Опівнічні стежки - Канюка Михайло (лучшие книги .txt) 📗
На міст повільно вповз вантажний поїзд. Пропускаючи його, притиснулися до поручнів. Поки над ними гуркотіли вагони й платформи, навантажені лісом, робітник зняв сумку, поклав її на дошки і пішов уперед. Жорж вклав запал, почав тягти шнур. Дійшовши до робітника, який саме розпалював велику цигарку, залишив шнур. на. дерев'яному брусі. Робітник, наче й не звернувши уваги на Жоржа, спокійно приклав до нього цигарку… Кинувши її в Дніпро, робітник рушив до єфрейтора з собакою, чемно зняв біля нього кашкета, зійшов з мосту. За ним – Жорж з поводирем.
– Спаси і помилуй, господи… – сказав виразно в обличчя поліцаєві.
Той нахмурився:
– Вештаються тут…
… Жорж із юнаком звернули на стежку, пішли швидше.
Ешелон вже минав середину мосту. І в цю мить здригнулися ферми. Загриміла, перекриваючи всі навколишні звуки, ціла низка вибухів. То рвалися снаряди і міни.
Гість з іншого світу
У просторій штабній землянці сидів білявий боєць з гармонією, повільно тягнув мелодію пісні «Вьется в тесной печурке огонь». Тихо її наспівував. А поруч, жадібно слухаючи, примостився Василь Солоух. Після ревіння літака йому здавалося, що чує погано. Тому приклав руку до вуха. Боєць проспівав, почав крутити цигарку. Василь попросив:
– Заспівай ще раз, друже…
– А ти що, вперше її чуєш?
– Уперше.
Боєць зареготав:
– А ти часом не з місяця звалився?
– З місяця, мабуть…
… Стрімко увійшов Сенченко. Кивнув бійцеві, який скочив назустріч, щоб вийшов. Солоух з жалем провів поглядом співця. А Сенченко тим часом з інтересом розглядав Василя. Глянувши на Сенченка, Солоух сказав:
– Пробачте, мені потрібна певна людина.
– Хто саме? – перепитав Сенченко і додав: – Я комісар державної безпеки Павло Романович Сенченко.
Василь виструнчився:
– Василь Солоух, з групи товариша Романа.
В цю мить здригнулася земля, посипався зверху пісок. Сенченко глянув на годинника, всміхнувся:
– Почався! Генеральний, по всьому фронту… Ну, розповідай. Тільки все по порядку і докладно!
Десь близько гриміли гармати, з ними чергувалися оглушливі залпи «катюш». Василь почав говорити, хоча його голос тонув у цьому гуркоті. Зрештою, канонада вщухла, Василів голос залунав голосніше. Поруч стукотіла друкарська машинка. То юна дівчина в гімнастерці записувала його розповідь. Сенченко ходив по землянці, слухав. Перед його очима спливали виразні картини.
… От Солоух біжить по мосту. Злітають у повітря ферми. Табір полонених. Зруйнований Київ у полум'ї пожеж. Страчені патріоти на вулицях і в парках міста. Німці з собаками заганяють дівчат у вагони. Великий барвистий плакат: «Приїздіть у прекрасну країну Німеччину!» Багатотисячний натовп людей на вулицях Києва. Спотикаючись, йдуть виморені діти біля матерів. Покірні обличчя стариків, відчай у жіночих очах.
Заплющивши очі, Солоух розповідав. З жахом слухала дівчина. Навіть друкувати перестала. Стиснув зуби Сенченко, вдивляючись у щось невидиме.
Тихо стало в землянці. Дівчина заплакала. Сенченко підійшов до неї, поклав руку на пишне волосся. – йдіть відпочивайте, – і повернувся до Солоуха: – Як часто ви бачите Міллера?
– Досить рідко. Нами зайняті інструктори, їх четверо. Вивчаємо загальну обстановку в Радянському Союзі. Дурниці невимовні! Але багато й важливих подробиць: про залізничні вузли, деякі заводи тощо. Я, наприклад, вивчаю Підмосков'я.
– Яке ваше завдання?
– Повинен зустрітися з агентом Люб'язним – у четвер на пероні станції Апрелівка і взяти в нього інформацію.
– Де списки німецької агентури?
– У ванній кімнаті, правий куток, під другою від стіни червоною плиткою.
Сенченко підвівся, пройшов по землянці.
– Ясно. Повернетесь до Міллера чи залишитесь тут?
