Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читаем книги онлайн .txt) 📗
– Ой-є! Кіїк? Яким тебе вітром принесло?
Голос належав Убайдуллі. «Кіїк» – означає «гірський козел», і тільки один Убайдулла, учень Раджимі, колись називав його так.
– Салям, друже! – привітався Раджимі.
– Салям, – відповів Убайдулла. – Проходь, гостем-будеш.
Кімната була майже порожня, стіни ще не висохли після побілки, пахло свіжим вапном. Господар вніс лампу.
– Там, – Убайдулла махнув рукою в бік другої половини хати, – всі сплять. Посидьмо тут… Ти надовго? Чи по дорозі? Чого ти так вбого одягнутий? Де ти пропадав?..
Запитань було багато, але Раджимі не було коли відповідати на них. Він зразу приступив до справи.
– Ти мені потрібен, – сказав він тим тоном, яким колись звертався до Убайдулли.
– Інакше б ти не прийшов до мене, – посміхнувся господар. – Я відразу подумав про це, як тільки впізнав тебе. Кажи.
– Проведеш на той бік?
Убайдулла розсміявся й похитав головою:
– Ай-яй!.. Все такий же! Що тобі там треба?
– Треба, – коротко відрізав Раджимі.
Веселий настрій Убайдулли йому не подобався.
Але господар не хотів, очевидно, говорити серйозно: він посміхався.
– Хіба ти не чув мого запитання? – майже сердито сказав Раджимі.
– Чув, – з обличчя Убайдулли зникла посмішка, – і шкодую, що чув. З цим проханням до мене вже давно ніхто не звертався.
– І це каже старий контрабандист Довгі ноги?
– Вони в мене стали короткими… Я знайшов собі нове життя і про старе не хочу згадувати.
– Боїшся? – посміхнувся Раджимі, встав і причинив двері.
– Ні, не боюся, – спокійно відповів господар, – і двері можеш не зачиняти. Всі знають, ким був Убайдулла і ким його зробила радянська влада… І спасибі їй, що вона багато чого простила Убайдуллі і дозволила жити в рідному гнізді! І тільки зла людина може дорікати Убайдуллі старими гріхами. А я злих не боюся, на злих я сам злий.
Раджимі зрозумів, що зробив невірний крок, і швидко змінив тактику. Він знав добрість Убайдулли і прикинувся нещасним.
– Так, – промовив він, зітхаючи, – усі відвертаються від давніх друзів… Хоч здихай на дорозі, як бездомна собака!
Убайдулла подивився на Раджимі, на його старий, зношений халат і відчув жаль до цієї людини, з якою провів разом немало днів.
– Скажи, чим допомогти, і Убайдулла простягне руку другу.
Раджимі замислився.
– У мене немає іншого прохання. Я повинен піти на той бік, тут мені кінець.
– Чого ж так? – співчутливо запитав Убайдулла.
Раджимі знову зітхнув:
– Кінець.
Піймавши співчутливий погляд Убайдулли, Раджимі почав вигадувати історію:
– Я давно, як і ти, кинув стару справу, тримав перукарню, жив спокійно. Але знайшлася зла людина, яка знала мене раніше, і повідомила куди слід. Три дні тому мене викликали в міліцію і почали розпитувати. Спочатку обережно, натяками, але я зрозумів, до чого це приведе. Тієї ж ночі я втік з міста. Ховався, як міг, спав у чайхані, в степу і нарешті добрався до тебе… Виручи, Убайдулла, це моє останнє прохання!
Убайдулла поклав руку на плече Раджимі:
– Ти помиляєшся, Кіїк… Минулого, звичайно, не зітреш, як пилюку з каменя, але за нього тебе не покарають. Я теж носив контрабанду, теж робив погане. Та коли мене спитали, я все розповів, і мені простили. Тепер у мене легко на душі… Легко…
«Трухлява душа! – зі злістю подумав Раджимі. – його не повернеш назад. Краще піти…». Він стиснув голову руками.
Це розчулило Убайдуллу.
– Друже, – сказав він м'яко, – не муч себе. Я завжди робив так, як ти хотів, а тепер послухай мене.
Раджимі встав і попрямував до виходу.
– Якщо треба гроші, – квапливо мовив Убайдулла, – я дам, скільки зможу.
– Ні, грошей мені не треба. На зворотний шлях у мене є, а там – воля аллаха…
– Не занепадай духом. На рідній землі завжди краще, ніж там. – І Убайдулла багатозначно кивнув головою.
Раджимі подивився на двері, постояв з хвилину мовчки, наче обдумуючи своє рішення, потім твердо промовив:
– Нехай будуть слова твої щасливими!
