Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав (бесплатные серии книг .TXT) 📗

— Приходь краще о пів на сьому, бо я можу десь забаритися! — відповів Швейк.

Потім уже зовсім здаля ще раз озвався Водічка:

— А о шостій годині не зможеш?

— Ну, гаразд, прийду о шостій! — почув Водічка останні слова друга, який відходив усе далі.

Так розпрощався бравий вояк Швейк із старим сапером Водічкою.

5. З МОСТА-НА-ЛІТАВІ В СОКАЛЬ

Надпоручник Лукаш схвильовано ходив по канцелярії одинадцятої маршової роти. Це був темний закапелок у бараку, відгороджений від коридора дошками. Стіл, два стільці, бляшанка з гасом і койка.

Перед ним стояв фельдфебель-рахівник Ванек. Він складав списки на солдатську платню, вів рахунки солдатської кухні, одне слово, був міністром фінансів усієї роти, товкся тут цілий божий день і тут-таки спав.

Біля дверей стояв гладкий піхотинець, зарослий бородою, наче Крконош ^{148} . Це був Балоун, новий денщик надпоручника, в цивільному житті мірошник десь із-під Чеського Крумлова.

— Ну та й вибрали ж ви мені денщика, — говорив надпоручник Лукаш до фельдфебеля. — Дякую вам щиро за цю милу несподіванку. Посилаю його по обід до офіцерської кухні, а він уже першого дня половину дорогою зжер.

— Я розлив, пане надпоручнику, — сказав гладкий велетень.

— Хай буде так. Але ж ти міг розлити лише юшку або підливу, а не франкфуртську печеню. А ти ж мені приніс такий шматочок, що і за ніготь сховається. А куди струдель з яблуками дівся?

— Я…

— Не бреши, ти його зжер!

Надпоручник Лукаш вимовив останні слова так серйозно і таким суворим тоном, що Балоун мимоволі відступив на два кроки.

— Я питав на кухні, що у нас сьогодні на обід. Був суп з фрикадельками з печінки. Куди ти подів ті фрикадельки? Дорогою повитягав. Ось воно що! Потім була ще яловичина з огірком. Що ти з нею зробив? Зжер також. Два шматки франкфуртської печені, а ти приніс тільки півшматка. Так що ж? А два шматки струделя? Куди ти його дів? Напхався, підла свинюко! Кажи, куди ти подів струдель? Кажеш, упав у болото! Ти, мерзотнику такий, зможеш мені показати місце, де він лежить у болоті? Кажеш, у ту ж мить прибіг якийсь собака і, як за командою, схопив його й поніс? Господи милосердний, я тобі так натовчу пику, що в тебе голова, як цеберка, спухне. І ця свиня мені ще в очі бреше. Ти знаєш, хто тебе бачив? Ось цей фельдфебель Ванек. Він сам прийшов до мене й каже: «Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, ця ваша свиня Балоун жере ваш обід». Дивлюся з вікна, а він напихається, немовби не їв цілий тиждень. Слухайте, фельдфебелю, невже ви не могли вибрати мені якусь іншу тварюку, а не цю пику?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, з усієї нашої маршової роти Балоун видавався найпоряднішою людиною. Це такий бовдурюга, що неспроможний запам’ятати жодного рушничного прийому, а дай йому гвинтівку в руки, то ще наробить якогось лиха. При останніх вправах холостими патронами мало не вибив ока сусідові. Я думав, він принаймні таку службу може нести.

— І завжди зжирати весь обід свого пана, — сказав Лукаш, — так, ніби йому не вистачає його власної порції. Ну, тепер, сподіваюсь, ти вже наївся?

— Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я завжди голодний, як вовк. Залишиться в кого-небудь хліб, я його вимінюю на сигарети, але мені й того мало. Такий я вже з пуп’янка. Начебто, здається, і напхав свого кендюха аж по саме нікуди, та де там. За хвилину знову немовби три дні не їв, починає мені в шлунку бурчати, і диви, він уже, стерво, тобто шлунок, їсти хоче. Іноді думаю, вже й справді в мене більше нічого не влізе, коли ні. Лише побачу, що хтось їсть, або почую тільки той запах, у моєму шлунку зразу немовби хто мітлою вимів. Шлунок знову починає домагатися своїх прав, я тоді й цвяхи ковтав би. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я вже просив, щоб мені давали подвійну порцію; заради цього в Будейовицях я ходив до полкового лікаря, а той відправив мене на три дні до лазарету і прописав мені раз на день тільки горнятко пісної юшки. «Я тебе, — каже, — каналіє, навчу, як бути голодним. Спробуй-но поткнутися сюди ще раз, будь певен, — звідси вийдеш такий, як тичка для хмелю». Я, пане оберлейтенанте, не вибагливий, мені аби чимось кишку напхати, щоб не кавкала. Мені не обов’язково треба бачити добрі речі, а й проста їжа, тільки-но вздрів, розпалює голод, аж слина тече з рота. Насмілюсь доповісти, пане обер-лейтенанте, я уклінно прошу дозволити мені подвійну порцію. Якщо вже м’яса не буде, то зарятуйте хоча б тим гарніром: картоплею, кнедлями, ложкою підливи, — цього на кухні завжди до біса.