– Як накажете, товаришу комісар!
– Ваша думка?
– Мені треба дістати списки. Нас вивезли несподівано. Я встиг Дзюбі повідомити місце, а якщо з ним щось…
– Списки візьмуть без вас, ми сьогодні ж передамо Романові ваші дані.
– І все ж мені треба повернутися до Києва, товаришу комісар. Я ще можу попрацювати з Міллером.
Сенченко всміхнувся:
– Я радий за Романа, що в нього такі друзі й помічники. Добре! А завдання Міллера – виконайте. Щоправда, агент Люб'язний уже заарештований. Але не будемо засмучувати вашого шефа. Інформацію одержите і передасте її Міллерові, коли повернетесь. І не один. На допомогу Романові посилаємо людей.
– Так, вони дуже потрібні. Адже Марія зараз теж у Міллера, Роман залишився майже без помічників…
* * *
За маленьким столиком вмостилася Марія Голубенко. Одна її рука лежала на телеграфному ключі, другою підтримувала великі чорні навушники на голові. Поглядаючи на папірець, ретельно вистукувала текст.
Припинивши роботу, підвелась із-за столу. Пройшла по кімнаті, потім рішуче рушила до дверей. Назустріч їй Стефанська. На обличчі – лагідна усмішка, але очі суворі й запитують: «Куди?»
– Страшенно голова болить, – тихо мовила Марія. – Хочу вмитися, може, полегшає…
Стефанська якусь мить мовчки дивилася їй услід, потім підійшла до столика. Почала переглядати текст, який Голубенко щойно передавала. В неї на душі був якийсь неспокій. Ось-ось наче повинно щось скоїтися.
А Марія в цей час зайшла до ванної кімнати. Вона дбайливо зачинила за собою двері, відкрутила кран. Оглядаючись, попрямувала в куток.
Було видно, що будинок цей давно не ремонтувався – плитки на підлозі повибивались. Марія присіла у кутку, почала лічити плитки від краю. Зупинилася, послухала, як дзюрчить вода. Обережно зняла потрібну плитку, помацала під нею рукою. Підвелась із зошитом у руках, повільно стала його гортати. Похапцем написані прізвища, адреси… Як усе просто! А скільки крові, смертей у всьому цьому! Марія схаменулась: не до роздумів!
… Стефанська пройшла по кімнаті, підняла Маріїну хусточку, переклала на інше місце. Відкрила ящик столу, знову взяла шовкову хустку, розглядає узори…
Що ж це так тривожить її?
Увійшла Марія, поправила волосся. Побачивши Стефанську, усміхнулась.
– Красива хусточка, Юліє Йосипівно, правда?
Стефанська повернулась, але не зніяковіла. Пильно глянула в очі: щось їй не подобалось сьогодні в цій жінці. Байдуже запитала:
– Нова?
– Так, в угорського солдата купила…
Замовкли, не маючи про що говорити далі. Марія сіла за столик, наділа навушника, почала стукати ключем. Стефанська, спостерігаючи, стала за її спиною. Рипнули двері, увійшов літній німецький фельдфебель. Марія підвелася. Він глянув на текст, схвально кивнув:
– У вас успіх, фрау…
– Так, я задоволена сьогоднішнім днем, – у тон йому відповіла Марія. Сідаючи, уловила підозрілий погляд Стефанської…
* * *
Юрба хлопчиків з вигуками «ура» штурмувала напівзруйнований паркан. Очі голодних і обшарпаних малюнків блищали, в декого на комірцях були саморобні «шпали» й «трикутнички». З вікна Маріїної кімнати на них дивився Гай, і очі його мружились в усмішці.
Згодом повернувся до Романа:
– Де ж твоя Голубка?
– Мусить зараз прийти. Та тільки чи вдалося їй?
– А що саме?
– Та дістати ж оті списки німецької агентури, підготовленої в школі майора Міллера.
– Ого! Ти, Романе, працюєш з розмахом! А взагалі умови боротьби ускладнилися. Багато товаришів заарештовано.
– У нас теж є втрати… – сумно мовив Роман. – Оксана, приміром. Відчайдушна, необережна, а їй же ціни немає…
– А як «барон»? – поцікавився Гай. Він наче не помітив Романового тону, хоча свідомо хотів відвернути його увагу від сумних думок. Про Ковальчука він і сам добре знав.
– Барон? Чудово. Після Берліна – повне довір'я. Зараз теж зайнятий Міллером.
