Замах на міражі - Тендряков Владимир Федорович (лучшие книги читать онлайн бесплатно .txt) 📗
— Георгію Петровичу, на сходженому вздовж і впоперек континенті Економіки мають бути потаємні стежки, які ведуть під неприступні стіни Моралі! Хочу пошукати.
Я вже добре знав її, а тому не сперечався і не відраджував, лише кинув на прощання:
— Якщо упрешся в глухий кут, вертайся назад до нас.
Можна не сумніватись, жодних заповітних стежок вона не знайшла, але до нас не вернулася, продовжувала програмувати господарські операції. Тут нове слово сказати важко, цюжилу розробляє багато хто, особливо активні американці.
Ірина зрідка телефонувала мені просто так, по давній пам’яті — дізнатися, як живу, — ще рідше ми зустрічалися у спільних знайомих. З носатенької норовистої дівчинки вона перетворилась на трохи незграбну жінку, яка не надто вже прискіпливо стежить за собою, однак по-своєму привабливу, можливо, навіть красиву — з темним загадковим поглядом з-під лякаюче густих брів. Вона вже встигла розлучитись, не так давно одружилась вдруге з чоловіком, набагато старшим за неї, відповідальним керівником якогось відомства.
Зараз Ірина знадобилася мені — не для поради.
— Прийду! — одізвалася вона в телефонну трубку з властивою їй рішучістю, продиктувала час і місце зустрічі: — О першій у вас в інституті. Не зустрічайте — дорогу пам’ятаю.
Дві скромні будівлі — старий і новий корпуси — можна назвати постпредством нашого інституту в столиці. Тут привільно розташувалась адміністрація, є актові зали, різні за розміром, на всілякі випадки, дві бібліотеки і кілька лабораторій, що мають швидше музейне, ніж робоче значення, — в них свого часу тихо відбувалися події, що згодом набули гучного розголосу. Основні сили інституту давно перенесено у заховане в лісах за межами Московської області академмістечко. Там у нас, по суті, багатоцехова, технічно устаткована фабрика, де сотні співробітників з ученими ступенями і без них добувають (чи принаймні намагаються) унікальну інформацію.
В Москві у нас тісно, далеко не всі заслужені професори мають пристанище в стінах своєї альма-матер. Теоретики взагалі вимушені бути надомниками. На мене ж колись поклали досить розпливчасті обов’язки головного консультанта по науковій періодиці і виділили у. старому корпусі під самісіньким дахом — п’ятнадцять квадратних метрів — простору кімнату з широким арочним вікном на гамірну вулицю. Покладені обов’язки якось непомітно злиняли з мене, мов зимова шерсть із зайця, а кабінет разом з непоказним канцелярським столом і солідною шафою, захаращеною старими журналами і монографіями, лишився за мною. Єдиний мій внесок у нього-велика, як плакат, фотографія спіральної галактики М 51, яка нагадувала розкуйовджений знак запитання. Фотографію цю подарував мені автор, американський астроном з Паломарської обсерваторії. Разом з ним я пробував пояснити, чому завихреність галактик не розмазується, коли, здавалося б, повинна. Мій інтерес до завитків цієї галактики давно пропав, а її портрет лишився.
Під цим от космічним портретом і розмістилася Ірина Сушко. Вона запалила сигарету і забула про неї, слухала, і на вилицях проступав легенький рум’янець.
Заряд свій я випустив швидко — задум і досить довге запитання: чи не знає вона якоїсь забутої ідейки створення математичної моделі історії.
Я закінчив. Ірина поривчасто підвелась, підійшла до вікна, довго стояла спиною до мене, напружена, осино-тонка у талії.
— Ви божевільний, Георгію Петровичу, — мовила нарешті й обернулася. — Я в захопленні від вас.
— Як накажете розуміти, Ірочко, — похвала це чи осуд?
— Ніби вам не однаково? У похвалі моїй потреби не відчуваєте, осуду мого не боїтесь.
— Боюсь осуду, хочу вам подобатись, бо потребую вашої допомоги.
Вона відхилилася від вікна, різко присунула стільця, сіла навпроти, приховуючи під насупленістю хвилювання, вимогливо сказала:
— Покажіть мені кінчик надії — стрімголов кинусь за вами.