Господар провів гостя до хвіртки і тепло попрощався з ним.
Якби Раджимі всі свої надії покладав лише на довгоногого Убайдуллу, він не рискнув би з'явитися в цих краях, не привіз би сюди Юргенса.
Раджимі попрямував у протилежний кінець кишлака, де жив Джаліл.
Джаліл був глухуватий на обидва вуха, сам ніколи не носив контрабанди, але завжди мав двох-трьох вірних людей, якими розпоряджався, як хотів. Раджимі його послугами не користувався, бо вважав Убайдуллу людиною більш надійною, але тепер міг і Джаліл стати в пригоді.
Джаліл збудив дружину і почав частувати пізнього гостя.
Їли мовчки, непомітно, спідлоба поглядаючи один на одного, думаючи кожний про своє. Раджимі вирішив відпочити, попоїсти і тільки тоді заговорити про справу. А Джаліл із ввічливості чекав, поки заговорить гість.
Коли нарешті Раджимі, добре попоївши і випивши п'ять піал чаю, сказав, чого він прийшов, Джаліл коротко відповів:
– Подумаю. Думати треба.
Скільки не намагався Раджимі викликати господаря на відвертішу розмову, той незмінно відповідав:
– Думати треба.
Раджимі так і не зміг добитися від Джаліла іншої відповіді.
Лігши на ватні ковдри, він почав чекати. Господар теж ліг і швидко заснув. У кімнаті стало тихо. Стомлений за день Раджимі задрімав, але незабаром прокинувся: здалося, що хтось ходить по кімнаті. Він подивився на постіль Джаліла: вона була порожня. «Пішов», майнула думка. Раджимі встав і підійшов до прочинених дверей. Тиша… Ледве чутно донісся голос Джаліла з другої кімнати:
– Іди швидше і зараз же повертайся.
Заговорила жінка, напевно, дружина господаря:
– Замкни двері і вартуй… Навіщо ліг в одній кімнаті з ним?..
Раджимі миттю зірвав з гвіздка халат, безшумно, наче ящірка, шмигнув у двері і крадькома поспішив геть з подвір'я.
Залишився один Бахрам-ходжа, але до нього – добрий десяток кілометрів. Встигнути б тільки до світанку! Раджимі йшов, з кожним кроком втрачаючи віру в успіх справи, і в його душі накипала злість.
– Піду звідси і більше не повернуся! – шепотів він крізь зуби. – Нехай буде проклятий той день, коли я погодився залишитись тут!
Певності в тому, що виручить Бахрам-ходжа, було мало, але Раджимі йшов до нього, йшов тому, що іншого виходу не було. Можливо, Бахрам-ходжа все-таки виручить. Він людина іншого ладу. Він усе життя був імамом[5], другом батька Раджимі, разом з ним ходив у Мекку. Бахрам-ходжа знає в горах усі стежки. Якщо Бахрам-ходжа і відмовить у допомозі, то ніколи не видасть.
На сході гасли зірки, блідло небо, коли Раджимі досягнув мети. В будинок Бахрам-ходжі він зайшов без побоювань, але й без надій.
Імам уже встав. Обличчя його, помережане глибокими зморшками, було схоже на горіхову шкаралупу; вузька, довга борода сягала до поясної хустки.
Але Бахрам-ходжа був ще бадьорий, ходив твердо, жартував, у голосі його і жестах відчувався душевний спокій.
– З очима тільки поганувато, – поскаржився він.
Це помітив і Раджимі. Очі імама сльозилися, він раз у раз витирав їх.
Згадав Бахрам-ходжа і свого друга – батька Раджимі.
Дім імама свідчив про достаток. Кімнати були застелені м'якими килимами, скрізь – пишні ковдри, подушки, у стінних нішах багато посуду.
Раджимі подумав, що служити аллаху не так уже й погано.
Починати розмову відразу про справу було незручно. Це не Убайдулла і не Джаліл, це імам – поважна людина, яка тричі ходила в Мекку. Він може й образитись. Треба було терпляче слухати господаря.
А старий перебирав минуле, називав давно забуті імена.
Сонце вже залило подвір'я яскравим світлом, коли сіли до їжі. Масло, каймак[6], цукор, кишмиш, коржі з білої муки, запашне бараняче м'ясо, виноград…
«Великий і милостивий аллах, і нема кінця його щедротам», згадав Раджимі і вперше за добу посміхнувся своїм думкам.
Про справу говорили після ситої їжі, попиваючи чай. Імам уважно вислухав гостя, але сам вести його через кордон не погодився.
