В країні дрімучих трав - Брагин Владимир Григорьевич (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
РОЗПОВІДЬ ЗАЛИШИЛАСЯ БЕЗ ЗАКІНЧЕННЯ
Кожний оповідач, кожний читець знає: буває така хвилина, коли увага слухачів несподівано загострюється, ніби вмикається чутливий контакт. Так само мовчать слухачі, в тиші звучить той самий голос оповідача, але він відчуває, що з якоїсь хвилини, з якоїсь фрази слухачі починають розумом, серцем і уявою своєю жити долею героїв, про яких ведеться розповідь. Більше того, думки і почуття слухачів випереджають оповідача. Блищать очі, міняється вираз облич… І вже почалося найголовніше: зазвучали паузи — секунди мовчання оповідача. Якої глибини, непідробної щирості набуває вся розповідь! Так було і з історією про зниклого лікаря з Ченська, яку я розповідав Воронцовій і Тарасевичу. І, коли я закінчив оповідати, ще з хвилину тривала та уважна тиша, з якою мене слухали.
— Нас обох захопила ваша розповідь! — вигукнула нарешті Воронцова. — Ми схвильовані долею вигаданого вами лікаря. Придумано здорово! Тільки де кінець? Взялися розказувати, треба було й кінець придумати.
— Тут зовсім не вигадка! Не фантазія! — вигукнув я. — Що? Хіба ви не бачите?.. Ця історія з лікарем… Хіба вона не пов’язана із запискою про туберкульоз, яка лежить під мікроскопом?
— Я вже давно живу в Ченську, але нічого не чув про зникнення якогось там лікаря, — похитав головою Степан Єгорович.
Він стомлено й повільно підійшов до сейфа і неквапливо почав його замикати. Воронцова старанно протирала скельця окулярів та ховала їх у футляр. А я? Я не знав, що робити. Мовчав. Бентежне відчуття провини перед зайнятими людьми почало опановувати мене. Марно забирав час… У думці я переглянув усі дні, що їх я провів у Ченську. Навіщо я приходив з букетом квітів до студента Бєлянкіна, якому треба було думати про заліки та екзамени? Навіщо я ось уже котрий раз відриваю професора Тарасевича від роботи, приношу якісь аркушики? Навіщо через мене примусили друкарку терміново друкувати замість програм і наказів якісь ребуси, прочитані під мікроскопом? Почуття провини й сорому вкрай стомило мене.
В інституті був ремонт. Ми йшли довгим темним коридором і зачіпали якісь відра, стояки. В дротяній сітці аж під стелею тьмяно світилася заляпана білилами електрична лампочка. Кроки лунали гучно і будили нічну тишу давно спорожнілого інституту. Я дивився на лампочку і думав: “Я зовсім як вона, ця лампочка, що світить не так, як треба. Але їй, запорошеній, заляпаній білилами, перешкодили світити неохайні малярі і недбайлива прибиральниця. А мені? Хто заважає мені жити як треба? Я сам. Тільки я”.
Ми вийшли з інституту і почали прощатися. Літня ніч була задушна, дихалося важко.
Професор Тарасевич, прощаючись, став розраджувати мене.
— Не біда, якщо вигадану вами історію про зниклого лікаря ніяк не можна пов’язати з записками, які ви знайшли. Не журіться! Історія сама по собі цікава. Лише кінця немає.
Воронцова весело труснула мою руку.
Я залишився біля дверей інституту. Намагався дати своїм думкам лад. По асфальту лунко стукотіли підбори Воронцової, впевнено і спокійно човгали підошви професора Тарасевича.
Потім з темряви долинув насмішкуватий голос Воронцової:
— Придумайте і розкажіть нам завтра ж уранці кінець цієї історії про зниклого лікаря з Ченська!
Кроки вщухли. Голоси затихли.
— А от кінець і придумати не можна, — почув я поруч себе чийсь тихий, старечий голос. — Лікар Сергій Сергійович Думчев як зник, так про нього в нашому місті з тих пір ні слуху ні духу…
— Хто це? Хто говорить?..
