Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
— Це давня угода між істотами, яку ніхто не має права порушувати, — переляканим голосом пояснив Том. — Тих, хто насмілюється це зробити, Конгрегація притягує до відповідальності й карає.
Тільки такі старі вампіри, як Метью, пам’ятали часи ще до того, як вищезгадана угода визначила, як істоти мають поводитися одне з одним та людьми, що нас оточували. Найважливіше правило проголошувало: «Жодного братання між протилежними видами», і Конгрегація ревно впроваджувала його дотримання, щоб ніхто не виходив за встановлені межі. Наші таланти — творче начало, силу, надприродні здібності — неможливо було не помітити в змішаних групах. Сила відьми немов вивільняла й висвітлювала творчу енергію сусідніх демонів, а геній демонів, у свою чергу, робив помітнішою вражаючу красу вампірів. Що ж до наших стосунків із людьми, то ми мали сидіти тишком-нишком, не висовуватися й триматися подалі від політики та релігії.
Ще сьогодні вранці Метью наполегливо доводив мені, що у шістнадцятому сторіччі перед Конгрегацією стояли проблеми значно численніші та серйозніші — релігійна війна, спалення єретиків та народний страх перед дивовижним та химерним, підживлюваний нововинайденою технологією книгодрукування — щоб її члени переймалися таким тривіальним та дріб’язковим питанням, як відьма та вампір, які покохали один одного. Зважаючи на ті приголомшуючі та небезпечні події, що сталися відтоді, як я познайомилася з Метью наприкінці вересня, мені було важко в це повірити.
— Яка Конгрегація? — поцікавився Джордж. — Це що — якийсь новий різновид релігійної секти?
Волтер проігнорував запитання свого приятеля і пронизливо поглянув на Метью.
А потім обернувся до мене.
— А ви й досі маєте при собі ту книгу?
— Ніхто не має її при собі. Вона потрапила назад, до бібліотеки. І відьми сподіваються, що я видобуду її звідти для них.
— Значить, за вами полюють із двох причин. Одні хочуть розбити ваші стосунки з вампіром, а інші вбачають у вас ефективний інструмент досягнення бажаної мети. — Волтер потер перенісся і втомлено глянув на Метью. — Друже мій, ти притягуєш нещастя й проблеми, наче магніт. І сталося це в найбільш непідхожий та недоречний момент. До святкування річниці сходження королеви на престол лишилося менше трьох тижнів. Тебе очікують при дворі.
— До біса святкування річниці! Поки серед нас буде пряля часу, нам загрожуватиме небезпека. І вона здатна передбачити, яка доля нас чекає. Ця відьма зможе зруйнувати наше майбутнє, накликати на нас лихо й навіть пришвидчити нашу смерть! — Кіт прожогом вистрибнув зі свого крісла і постав перед Метью. — Як же, в ім’я всього святого, ти наважився утнути таке?
— Схоже, твій хвалений атеїзм тебе підкачав, Кіте, — спокійно мовив Метью. — Боїшся, що насамкінець доведеться відповідати за свої гріхи?
— Може, я й не вірю в добре та всемогутнє божество, як ти, Метью, але є в цьому світі багато такого, чого немає у твоїх філософських книжках. Тому не можна дозволити цій жінці, оцій відьмі, втручатися у наші справи. Можливо, ти й перебуваєш під її чарами, але особисто я не збираюся віддавати в її руки моє майбутнє! — парирував Кіт.
— Хвилиночку. — На обличчі Джорджа з’явився вираз дедалі більшого здивування. — Метью, ти прибув до нас з Честера чи…
— Ні! Ти не мусиш відповідати на це запитання, Мете, — вигукнув Том, наче раптово прозрів. Янус з’явився серед нас з певною метою, і тому ми не маємо заважати йому.
— Ти можеш висловлюватися ясніше, Томе? Звісно, якщо можеш, — сказав Кіт з огидою в голосі.
— Одним обличчям Мет і Діана обернені в минуле. А другим вони вдивляються у майбутнє, — пояснив Том, не звернувши ані найменшої уваги на в’їдливе зауваження Кіта.
— Але якщо Мет не… — почав було Джордж і замовк.
— Том має рацію, — хрипко мовив Волтер. — Метью — наш товариш і звернувся до нас по допомогу. І це, якщо мене не зраджує пам’ять, він зробив уперше. Оце й все, що нам потрібно знати.
— Він просить надто багато, — відказав Кіт.