— Отож-то й воно — с амому було б за що вхопитися.
— Не намагайтеся стати істориком, Георгію Петровичу, тим рибалкою, який лише виуджує прикмети минулого.
— У кого ж тоді радите перекваліфікуватися?
— У мислителя-анатома.
— А це ще що за гібрид?
Ірина розглядала мене вимогливо сяючими очима.
— О, ви такі наївні і не здогадуєтесь, що вам доведеться розтинати на частини, розкладати по полицях заплутану історію. Не здогадуєтесь, але пропонуєте — чи не візьмете на себе облік і систематику? Візьму, Георгію Петровичу, коли матиму що обліковувати, що приводити в систему!
Я мовчав, прикидав — на що сам замірився і що можу обіцяти цій жінці? Взагалі-то йду на авантюру, пообіцяти нічого певного не зважусь. А підозрілий замір напевне вимагатиме чималої праці, і я компенсувати її нічим, окрім хороших стосунків, не зумію. А чи не варто, доки не пізно, схопити себе за комір?..
Ірина придивлялася, вичікувала і не дочекалася, сама м’яко повела далі:
— Боягузи в карти не грають, Георгію Петровичу. Ладна з вами йти ва-банк. З вами, Георгію Петровичу, тільки з вами! І не заради давньої дружби, і не тому, що сподіваюсь на тріумф, а тому, що знаю — ви на неосмислене не покличете. Сенс на бочку! Я ж бо навіть із найшвидкодіючою машиною нічого на бочку не покладу. Не мені вам розказувати: машина — дурепа, вміє перемелювати лише чуже. А я служниця цієї дурепи. Ми всього-на-всього ваш костур, Георгію Петровичу.
— Цебто, не знаєш броду, не лізь у воду, — отямився я. — Що ж, шукатиму цей брід. Поки не знайду, не потягну вас за собою.
— Ні, Георгію Петровичу! Ні! Разом поліземо. Костур, який нащупуватиме тверде дно, буде з вами. Інакше навіщо ж ми потрібні, коли брід знайдено?
— Чи відшукаємо брід, чи перейдемо — однаково наперед вдячний вам, Ірино.
Вона норовисто труснула головою.
— Нема за що, Георгію Петровичу. Грішна! Не заради слави вашої, заради власної вигоди… Закисла я без вас. Чорт зна чим тепер займаюсь, технологічні процеси пекарні тепер програмую. Та з цим будь-який більш-менш математично грамотний дячок упорається. Подвигів запрагла! Щоб — «засверби, рука, розвернись, плече»! Василя Буслая у собі відчуваю!
Я зітхнув:
— Подвиги по стовповому шляху ростуть, а я тягну у невідь-які нетрі. Заблукаємо, Василю Буслай, у незнайомих місцях…
— То й заблукаємо, хто нам за це дорікне? Не планову ж роботу виконуємо, а лише задля цікавості… А раптом — вийде!.. Недопитливі на жар-птицю не полюють.
Вона пішла. Я став біля вікна. Вниз у, за вікном, розмішуючи мокрий сніг на асфальті, стадно мчали машини, вогка імла над заклопотаною метушливою вулицею, слизька бруківка, сіре небо, нависле над високими примарними будинками, — тьмяна буденна днина, що не дарує надій, не настроює на мрії, не викликає завзяття.
Над світом неспішно котиться ще один березень, відчувається рання весна, гарчать на московських вулицях машини, розбризкують талий сніг. І десь за суконним небом, у сонячній порожнечі, плаває навколо Землі космічна станція «Салют-6», з’єднана недавно з кораблем, який доправив двох нових добровільних в’язнів в ім’я науки. А я похмуро стовбичу біля вікна, без особливого піднесення вибудовую усе ж таки химерні плани — як прорватися на дві тисячі років назад, у прадавні часи, щоб убити там того, кого найчастіше, найгучніше славили у віках.
Пізніше я часто згадував цей тьмяний день, коли була відлига. Забув навіть його дату, а вона мала бути червоною у моєму календарі. Відтоді все і почалося, доти були тільки мріяння. Того дня я завербував штурмана у плавання по ріці Часу. З того дня я почав відбирати з історії потрібний мені багаж. Тут початок!..
