикерменські аги — й птах чужий не сяде, а не те що по ньому пропливуть козацькі човни. З усієї ескадри вцілів і втік у море лише один турецький вітрильник. Один!
З тим військом, яке лишилося, маючи на п’ятах запорозькі курені, що били, гамселили, клювали в потилицю, то наскакуючи, то викочуючись у степи, султан не одважився йти на Київ. Опріч усього, почали бунтувати яничари. Вони погрожували мстою за смерть аги Гаси й вимагали відшкодування великою платою. Магомет Четвертий полишив військо й від’їхав у Фракію. Сердаром над військом залишався й далі візир Мустафа — паша, султан сподівався скласти на нього в Едірне всю провину за невдалий похід. Шовковий зашморг уже чекає на невдаху — сердара.
Султанове військо повернуло на захід і, вибравши ясир в Уманському та Ладижинському повітах хлопцями й дівчатами і тим задовольнивши свій афект, повертало від Умані через Волоську землю до Дунаю і далі потягло до своїх зміїних язвин на зимівлю. Так оповів про це літописець. І скінчив свою оповідь гіркими словами: «По такій плачевній і невіджалованій українській руїні і запустінні, відходячи од Умані додому, турчин повидирав і розорив міста тамтешні Тростянець, Бершадь, Маньківку, Тульчин, Полонне Мале й інших сім, яких не згадалося, а решта народу в містах і повітах тамтешніх, не зачеплених турчином, оглядаючись на свою недолю і ні від кого згоди, жодної милості і оборони собі не сподіваючись, а перестерігаючись щорічного ясиру людьми і дітьми, подібно до того, що сталося того літа, великими гуртами і таборами зо всіх повітів збирались і болісними серцями і слізотечними очима зі своїми чудовими тамтешніми селами і угіддями навічно попрощалися, якнайшвидше на сю сторону Дніпра перебиралися».
Виплеканий у безсонні ночі султаном, великий похід скінчився безславно. Турецьке військо відступало у Фракію, орди кинулися грабувати Поділля, Брацлавщину, Волинь.
Для дніпрового правого берега наставав тяжкий час Великої Руїни.
VII
«Вельможний мосціпане гетьмане тогобічний український малоросійський, Іване Самойловичу.
По кончині славнопам’ятного Богдана Хмельницького, доброго гетьмана нашого і ласкаво зичливого отчизні своїй малоросійській сина, коли почали наставати часті і непостійні гетьмани, та розкроєння (що ясно показується з договорів Андрусівських, року 1667 постановлених) через незичливії сусідніх монархів факції надвоє єдиної Малої Росії, отчизни нашої бідної, спершу на два гетьманства, почавши від Пушкаря Полтавського і від Сомка Переяславського, потім і на третє, через Ханенка Уманського гетьманство розділилися, і через міжусобиці постійні, за приводом їх, брані кровію братів наших достатньо очервонилися; тоді ми, Військо Низове Запорозьке, зараз перспективою розуму нашого здалеку побачили і пізнали, що наступає для отчизни нашої малоросійської занепад і всеконечне запустіння, що сталося з ласки вашої гетьманської і попередників ваших гетьманів тогобічних.
Поглядаючи здалеку на той близький занепад отчизни оком розуму нашого, ніколи не могли без жалю сердечного вкусити хліба і по трудах денних спокійно зажити відпочинку; оскільки безперестанно те муляло й долягало, що за незгодою і неприязню гетьманів обох боків Дніпра доведеться нам пустельну й мертву Малу Росію, матір нашу, повними сліз оглядати очима і бачити, як чудові житла батьків і прабатьків наших стають лігвиськом диких звірів. Тому, по силі нашій запобігаючи, либонь, до сьогобічних гетьманів листи наші військові засилали, і викривали, і радили, аби для загального добра отчизного всі незгоди і неприязні свої відкинули, залишалися в приязні і згоді з тогобічними гетьманами, попередниками вашими, і до ляських обманливих намов і обітниць зовсім не прихилялися; однак тії перестороги малий успіх мали, і, навпаки, чим далі, тим дужче між ними, гетьманами нашими, що сидять по обидва боки Дніпра, злоба і ворожнеча зростала, і через міжусобні їхні битви братію нашу до кореня витинали. І хоча всі оті колишні гетьмани вдавали себе щиро зичливими вітчизни нашої будівничими і оборонцями; однак таємно і безсовісно, з немалим отчизні ущербком і власного народу свого християнського вигубленням, для властолюбства власного і ненаситних афектів більше на свої лотоки води всяк із них забрати намагався, і доти таким неспасенним ремеслом свою дурив голову, поки її разом зі своїм урядом стратив, з немалим для отчизни лихом.
