Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗
НЕСПОДІВАНЕ УСКЛАДНЕННЯ
1
Третього дня, пізно ввечері, четверо подорожніх зупинилися під брамою січової фортеці. Арсен руків’ям пістоля загрюкав у міцні дубові дошки. У підворітті прокотилася гучна луна.
Десь угорі, в темряві, скрипнуло оглядове віконце, і басовитий сонний голос незадоволено запитав:
— Який там чорт, прости Господи, товчеться?
Арсен мало не зареготав. Радість розпирала йому груди. Після всього того, що пережив у чужих краях, ось він стоїть перед ворітьми Січі і сам собі не вірить: сон це чи наяву? Ніби і не було важкого шляху до Криму, Гаміда і Сафар–бея, гайдуків Младена, ненависної галери, довгої путі через Болгарію, Волощину і сплюндровану Правобережну Україну до тихої Сули, а звідти — до Січі. Здається, ніби вчора надвечір виїхав він з цієї брами, а сьогодні вже й повертається назад. І зустрічає його не хто інший, як сам батько Метелиця!
Усміхаючись невидимою в темряві радісною усмішкою, Арсен уявляє, як там, нагорі, висунувшись із віконця, старий козарлюга вдивляється вниз і намагається розпізнати чотири постаті. Але розпізнати не може і від того злиться. І вже готовий вибухнути гнівом і добірною лайкою.
Голос загримів знову:
— Чи тобі там заклало, ідоле? Чого грюкаєш, питаю?
Тепер уже Арсен не витримав і зареготав. Саме такі слова і сказані саме таким тоном, притаманним тільки бувалим запорожцям, що не боїться ні Бога, ні чорта, він сподівався почути від свого колишнього учителя.
— Пізнаю своїх! — промовив крізь сльози і сміх. — Відчиняйте, батьку Корнію! Невже не впізнаєте?
Метелиця на якийсь час замовк. Потім охнув і, чути було, одскочив від оглядового віконця. З надворітньої вежі знову почувся його гучний голос. Він будив вартових запорожців, які, нехтуючи небезпекою, спокійнісінько повкладалися спати.
— Вставайте! Та вставайте–бо, іродові душі! Сікачу, Товкачу, годі вам рухтити! Прокидайтеся! Дорогий гість приїхав!..
По дерев’яних сходах загупотіли важкі чоботи. Заскрипіла підойма, грюкнув залізний засув — і брама відчинилася. З неї вилетів засапаний Метелиця. За ним поспішали Сікач і Товкач, які спросоння до ладу не розшолопали, чого їх так поспішно збудили, і незадоволено бурчали.
— Арсене! Чортяко! — вигукнув Метелиця і згріб молодого козака в свої ведмежі обійми. — Живий! Прилетів, соколику! Ох ти Боже!..
Він міцно притис його до грудей, поцілував в обидві щоки і, врешті, просльозився.
Здивовані і зраділі Сікач і Товкач силоміць вирвали товариша і побратима, якого вже не сподівалися побачити живого, з могутніх рук Метелиці.
— Арсене! Брате!..
Після перших бурхливих проявів радості, коли чулися тільки окремі вигуки, Метелиця перший згадав, що подорожні, мабуть, стомилися і потребують відпочинку.
— Без зупинки з–за самого Дунаю, батьку, — сказав Арсен. — Тож не дивно, що я і мої товариші не відмовимось від вашої гостинності. Останні три дні мчали, мов на крилах. Скучив за товариством січовим та й наглі справи… А що — кошовим і досі Сірко?
— А хто б же? Відмовлявся, правда, дуже. Казав — старий став. Але ж товариство наполягло… Та й час тривожний…
— Мені б одразу до нього…
— Чекай, чекай, хлопче! Надворі глупа ніч — а ти до кошового! Чи, може, горить? Виспишся — а тоді роби що знаєш! — охолодив Арсена Метелиця. — Заїжджайте!.. Товкачу, постав коней до стай–ні! А ти, Сікачу, роздобудь чого–небудь до рота кинути людям! Та повертайтеся жвавіше, недотепи!.. А я вже постою на чатах!
Після ситої вечері Метелиця відправив Романа, Спихальського і Гриву спати, а Звенигору примусив розповісти про свої мандри і поневіряння. Старий запорожець і його молоді товариші, затамувавши подих, довго слухали цікаві розповіді, і лише перед світом зморений Арсен заснув.
