Пацики - Дністровий Анатолій (читаем книги онлайн .txt) 📗
— Ти малюєш? — запитую в неї.
— Трішки.
— Ні фіґа собі «трішки»! — вигукує Риня, — вона цілі стіни розмальовує!
— Стіни? — здивовано дивлюся на Ляню. — Як це?
— Просто, — вклинюється Риня, через що Ляня не встигає відповісти.
— Риня, — дратуюся на нього. Вона каже, що цьому навчилася у свого троюрідного брата, який живе в Канаді й до якого їздила минулого року, він там у своєму коледжі найкрутіший бомбер… Риня від цього слова кривиться, чесно кажучи, ми обоє не вкурюємо, шо воно означає. Ляня, дивлячись на наші туманні вирази облич, сміється й пояснює, що бомбер — це той, хто розмальовує стіни у важкодоступних місцях, наприклад, на висоті, і ризикує мати неприємності з поліцією; розповідає, як її брат Майк в Оттаві розписує бетонні огорожі, гаражі або житлові будинки, а одного разу, коли він «оформив» офіс банку, його таки впіймали і він мав купу проблем.
— Навіщо ти це робиш? — запитую я.
— А? — замовкає вона й запитливо дивиться. — Навіщо? Навіть не знаю. Просто, в цьому є щось таке, чого я ніколи не відчувала.
— Не простіше купити папір, ну там, полотно…. на чому малюють художники?
— Ні, — кривиться вона, — маленькі картини, ні, ні, цього ніхто не бачить, тільки твої родичі, друзі і, може, ще кілька випадкових людей, а те, що я роблю, бачать усі. Розумієш?
Риня кліпає очима й каже: ну, тоді давайте вип'ємо. Перехиляємо чарки. Я на кілька хвилин відлучаюся від компанії, підходжу до столика Ігоря, він знайомить мене зі своєю тьолкою, ох, яка краля: з–під светрика випирають не груди, а атомні боєголовки (Ігор у цьому питанні шарить)… Перекидаюся з ним кількома словами, він каже, щоб на днях зайшов до нього, маю Інґві Малмстіна, захаваєш його інтро, тобі сподобається. Дякую йому і повертаюся до своїх. Риня тримає в руці напівпорожній графинчик і каже, закінчується нафта, розливає залишки по чарках, скільки водяри не візьми — її завжди мало, потім нахиляється до мене, торкнувшись губами вуха, шепоче, як тобі діваха? Толян, ти з нею забудеш, як тебе звати. Мені раптом здається, що ці слова чує Ляня, ми зустрічаємося з нею поглядами, і на її обличчі з'являється ледь помітна усмішка. Вона все почула, бляха, мені стає трохи соромно, і я, здається, знову червонію по вуха. Риня поривається купити ще по соточці, але ми його стримуємо, кажемо, пора звалювати. У кафешці я несподівано помічаю вбитого, наче німець під Сталінградом, Коновала, він стовбичить біля барменської стійки ще з двома наріками і втикає, спершись на неї. Бармен не звертає на нього уваги, показую цього придурка Рині, він змінюється, стає сердитим, дивиться на Коновала й кидає — цей дурік своє вже віджив; пауза; хай чєше своєю дорогою, даун тупорилий. Коновал зі своїми супутниками заходить у зал, туманними, сивими очима повільно обводить усе навколо, але нас не бачить. Я дивлюся на двох наріків, які стоять за його спиною, їхні почорнілі, виснажені обличчя мені незнайомі, один із них відкликає Коновала, і вони звалюють.
8
Через хвилин десять Капуста каже, що їй пора. Виходимо із «Зустрічі», але надворі Коновала не видно. Валимо по Карла–марла(Вул. Карла Маркса), два мєнти з пивного кабака витягують п'яного дядька й волочать, певно, в «акваріум». Біля центрального універмагу ловимо тачку, «ідемо на Вам. Риня з Капустою виходять на зупинці «Універсам», оскільки вона живе на нижній Канаді(Спальний район у Тернополі), а туди найлегше добратися тільки з цієї зупинки. Я кажу їм, що водій підкине під самий під'їзд, але вони від–нєкуються, хочуть прогулятися. Ми з Лянею прощаємося з ними, машина рушає. Трохи вище 11–ї школи тачка зупиняється, я розраховуюся з водієм. Чьо мовчиш? — запитує в мене Ляня, коли заходимо в її двір, де нема ні душі. Додому йти ще не хочеться, і я пропоную їй впасти на лавочці біля дитячих гойдалок, вона сідає поруч, злегка торкаючись коліном моєї ноги, я збуджуюсь і не знаю, як себе поводити; як не як — це перше моє побачення, я ще ніколи не був із кобітою; пауза; господи, я навіть не знаю про що з нею говорити. Риня каже, головне вішати, постійно вішати їй на вуха; ясний перець — вішати, а попробуй, бляха, попробуй, терти всі вміють…
— Ти завжди такий?
— Який?
