Мідний король - Дяченко Марина и Сергей (читать книги онлайн полностью без сокращений .TXT) 📗
Дозорець помітив їх і подав знак. Нагори скупчились, не виймаючи клинків, але готові зробити це в будь-яку хвилину. Вартівники вишикувались у бойовому ладі: поява звіруїнів значила для них негайну сутичку.
– Усім сховати зброю. Ми уклали союз із нагорами. Військовий союз проти Імперії… – він говорив дуже тихо. Вартівники, що стояли ближче за всіх, передавали його слова товаришам. Наростав гомін, нерішуче спускались клинки.
– Мені потрібні двоє доброхотників – хто піде заручником у Нагір’я. Двоє звідти залишаться в нас. Хто хоче?
– До звіруїнів?!
Розвіяр нікого не міг винуватити – надто швидко мінялася доля, надто кривавою була спільна історія нагорів та мешканців камінного замку. Сам він не міг посіяти в своїх людях звичайну певність – сидів у сідлі, майже непритомніючи. Вартівники були розгублені.
– Я піду, – сказав сотник Бран. Розвіяр спершу не розгледів його на майдані перед замком.
– Не ти. – Він хитнув головою і ледь упорався з запамороченням. – Не ти, сотнику, ти… – Він замулявся, вигадуючи причину. – Ти мені потрібен тут.
Вершники-звіруїни, ставши колом – спина до спини, – насторожено дожидались, поки закінчиться ця сцена.
Вартівники оговтались від потрясіння. Ступили вперед одразу троє; Розвіяр очима вибрав двох, наймолодших.
– Малюк і Рудий. Дякую. Я… – Він затнувся. Охітники гляділи на нього щиро й прямо. – За мною не стане, – вимовив він, відкашлявшись. – Я не збираюся зраджувати союзників. Ви в безпеці.
Декілька хвилин пішло на збори й прощання. Розвіяр тримався за Луксові плечі. Той не дивлячись накрив його руку своєю долонею.
– У замку залишаться Далекий Світоч і Гінець-Під-Вечір, – сказав Розвіяр.
– Чому вони? – тихо спитав ватаг загону звіруїнів, підстаркуватий вершник у рідкій сивавій бороді.
– Чим вони гірші за інших? Старійшини згодились.
– Якщо ти будеш їм мститись…
Розвіяр круто повернув голову. Знов потемніло перед очима.
– Поки вони заручники, не загублять ні волосинки. А потім… подивимось.
Уже заходячи в замок, він мимохідь сказав сотнику Брану:
– Пробач. Вони впізнали б тебе. І хто-небудь, не втримавшись, пристрелив би. А мені потрібен мир.
* * *
Ледве отямившись, він викликав Яску. Вона прийшла, дуже пряма й стримана, поли її чорного плаща мели камінну підлогу. Кисті рук ховалися в широких рукавах.
– Що ти хочеш мені сказати, повелителю?
– Ти лютишся? – спитав він, помовчавши.
– Ні. – Вона стала ще пряміше, хоч це здавалось неможливим. – Я прийшла вислухати твої розпорядження.
– Сядь, будь ласка.
Вона опустилася на край дерев’яного крісла.
– Що з твоєю рукою? Що з перснем? Ти… тебе не поранило?
Вона дивилась на нього страдницькими й водночас холодними очима:
– Нічого. Я вперше дізналася… відчула на мить, що таке сила ворожого мага. Він не став нападати. Відбив мою атаку й увів ланку.
– Він сильний?
Кутик Ясчиного рота смикнувся.
– Досить поки про це, – рівно промовив Розвіяр. – Ти уявляєш собі, як зняти прокляття?
– Ні. Мене ніколи… Я маю подумати.
– Скільки часу тобі буде треба?
– Я не знаю. – Її голос змінився, з крижаного зробившись просто нервовим.
– У тебе ж є перстень, – м’яко нагадав Розвіяр.
Яска помовчала, закусивши губу.
– Прокляття сидить не в персні. Там інша річ.
– Що?
– На дні озера є… Лежить певна річ. Вона проклята. Вона на дні.
– Ти можеш її знайти?
– Якщо треба, зможу. – Яска вперше відвела очі. – Спробую.
– Що це?
– Не знаю! – Вона мимоволі сіпнула плечима. – Я ніколи нікого не проклинала.
– Підбиймо підсумок. – Розвіяр узявся загинати пальці. – Імперський маг дуже сильний. Він безкарно може літати над Озером. На дні озера лежить певна річ, яку треба знайти, витягнути й зняти прокляття… Усе це треба зробити до першого снігу згідно з нашим договором зі старійшинами. Що ще?