Не подивуй отож, ваша вельможність, на нас, Військо Низове Запорозьке, що по причині нинішнього розорення турчином Чигирина, Канева і всіх інших цьогобічних міст і сіл українських малоросійських довелося нам і тебе записати в реєстр нещиро зичливих отчизні нашій гетьманів; бо коли зважити, яку на слізнії ладижинців, уманців і інших міст і повітів тамошніх суплікації показав щирість і яку подав оборону від турецького нападу, то інакше не можна сказати про вашу милість, — милостивий пане, тільки так, як і вищезгадано. Оскільки з походу тодішнього військового і обіцяної ладижинцям і уманцям оборони, старанно назад од Лисянки повернувши, замість своєї щирості запхнув дірку Мурашкою, єдиним братом нашим, добрим і відважним рицарем, котриї за здоровіє отчизни і Ладижина живіт там свій згубили, а сам, як журавель, що стоїть на купині, здалеку через Дніпро на Ладижин і Умань дивився, що там діятиметься, обгородився наметами для захисту свого, якби туди кулю яку вітром не занесло і тобі в розніжених перинах, як паві в краснопістрявім пір’ї, не зашкодила. Про нещирість вашу до Чигирина ми вже й не пишемо, це вже не тільки ми, Військо Низове Запорозьке, а й увесь світ великоросійський і малоросійський ясно бачать, і може бути, що через нещирість і незичливість вашу з князем Ромодановським мусив Чигирин із іншими містами і селами українськими од турчина пропасти і кінчити навік неоплаканим запустінням з величезним крові християнської пролиттям і щирих братів наших вигубленням; та яка там могла бути до Чигирина ваша приязнь, коли давно до нього злоба більшу мала силу… Що тобі до сторони цієї запустілої? Якого собі з неї сподіваєшся пожитку і збагачення? Розглянься… Так, власний ти є погубитель… сьогобічної України… А з часом, через розумне посередництво, могла б і вся цьогобічна Україна од влади турецької і без такого кровопролиття (під високу руку монарха православного) з Дорошенком прихилитися і з тобою разом єдиного пастиря знати, але ти так озлобився на Дорошенка і на всю Україну цьогобічну, що й трохи не хотів почекати такого щасливого часу. Отож і дочекався крайнього упадку і запустіння отчизни нашої! І вже тепер пісеньки, Дорошенку зложенії, суть і тебе стосовні, бо ж за тебе, Самойленка — гетьмана, врешту пуста сьогобічна Україна стала, за що сам перед усевидящим богом відповідати будеш. Один чоловік, князя Ромодановського син, розумові твоєму видався кращим, аніж тисяча братів наших, християн православних великоросійських і малоросійських, за недбальством твоїм, на погубу басурманам без допомоги від тебе належної, в Чигирині, Каневі та в інших місцях залишених. Хто тут сліпоті розуму твого не здивується? Хто тільки, жорстокосердя твоє побачивши, може до тебе прихилитися з приязню і зичливістю? І якщо єдиного праведного Авеля кров волала од землі до Бога про помсту Каїнові, то що гадаєш, скількох і скількох братів наших, православних християн, пролитая по твоїй причині кров не буде на тебе скаржитися і в Господа — Творця свого, судії праведного, просити справедливості? Відай напевне, що незабаром спіткає тебе, об чім не мислиш: за кров братів наших власною своєю або чад своїх заплатиш кров’ю, за погублення багатьох братів наших на дім твій найде пагуба; багатства твої, котрі зібрав і які зібрати мислиш, в день гніву божого не допоможуть тобі, бо тільки правда заступає мужа од смерті, вони дістануться тим, хто й не клопотався, щоб їх зібрати, а ти всього того будеш позбавлений; і як по твоїй вині вітзична наша малоросійська сьогобічна стала спорожніла, так розквітлий дім твій стане порожній і в житлах твоїх живущого не буде; якою мірою міряв, такою й тобі буде одміряно, за належним словом євангельським. І, нарешті, замість благополуччя, віншуємо тобі, з жалю сердечного нинішнього і крайнього упаду України, отчизни нашої малоросійської сьогобічної, бажаючи, аби, дивлячись на той упадок, ти схаменувся і, остерігаючись упадку власного, пошукав для вічного життя і добра милості Божої, яка щиро подається всім, чого і собі щиро зичимо.