— Ну, загадковий, — каже вона, в її голосі бринить кокетування. Мене наче паралізує, віднімає мову, лише видавлюю з себе несміливе «не знаю» й знічуюся, бляха, я поводжуся, як останній плуг. Раптом Ляня встає, неквапно підходить до гойдалки, сідає, злегка розгойдується, відштовхується ногою від землі, а потім, відкинувши назад голову, дивиться у вечірнє небо. Кілька хвилин спостерігаю за нею, за її розкішним волоссям. Ляня заплющує очі й раптом починає сміятися. Чьо смієшся? Згадала дитинство, колись ця гойдалка мене сильно вдарила, батько возив у травмпункт, і мені накладали шви, я тоді дуже плакала, особливо коли побачила жовтий фурацилін, запах його пам'ятаю досі, хочеш, покажу рубець, ось тут, на шиї, вона зіскакує з гойдалки і підходить до мене, сідає поруч, відкидає голову, правда, зараз погано видно, але ти можеш відчути його пальчиком. Я підкоряюсь, і справді, на кілька сантиметрів нижче коренів м'якого волосся намацую продовгуватий невеликий рубець, запалююсь ще більше, таке враження, серце зараз вискочить, вона, мабуть, відчуває моє гаряче дихання, бо мій рот від її обличчя на відстані долоні. Раптом Ляня розвертається, лише встигаю помітити напівзаплющені очі з вогником ніжності й туги, меланхолійне, трохи розслаблене обличчя. Напіврозтуленими устами тягнеться до мене. Від м'якеньких, пухнастих губок запалююсь ще більше, мій поршень набрякає і проситься назовні. Гаряче шепочу, що люблю, — люблю з тієї хвилини, коли тільки помітив, коли вона заговорила, а Ляня мене перебиває і каже «мовчи». Не знаю, скільки часу ми облизуємося, не хочу, аби це припинялося. Вона кладе мою ліву руку собі на груди, і від м'яких овалів під літньою блузкою в мене крутиться голова, і враз — бля! — я кінчаю! кінчаю в штани від збудження. Який я поц! Господи, як соромно; пауза; але це сталося не з моєї волі, думаю про себе, від цього ніхто не застрахований, заспокоюю себе. Міцно стискаю Ляню в обіймах й осипаю поцілунками, мабуть, поводжуся трохи незграбно, бо з неї злітає літня курточка. Я знову кажу їй, люблю; пауза; бляха, який я лох! як мені соромно! торба, караюся про себе, не нада було цього говорити. Дурачок, шепоче вона і гладить рукою мою короткострижену голову, дурачок.
— Я тебе хочу.
— Дурачок, — знову шепоче, і я бачу, як вона сама до себе усміхається. Ні про що не думаю; подвір'я, дитячі гойдалки, вечірні вогні у людських вікнах старої хрущовки, зоряне небо й свіже повітря — все це ніби відступає в невідоме, залишаючи тільки гаряче дихання Ляні, розтулені вологі губи, тихі ніжні слова, тремтливе тіло в моїх обіймах. Вона зривається, підхоплює з землі курточку, тихо й перелякано каже «мама», я дивлюся навколо й помічаю жінку на балконі. Ляня стає прохолодною, напруженою, і я дивуюся такій раптовій зміні її поведінки. Треба йти, каже вона. Ми поспіхом прощаємося, вона чмокає мене, наче велику нерухому ляльку, в губи, шепоче: дзвони. Запитую номер, поспіхом його називає — шістсот шість і два нулі, запам'ятаєш? 60600 — запам'ятаю, смішний номер, як не запам'ятати. Дивлюся на її симпатичну фігуру, котра віддаляється, і від щастя посміхаюся… Риня — просто молодець, звів із такою бабаською, яка тьолка! яке зайченя! Ляня зникає в під'їзді, а я ще не йду, ніби не уявляю, як можу піти, піти після такого.
На балконі другого поверху в темряві бачу фігуру її матері, не сумніваюся, жінка якраз придивляється до мене, хоча нічого виразно не може розгледіти. Закурюю, довго дивлюся на вікна Ляні, в одному з них, біля балкона, загоряється світло, мабуть, вона зайшла до кімнати, задумано затягуюся, гарний номер — 60600, завтра дзвякну. Кидаю недопалок і поволі йду додому. По дорозі зустрічаю п'яненького знайомого з 15–го квітня, він хвалиться, що сьогодні зранку їздив на рибу, одного дзеркального взяв на варену кукурудзу, вдома важив — один кілограм і двісті грамів, на вихідні знову поїду, може, махнеш зі мною, Толян, водяри наберемо, пивасика, всьо як має бути; дякую за запрошення, хоча й неуважно його слухав, бо думав про Ляню, кажу, що маю справу, іншим разом, ми невдовзі прощаємося. Мати із вітчимом дивляться телевізор, їм не заважаю, на кухні дістаю з холодильника пляшку кефіру, ковтаю його, стає добре, просто добре, від горілки потроху витверезився, тільки в голові ніби сонно. Заходить матір, закутана в червоний домашній халат, від світла примружує очі, позіхає, каже, що підсмажить яєчню, але я відмовляюся, вона уважно придивляється, питає, чьо либу давиш? що вже сталося? розказуй. Кліпаю очима, тіпа, не доганяю, про шо ти? всьо нормально, мовчки п'ю з горла кефір, прошу її напустити гарячої води у ванну. Матір стоїть на місці й ненароком кидає, що я сьогодні чудний. Нічого не відповідаю, у мене настільки добрий настрій, що я навіть не зважаю на смердючий запах ніг вітчима, яким просякнута квартира, лише відчиняю вікно, свіже повітря облизує обличчя, я дивлюся на освітлені вікна будинку навпроти і згадую своє перше побачення.
