Афера на віллі - Чагровська Лариса (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные txt) 📗

Голова в Яни йшла обертом — і від утоми, і від хвилювання. Як давно ніхто за нею не упадав! І як їй цього бракувало! Має рацію Віка з її сумнівним досвідом — жінці потрібно, щоб нею захоплювалися. І можна сто разів на день торочити собі перед дзеркалом: «я — найгарніша, найчарівніша», — але все це лише відлуння порожнечі. Жалюгідна спроба самонавіювання заздалегідь приречена на провал. Такі речі жінка має чути тільки від чоловіка. Бажано від коханого. Те саме, сказане мамою, подружкою, тіткою чи шефом, разом зі звісткою про затримку зарплати, належного терапевтичного ефекту не дає.

Тим часом Вікторія, тішачись зі своєї вправності, вирішила відсвяткувати це келихом шампанського і повернулася до вітальні.

Гості, підігріті хто вином, хто — парі, розбрелися по будинку і саду. Лише Лідія сиділа за обіднім столом і щось писала у робочому блокноті. Її часто відвідували плідні ідеї у позаробочий час. Звела очі на звук кроків, побачила сестру і скупо посміхнулася.

— Сідай. Зголодніла?

— Ні, — манірно простягнула Віка так, ніби слова були ірисками та застрявали у неї між зубів. — Тобто так, але ж… ти в курсі. Дієта.

— Тоді спробуй легку колу, — насмішкувато порадила Ліда, спостерігаючи, як сестра наповнює келих. — Шампанське не надто дієтичний напій.

— Не твоє діло. Я щойно таку аферу прокрутила… Почала прокручувати!

— Яку?

— Не твоє діло.

Лідія фиркнула, поправила гранатове намисто, потім ретельно обезбарвлене волосся і торкнулася пальчиком вуст, перевіряючи помаду.

— Ти — сама чемність, Вікусю. А хто твій паж? Я його не бачила раніше.

— Він новенький, — самовдоволено пояснила Віка. — Зовні — типовий ботанік, правда? Та замість нутрощів увесь набитий грошима.

— І як його звуть?

— Кого?

Ліда досадливо скривилася, тут-таки спохопилася і притисла кінчики пальців до нижніх повік щоб не було зморшок.

— А про кого ми говоримо?..

— А… Джемал.

— Він що, араб?

— Ні, в нього мати була… арабкою?.. — якось невпевнено закінчила Вікторія.

— Мабуть, арабісткою [3], — припустила Ліда, ледь стримуючи сміх. — А син чим заробляє на життя?

— Казино «Оаза» — чула про таке? Він його власник.

Лідія присвиснула — деколи, перебуваючи за межами свого елітного салону краси, з космічними цінами на послуги та персоналом, схожим на роботів, вона дозволяла собі такі хлоп’ячі витівки. Нічого особливого, дрібненьке хуліганство.

А про казино «Оаза» чули всі. Найбагатший гральний заклад в області, з мільйонними оборотами, нечувано високими ставками та багаторівневою системою охорони — з вулиці просто так не зайдеш і сотню гривень не поставиш.

Непогано, з гіркотою подумала Ліда. Зовсім непогано, як для претензійної модельки, пустоголової ляльки з годинником замість серця. Утім, Джемал нібито не сліпий. Хай очі бачать, що купують.

— І які в тебе плани щодо нього?

— Ох, Лідусю, таке питаєш! Я спершу оженю його на собі, а потім буде видно.

— Але ж ти його зовсім не кохаєш!

— Ну ти даєш, — з відразою мовила Вікторія. — Ти вже, мов Яна стала… Книжок перечитала, чи що? Яке кохання, чим ти мариш? Прокинься! Є два типи любові, що мене приваблюють — до грошей і до себе самої! Ось що варто плекати у шлюбі! У мене буде свій дім, прислуга, норкове манто, діаманти, машина — я розриваюсь між «Феррарі» та «Порше»…

— Однією дупою на два крісла мітиш? — мляво вставив Геник, підходячи до сестер.