Частина друга
БУДИНОК З БАШТОЧКОЮ
БЕЗСОННЕ ВІКОНЦЕ
Білі завіски на вікнах заснули, побіліли, засріблилися: місяць уповні стояв над містом. Тіні парканів, дахів, кранів новобудов, дерев спали на бруківці у найнесподіваніших положеннях. А моя тінь переміщалася, металася — то зникала, то знову з’являлась: я йшов — шукав будинок з башточкою.
Будинок з башточкою?
Так!
Почувши у темряві, що лікаря, який колись зник, прозивали Сергій Сергійович Думчев, я здригнувся з несподіванки, спантеличення, подиву, а потім, отямившись, вигукнув:
— Хто це? Хто говорить?
— Це я, Андрій Варфоломійович, сторож інститутський. Як прийшов чергувати, так стільця виніс сюди. Ніч тепла. Спочатку різні вальси слухав з міського парку. Потім усі ви вийшли, я кінець вашої розмови почув. Був, був такий лікар у нашому Ченську. Та от зник…
— Але як? За яких обставин? Що з ним сталося? — закидав я сторожа запитаннями.
І почув я у відповідь:
— Про це мене, шановний, не питайте. Багато тоді різних балачок було. В місті з тих часів, може, тільки двоє-троє людей лишилося. Ось, приміром, Булай Поліна Олександрівна. Віку їй вже чимало. Ну, молодша від мене років так на десять. Поговоріть з нею і багато про що від неї дізнаєтеся. Дуже симпатична особа. А в місті її колись “вічною нареченою” називали. Нібито чекала вона, чекала нареченого свого, Сергія Сергійовича Думчева, в тому самому будиночку з башточкою, з якого він І пішов, зник. Так і живе вона там до сьогоднішнього дня.
— А адреса?
— Яка там адреса! Ось коли йти звідси ліворуч, дійдете до провулка, а провулок виведе до площі, від неї бульвар іде, з бульвару повернете в другу вулицю — знову ліворуч. З цієї вулиці, вважай, третій провулок праворуч. Так от у цьому провулку, з правого боку, четвертий будинок від рогу після паркану. Будинок з башточкою. Але як би вам це краще пояснити — з мезонінчиком таким. А навколо мезонінчика — балкончик. Малесенький, з бильцями.
— А як називається провулок?
— Раніше Верхньотроїцьким називався, а зараз не знаю. Та ви й так знайдете. Як я сказав, так і йдіть… Та навіщо ж, шановний, уночі людей турбувати? — крикнув мені навздогін Андрій Варфоломійович, побачивши, що я кинувся ліворуч, до провулка.
Звичайно, я не збирався стукати вночі в чужі двері, будити опівночі незнайомих людей.
То навіщо ж я шукав будинок з башточкою? Хіба стане зрозуміліший темний зміст мікрозаписок від того, що я при місячному світлі гляну на якийсь будиночок? І хіба може існувати який-небудь зв’язок між людиною, що зникла багато-багато років тому з будиночка з башточкою, і крихітними записками, знайденими два тижні тому в дуже доброму вигляді на квітах за містом?
Але треба! Обов’язково треба було пересвідчитися, що є такий будиночок в Ченську, а отже, і нічна розмова, почута в поїзді, не вигадка.
Само собою зрозуміло, можна буде звірити почерк дивовижних записок з яким-небудь рецептом, що зберігається в жінки з будинку з башточкою. Необхідно переконатися, що писав ці записки лікар, який зник… і вже не буду я такий смішний зі своїми здогадами. Та чи в цьому річ? Це дрібниці. Головне те, що от-от — і загадка зникнення людини, можливо, перестане бути загадкою. Проте звідки ця впевненість, що писала мікрозаписки про щоденник відкриттів і про туберкульоз та сама людина, яка жила тут, в Ченську, в тому будиночку, куди я зараз іду?
З бульвару я повернув у другу вулицю ліворуч. А з цієї вулиці треба звернути в третій провулок праворуч. Ось і четвертий будинок після паркану — будинок з башточкою!
Шумлять на легкому вітрі дерева в палісаднику. Крізь їх густе листя світиться одне віконце. Я тио зійшов по східцях ганку і на дверях будиночка прочитав на емальованій дощечці: “Зубний лікар П. О. Булай. Прийом у всі дні, крім неділі”.
Я постояв. Прислухався. В будиночку було тихо. Стиха шуміли тополі. Світило в палісадник безсонне віконце: хтось когось ждав.