— Надто багато? А на мою думку, мало та запізно. Метью заплатив за одне з моїх суден, врятував володіння Генрі й тривалий час забезпечував Джорджа книгами, щоб той міг жити у світі власних мрій. Що ж стосується тебе (Волтер оглянув Марлоу з ніг до голови), то все в тобі й на тобі — від твоїх ідей до останньої випитої тобою склянки вина та капелюха на твоїй голові — все це ти маєш виключно завдяки дружньому ставленню Метью Ройдона. Тому забезпечити його дружині тиху гавань під час нинішнього шторму — це суща дрібниця.
— Дякую, Волтере, — полегшено сказав Метью, але посмішка, з якою він до мене обернувся, була непевною й очікувальною. Переконати своїх друзів, а особливо Волтера, стати на його бік виявилося справою важчою, аніж він сподівався.
— Нам доведеться вигадати історію, яка б пояснила, чому твоя дружина тут з’явилася, — задумливо мовив Волтер. — Якусь хитрість, що відволікла б увагу від її несхожості.
— До того ж, Діані потрібна наставниця, — додав Метью.
— А ще її слід трохи навчити гарним манерам, це однозначно, — пробурчав Кіт.
— Ні, її вчителем має бути якась інша відьма, — поправив Метью свого друга.
Волтер задумливо мугикнув.
— Сумніваюся, що в радіусі двадцяти миль від Вудстока знайдеться яка-небудь відьма. А тим паче після того, як тут з’явилися ви.
— А як стосовно отієї книги, господине Ройдон? — поцікавився Джордж, витягуючи загострену сіру паличку з кишені, що губилася в складках його широких та коротких бриджів. Послинивши кінчик олівця, він очікувально підняв його. — Чи не могли б ви розповісти про її розмір та зміст? Я пошукаю її в Оксфорді.
— Книга може почекати, — відповіла я. — Спершу мені потрібне відповідне вбрання. Я ж не зможу вийти з будинку в жакетці П’єра та спідниці, яку вдягала сестра Метью на похорони Джейн Сеймур.
— Виходити з будинку? Та це ж повне божевілля! — пирхнув Кіт.
— Кіт має рацію, — вибачливо мовив Джордж, роблячи помітку в своєму записнику. — Із вашої вимови та бесіди цілком очевидно, що ви в Англії чужа. Я з радістю готовий провести з вами заняття зі стилю та красномовства, господине Ройдон. — Від однієї лише думки про Джорджа Чепмена в ролі Генрі Хіггінса, який навчатиме мене, немов Елізу Дулітл, я тоскно поглянула на двері, і мені захотілося втекти.
— Їй слід заборонити розмовляти взагалі, Метью. Мусиш пильнувати, щоб на людях вона увесь час мовчала, — став наполягати Кіт.
— Нам потрібна жінка, яка б навчала Діану й давала їй поради. Невже ні в кого з вас п’яти немає доньки, дружини чи коханки, яка б могла цим зайнятися? — сердито спитав Метью. Запала повна тиша.
— Що скажеш, Волтере? — з хитрою посмішкою спитав Кіт — і решта чоловіків вибухнули реготом, який розрядив важку атмосферу, немов кімнатою війнув освіжаючий літній вітерець. Навіть Метью розсміявся.
Коли сміх почав стихати, увійшов П’єр, хвицаючи ногами гілочки розмарину та лаванди, розкидані серед очерету, що мали вбирати вологу приміщення. І в цю ж мить дзвони почали бити дванадцяту годину. Як і айва, яка нещодавно потрапила мені на очі, сполучення звуків та запахів повернуло мене прямісінько до Медісона.
Минуле, сучасність та майбутнє злилися воєдино. І сталося це не повільно, як плавне розмотування котушки, а навпаки: раптово настав момент повної непорушності, й мені здалося, наче час зупинився. У мене перехопило подих.
— Діано, — гукнув мене Метью, беручи за лікоть.
Мою увагу привернуло щось блакитно-бурштинове, якесь переплетення світла та кольору. Воно було щільно втиснуте в куток кімнати, де не могло бути нічого іншого, крім павутиння та пилу. Зачарована цим видінням, я подалася до нього, охоплена бажанням підійти й роздивитися.
— У неї що — приступ? — спитав Генрі, і над плечем Метью показалася його голова.
Биття дзвону припинилося, а запах лаванди поступово вивітрився. Блакитно-рожеве видіння замерехтіло, стало сіро-білим, а потім зовсім щезло.
— Вибачте, мені здалося, наче я щось побачила в кутку. Можливо, то була гра світла, — сказала я, торкнувшись долонею до щоки.