– Це все. – Ясчині очі знову застигли, перетворившись на дві крижинки.
– Не все, – зітхнув Розвіяр. – Ти маєш зло на мене.
– Ти мій володар. Як я можу мати на тебе зло?
Він глибоко зітхнув. Кімната закружляла перед очима. Він мав пояснити їй… Мав розтлумачити те просте, що й дитині зрозуміло: магія не всесильна. Загрози – теж. На могутнього мага знайдеться надмогутній. Союз, укладений під страхом вогнянки, проживе три дні й три ночі. Вона зовсім не знає звіруїнів… дарма що спить із Луксом.
Розвіяр мигнув. Зайві думки; так, вона не знає звіруїнів. Навіть Лукс не розуміє звіруїнів так, як розуміє їх Розвіяр.
– Не маєш зла, то й не злостись, – вимовив він, змагаючись зі слабкістю. – Візьми книгу, «Хроніки нагорів». Почитай. Її читав володар перед походом. Можливо, ти зможеш зрозуміти…
– Я не вмію читати, мій повелителю.
– Тоді я тобі почитаю, – сказав він, помовчавши.
– Як буде завгодно повелителю. Я можу йти?
Вона підвелась – чорна, пряма і нестерпно відчужена.
– Іди.
За нею зачинилися двері.
* * *
Будівники закінчили план нового будівництва.
Запрацювала лісопильня, перетворюючи колишній пліт торговця Ремиша на сволоки, дошки, станки та козла. Робота в кузні йшла день і ніч – кувались цвяхи, інструменти, наконечники для стріл, кільця до ланцюгів, ножі й обручі для бочок. Лягало каміння в муровання; укладались колоди в приготовані для них стійки. Камінний замок обростав дерев’яними прибудовами, і внутрішня оздоба нижніх ярусів складалася майже з самого дерева.
Варта випробувала нові стінні арбалети й метальні машини. Розвіяр дожидав новин із Фер і побоювався нової атаки горлорізів. Ні сподівання його, ні побоювання поки що не підтверджувались.
З гірських поселень прибували череди. Обережно навідувались пастухи – іноді наймались на роботу, на день чи тиждень, і повертались із в’язанкою дерев’яних трісок за спиною – наближалася зима, а гори небагаті на паливо. Охочих дістати роботу ставало все більше; рогачі, яких у замку не було чим годувати, розповзлись по горах – їх віддавали в користування селянам майже задарма.
Повернувся інтендант Шлоп. Він ховався в Кипучці весь цей час, змарнів, постарів, але завзяття не втратив. Розвіяр не сподівався від себе такої радості, побачивши старого жовчного інтенданта; Шлоп узявся виконувати свої обов’язки, і скоро робітники в замку навчилися здригати на самий звук його голосу.
Яска погано почувалась. Вона ще більше схудла, поблідла, перестала всміхатись. Вечорами Розвіяр навідував її в її кімнаті, у вежі. Яска лежала в постелі, а він, походжаючи од вікна до каміна, напам’ять читав їй «Хроніки»; на жаль, ставало його ненадовго – по кілька сторінок за вечір. Сили повертались набагато повільніше, ніж він сподівався; ребра боліли, він носив тугу пов’язку й ледве міг рухатись. Порізи на руках затягнулись, але запаморочення та слабкість нікуди не ділись.
З Нагір’я приходили вісті: патрулі на криламах розгулювали, як у себе вдома, над кожним клаптем багатострадної землі Нагір’я. Племена, покірні Імперії, демонстративно порушували споконвічні заборони: самогубство, найстрашніший гріх перед обличчям богів, стало для молодих звіруїнів чимось на кшталт забави. Вершник і його брат із клану Громовиці розбилися, стрибнувши разом з високої кручі. Десять молодих воїнів грали, кидаючи жереб, насипавши отрути в одну склянку з десяти. На вільних територіях щодня відбувалися перестрілки. Надія, посіяна Розвіяром, повільно гасла без підкріплення. Серед нагорів росли страх і відчай.
Розвіяр розраховував, що з часом Яска пом’якшає, але все йшло геть навпаки: з кожним днем вона ставала все мовчазнішою й похмурішою. Вона могла годинами сидіти, дивлячись на перстень. Вона могла бродити по замку, нічого не помічаючи, бурмочучи собі під ніс; люди шарахалися з її шляху. Дівчина-рабиня, приставлена до Яски за прислугу, боялась її все сильніше.