— Годі! Я, Балоуне, терпляче вислухав ці зухвальства, — відповів надпоручник Лукаш. — Чи ви коли-небудь чули, пане фельдфебелю, щоб солдат, натворивши такого, міг бути таким нахабою, як цей мурло? Зжер мій обід та ще домагається подвійної порції. Але я тобі покажу, Балоуне! Тобі той обід боком вилізе. Пане фельдфебелю, — звернувся він до Ванека, — відведіть його до капрала Вайденгофа. Хай на подвір’ї гарненько прив’яже його на дві години біля кухні, коли сьогодні ввечері роздаватимуть гуляш. Але якнайвище, аби він ледь-ледь тримався навшпиньках і бачив, як у казані вариться гуляш. Подбайте, щоб ця потвора була прив’язана, аж поки не роздадуть увесь гуляш. Хай йому слина тече з рота, як голодній суці, що нюшить біля ковбасної крамниці. Скажіть кухареві, нехай і його порцію роздасть.

— Слухаю, пане обер-лейтенанте. Ідіть, Балоуне, зі мною!

Коли вони вже виходили, надпоручник затримав їх на порозі і, глянувши на перелякане Балоунове обличчя, переможно вигукнув:

— Ну, що, домігся свого, Балоуне? Смачного тобі! А коли ще раз устругнеш таке, я тебе без милосердя віддам до воєнно-польового суду.

Незабаром Ванек повернувся і доповів, що Балоуна вже прив’язали, а надпоручник Лукаш сказав:

— Ви мене, Ванеку, знаєте. Я таких речей робити не люблю, але інакше не можу. По-перше, ви погодитесь, що, коли в собаки відбирають кістку, він гарчить. Я не хочу мати біля себе негідника; а по-друге, вже самий факт, що Балоун зв’язаний, матиме велике моральне і психологічне значення для всього солдатського складу. Ці хлопці-молодці останнім часом, потрапивши до маршової роти й довідавшись, що завтра або післязавтра підуть на фронт, виробляють, що хочуть.

Надпоручник Лукаш мав дуже стурбований вигляд і говорив тихим голосом:

— Позавчора під час нічних вправ ми, як знаєте, повинні були маневрувати проти учбової команди однорічників за цукроварнею. Перший взвод, авангард, ще більш-менш дотримувався тиші, бо я сам його вів, але другий, який мав іти ліворуч і вислати під цукроварню передові патрулі, так поводився, немов ішов з прогулянки. Співали й тупотіли так, що, напевно, було чути аж У таборі. А на правому крилі йшов розвідати місцевість попід лісом третій взвод. Це було від нас яких десять хвилин ходу. Але навіть з такої відстані видно було, що ті драбуги курять. Куди не глянь, — світяться в пітьмі вогняні цятки. Четвертий взвод повинен був іти в ар’єргарді, і хтозна-як воно трапилося, але він несподівано з’явився перед нашим авангардом. Ми його взяли за ворога, і я мусив відступати перед власним ар’єргардом, який наступав на мене. Оце вам така одинадцята маршова рота, що мені дісталася. Що з них можна зробити? Як вони поводитимуться в справжньому гефехті» [163]

Надпоручник Лукаш з виглядом мученика заломив руки, а кінчик його носа витягся.

— Та ви, пане надпоручнику, не журіться, — намагався заспокоїти його фельдфебель Ванек, — не клопочіть собі голови. Я вже був у трьох маршових ротах, і кожну з них разом з батальйоном розбивали, і ми відходили в тил формуватися знову. Всі вони були подібні одна до одної, як дві краплі води. Жодна ні на волосинку не краща, ніж ваша, пане обер-лейтенанте. А найгірша була дев’ята. Та потягла з собою в полон усіх старшин разом з ротним командиром. Мене врятувало те, що я саме пішов до польового обозу одержувати ром і вино для роти. Вони впоралися без мене. А того ви не знаєте, пане надпоручнику, що при цих останніх нічних вправах, про які ви оповідали, школа однорічників, замість того Щоб обійти нашу роту, дісталася аж до Нейзідлерського озера? Марширувала до ранку, не оглядаючись ні вправо, ні вліво, аж поки передові патрулі залізли в багно. А вів їх сам пан капітан Сагнер. Якби не зазоріло, вони, мабуть, дійшли б аж до Шопроня, — таємничим голосом оповідав фельдфебель: він любив такі випадки й жодного з них не обходив своєю увагою. — А ви чули, пане надпоручнику, — конфіденційно підморгуючи, сказав Ванек, — що пан капітан Сагнер має стати командиром нашого маршбатальйону? Спочатку, — так казав штабний фельдфебель Гегнер, — всі думали, що командиром батальйону будете ви, бо ви ж у нас найстарший офіцер. А потім, кажуть, з дивізії до бригади прийшов наказ про призначення капітана Сагнера.