Вранці вся Січ дізналася про повернення Звенигори. Кожен хотів на власні очі побачити його і послухати про все, чого він зазнав. Та Арсен, скинувши з себе турецький одяг і вбравшись за рахунок військової скарбниці у новий, пішов до кошового. Зате Спихальський, Роман і Грива на всі заставки оповідали про своє поневіряння в неволі.
Особливий успіх у запорожців мав пан Мартин. Розповідав він цікаво і не без гумору, на лемківській говірці, частенько ввертаючи в розповідь польські словечка і змальовуючи Арсена мало не казковим богатирем і звитяжцем. Слухаючи його, козаки час від часу вибухали веселим реготом, бо Спихальський навіть про трагічні події з їхнього життя умів розповісти дотепно і весело. Тоді пан Мартин реготав гучніше за всіх, задерши голову і наставивши в голубе небо свої руді вуса–списи. Потім набирав поважного вигляду і знову заходжувався розважати своїх слухачів новою пригодою, в якій правда нерідко прикрашувалася буйною вигадкою невтомного поляка.
Проходячи мимо гурту, Арсен зустрівся поглядом з паном Мартином — йому запорожці підсунули під ноги перевернуту догори дном бочку, щоб усім було видно оповідача. Спихальський хитро усміхнувся, підморгнув і теревенив далі:
— А єднего разу — то було юж на Дністрі — послав мене пан Арсен розвідати переправу… Шуснув я в кущі і йду собі понад берегом. Остерігаюсь, коб який татарин не загледів. Аж патчу — біжить до річки гарненька татарочка з високим мідним глеком на плечі. Я зупинився. Думаю, що ж воно буде далі? Татарочка поставила глек на камінь, оглянулась навколо — і, о, панство! — почала швидко роздягатись… Я зажмурив очі… Потім мені набридло стояти, мов сліпому, і я розплющив єдне око…
— Га! га! га! — зареготали навколо запорожці.
— Патчу — лишилась татарочка тилько в барвистих шовкових шароварах… Ох, Єзус!.. А як я розплющив і друге око, вона юж встигла…
Арсен не розібрав, що там «юж встигла» татарочка, але по тому, який громовий регіт вибухнув над натовпом, стало ясно, що пан Мартин веселим словом і жартом зумів прихилити до себе козацькі серця.
У світлиці військової канцелярії Арсена зустрів сам Сірко. Уперше Арсен бачив кошового таким схвильованим і зворушеним. Старий отаман розкрив обійми і, не дозволяючи молодикові вклонитися по старовинному козацькому звичаю до землі, притис його до грудей.
— Ти повернувся–таки! Слава Богу! А я вже не сподівався побачити тебе живого і відчував гріх на своїй душі!
— Повернувся, батьку, але, на жаль, без вашого брата. Не знайшов…
Сірко посадив Арсена насупроти себе. Зітхнув.
— Бачу. Коли б знайшов, то прибув би разом з ним… Видно, не доведеться бідоласі померти на рідній землі… Однак ти не даремно їздив: прислужився вітчизні і всьому кошеві запорозькому. Твоя звістка про похід Ібрагім–паші на Чигирин дозволила нам вчасно підготуватися до зустрічі ворога й успішно відбити його напад… Даремно Ібрагім–паша і хан Селім–Гірей три тижні без упину штурмували Чигирин. По кілька разів на день кидали вони на приступ свої війська, копали апроші і закладали під стіни міста порохові міни — ніщо їм не допомогло! Чигирин вистояв, а Ібрагім–паша з Селім–Гіреєм безславно відступили… А ми тут, на Низу, теж не сиділи склавши руки — шарпали татарські улуси, громили переправи турецькі через Буг, стерегли Муравський шлях [108], знищували ворожі валки з припасами… В усьому цьому є й твоя, молодче, частка! Вчасне попередження про наміри ворога — то вже наполовину виграна баталія!
— Я радий чути це, батьку, — скромно відповів Арсен. — Але то діло минуле… Турки не облишили наміру заволодіти Україною. Султан Магомет знову готує похід. Ще грізніший, ніж торік!
Сірко уважно подивився на козака:
— Ти маєш певні вісті?
— Так. Мені пощастило разом з моїми болгарськими друзями роздобути султанський фірман. — З цими словами він видобув з–за пазухи цупкий сувій паперу і подав кошовому.
Сірко розгорнув жовтуватий аркуш, списаний мережаним турецьким письмом, притиснув до столу долонями. Довго вдивлявся в нього:
