Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Вона бігла так швидко, що у неї розв’язалася шнурівка на старенькому черевичку. Забігши в під’їзд, Віра присіла, зав’язуючи шнурки. У напівтемряві її ледь не збила зграйка дітлахів, що весело збігала вниз.
Від дівчаток повіяло дорогими парфумами. «От сноби!» — подумала Віра. Цих дітей вона бачила щодня у дворі. Це були діти з іншого виміру. Дівчата — схожі одна на одну, як горіхові зернятка, — охайні, тендітні, у коротюсіньких модних спідничках, із золотими сережками та ланцюжками. Віра ніколи не підходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусідок «лолітками». Одна з лоліток налетіла на скоцюрблену над черевичком Віру, перечепилась і ледь не впала. «Сссука!» — ніби просвистіла вона, і Віру пронизав її гострий металевий погляд, що ніяк не в’язався з ніжним мереживом на її білих джинсових шортах спідничці. Віра нічого не встигла відповісти, як компанія вискочила у двір.
Віра піднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що двері у квартиру Алоїзи Абелівни були прочинені.
Такого не було жодного разу. Віра погукала у щілину, але їй ніхто не відповів. Віра штовхнула двері і зайшла у напівтемний коридор. Її зустрів знайомий запах сандалових свічок та індійського чаю. «Алоїзо Абелівно! Це я!» — знов гукнула Віра. У відповідь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому кріслі вона побачила стару… Спочатку Вірі здалося, що Абелівна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму і, низько схилившися, просто задрімала в очікуванні учениці. Придивившись уважно, Віра з жахом зрозуміла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелівни, але головою розтрощеною, розколотою майже навпіл. У пістряві й різнобарв’ї «скриньки» не одразу помітилися плями крови.
А вони були скрізь — на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халаті, на килимі біля крісла. На підлозі валялася порожня дерев’яна скринька з металевими візерунками по краях…
Вірі здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стіни, щоб не впасти, Віра виповзла на сходовий майданчик і щосили закалатала у сусідські двері. *
Вірину матір заарештували наступного тижня.
Обручка з діамантом фігурувала у справі як речовий доказ. Люди підтвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпілої і заздрила їй. Крім того, на вхідних дверях злочинниці виявились плями крови — мабуть, вона не помітила, як обтерла руку, відмикаючи свої двері. Через деякий час Тамара зізналась у скоєнні тяжкого злочину. Записка доньки у справі не фігуру вала — під час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку і, попросивши склянку води, проковтнула її…
Віру лікували гіпнозом, кололи транквілізатори.
Майже рік дівчинка провела у психіатричному дитя чому санаторії. Коли її перевели до інтернату, вона дізналася, що мати повісилася у в’язниці. Що було до того, Вірамайже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, які вивчила майже досконало, — англійської та французької. Після закінчення навчання в інтернаті на неї чекала порожня двокімнатна квартира у престижному районі столиці, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Віра страждала особливо сильно у період повного місяця.
ЧАСТИНА ТРЕТЯДень четвертий
Місто готувалося до виборів нового мера, що мали відбутися наступного дня. Майже на всіх центральних вулицях перекрили рух автотранспорту, на кожному кроці виросли міні кав’ярні під великими різнобарвними парасолями. До свята приєдналися й різні підприємства харчової промисловости. Виряджені у костюми та маски Мікі Маусів,Козаків та Нявок торгівці рекламували свій товар. Дорослі та діти — здебільшого приїжджі — купували й чіпляли на себе кумедні поролонові носи та вуха. Музика та пісні зливалися в одну суцільну какофонію.
Віра не любила натовпу. На прогулянці наполіг Альбик. Вони йшли у щільному потоці, час від часу аґітатори тицяли їм до рук газети, листівки та календарі із вдоволеними пиками претендентів та передвиборчими програмами того чи того кандидата.
Передвиборча кампанія ще ніколи не досягала такого абсурду. Спершу Віра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потім її захопило видовище ґрандіозного масового божевілля.
На одному майданчику під філармонічний оркестр солідний чоловік у концертному фраці, фалди якого маяли на вітрі, як заячі вуха, співав гімн про одного з претендентів. Віра вловила деякі слова пісні: «…хай кожен чує наші ці слова — потрібен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабіч — твій кандидат Іван Петрович Звабич!» Співака уважно слухали всюдисущі зголоднілі пенсіонери, деякі, розбившися на пари, танцювали. Молодики на роликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджували такі самі футболки та кепки. Отримавши ці молодіжні атрибути, пенсіонери прямували до іншого майданчика. Там було не так весело, але набагато солідніше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не пройдуть!», «Кожній студентській родині — окреме помешкання!» — ці гасла тримали кремезні стрижені хлопці. На трибуні один промовець змінював іншого. Їхні голоси губились у шквалі музики. Щопівгодини на сцені розігрувалася маленька пантоміма: начепивши маски карикатури усіх претендентів, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на віниках, як на балалайках. Потім з’являвся найголовніший — охайний молодик без маски, що символізував справжнього народного обранця і великою мітлою змітав самозванців зі сцени.
Люди сміялися. Дітям та старим роздавали безкоштовне морозиво, вагітним жінкам — брошурки «Секс після пологів». Нахапавши подарунків, люди йшли далі.
А далі, біля самого центрального майдану, було побудоване щось на кшталт мінотаврівського лабіринту. На його порозі кожен відвідувач отримував жовто синій прапорець з портретом та телефоном кандидата.
«Дзвоніть цілодобово — вас вислухають!» — було написано на прапорці. На картонних стінах лабіринту висіли фотографії, на яких були зафіксовані всі добрі справи та заслуги претендента. Ось він у дитячому притулку роздає дітлахам молоко та цукерки, ось — серед «афґанців» та чорнобильців, ось — у пологовому будинку тримає на руках новонароджене немовля. Ось годує з руки вивірку… На виході броварі роздавали пиво. На кожній пляшці — той самий портрет із телефоном.
«Розумні люди поїхали на шашлики…», — зі щемом подумала Віра. Але вона знала, що «на природу» Альбика можна заманити, лише пообіцявши пристойну компанію інтелектуальної богеми. За своєю натурою Альбик був кар’єристом і обожнював спілкуватися лише з корисними для нього людьми, використовуючи їх для своїх бізнесових справ. Він і зараз постійно виглядав своїх знайомих, до них час від часу підходили якісь люди, тисли руку Альбику, цілували — Вірі, призначали зустрічі. Альбик почувавсь як риба у воді. Віра страждала і страшенно хотіла їсти.
Нарешті після безплідних блукань вони вирішили сісти під однією з парасольок і з’їсти гот-доґ з пивом.
Вони ледь знайшли два вільні місця за білим пластиковим столиком. Такі стандартні столики і крісла фігурували у вітчизняних та закордонних бойовиках, були незмінним атрибутом кав’ярень усіх міст і сіл, навіть у театрі на виставі з життя середньо вічних лицарів Віра бачила ті самі крісла. Здавалося, зворушлива дешева китайська чи польська пластмаса об’єднує людство.
Вони їли морозиво та пили каву, коли Віра побачила Ліліану Олегівну. В редакції Віра працювала вже кілька днів. Ліліана вже повернулася зі свого невеличкого відрядження (поговорювали, що вона туди їздила на якусь прем’єру вистави), але Віра досі ще не бачила начальницю, хоча сиділа за стіною її кабінету. У відділі склалася якась дивна субординація, до якої Віра не звикла на своїх інших роботах. Її часом дратувало, що вона не може вільно потрапити на аудієнцію і мусить усі питання розв’язувати через секретаря. До кабінету начальниці вів ще один вхід, і вона рідко з’являлася в робочих кімнатах. Ліліана спілкувалася з підлеглими через Володимира. Іноді її резолюції та накази здавалися Вірі абсурдними. Вона зрозуміла, що прекрасна Лілі — лише чиясь ширма, можливо, коханка. Зараз Лілі виглядала фантастично: ніжно бузкова сукня з величезним декольте на спині, чорні туфлі на шпильках і чорний капелюх з легкої соломки.