Віка сіпнулася і накинулася на брата.

— Я не чула, як ти увійшов. Стукати треба!

— Я не стукаю у своєму домі. Ну, продовжуй, я заінтригований.

— Чим?

— Твоєю оригінальністю, сестричко. Шуба, хатня робітниця… Ще щось бажаєш вичавити з Джемала?

— Це обов’язок чоловіка — забезпечувати дружину, — прошипіла Вікторія, мов роздратована кішка. — І не смій глузувати з мене!

— Це не глум, Віко. Я просто прикро вражений. І Ліда, здається, теж, — Євген глянув на сестру в пошуках підтримки. Та кивнула.

— Жінці не личить аж така корисливість.

— Ох які ви мудрі!

— Мають бути хоч якісь почуття, — продовжував Геник.

— Справді, братику? А які почуття у тебе до Ані?

Євген смикнувся.

— Що таке? — солоденько засюсюкала Вікторія. — Гірка вона, правда? Чи ти хочеш розповісти, що кохаєш Аню, і бачиш її матір’ю твоїх дітей? Знаєш, що тобою рухає? Звичайнісінька хіть.

— Та хоча б не жадібність!

— Присоромив ти мене, грішну. Але знаєш що? — Віка звузила очі. — Це — чоловічий світ. І виживають у ньому лише ті жінки, що поводяться по-чоловічому. Беруть, що бажають і коли бажають. Хапають найбільшу, найжирнішу рибу і плювати їм на мораль! Я так само хочу! І буду!

— Похибка, сестричко. Як кажуть артилеристи, приціл збився. Найжирніша риба без кільця на плавці ще не в твоєму коші. Вона… тобто він… короп, мабуть… чи товстолобик… мешкає тут, по-сусідству.

— Хто він? — діловито запитала Вікторія.

— Та яка тобі різниця. У тебе ж уже є Джемал, а у перспективі — «Порше»…

— Хто він, Генику?

— Власник «Сольвейґ-банку». Цілий осетер, мабуть, якщо продовжити рибну тему. Це тобі не казино, хоч багате, та одне. Це банківська мережа по всій Україні. Філії, регіональні відділення, усе, як має бути. Центральний офіс у Києві. А тут, у нас, пан банкір собі дачу збудував.

— Як це мило з його боку!

— Ну, не квапся з висновками. Подейкують, що у нього паршивий характер і він терпіти не може людей. Справжній мізантроп.

— Це ім’я чи прізвисько?

— Це діагноз, — пояснила Ліда. — Означає ненависть до людей та відчуження від них.

— Он як? — промовила Віка самовпевнено. У її зелених оченятах застрибали пожадливі вогники, рожеві губки насмішкувато скривилися. — Справді?

На ранок — якщо так можна назвати полудень — заспане товариство зібралося на терасі для ланчу. Ланчем Ліда охрестила поглинання кави, пива та соку.

Яна не брала участі ні у застіллі, ні у розмові, що переважно крутилася навколо спільних для решти знайомих, статків спільних знайомих, спільних коханців та різноманітних уподобань вищезгаданих знайомих. Навіть просто слухати ці плітки було несила. Від незвички Яну трохи нудило, і в неї пропав апетит.

Геник сидів на чолі стола і поглядав на всіх присутніх поглядом людини, яка, переївши смаженого, дивиться на масну курку, але зауважень нікому не робив.

Яна розуміла кузена. Закон гостинності. Як там казав Ігор? Гість у домі — Бог у домі, так нібито? Ну так ось, ні краплі ця юрба на богів не схожа. Скоріше, на божків — на дрібних, мстивих, зарозумілих, розцяцькованих язичницьких ідолів. Вони й слова такого не знають — віра, а якщо й знають, то, певно, думають, що це лише ім’я. І ще…

— Цікаво, як там Ігор?..

— Хто? Що ти сказала? — Дмитро повернувся до Яни. — Ти про когось згадуєш?

— Я… ось, книгу читаю, — показуючи на томик сонетів Шекспіра, пробурмотіла Яна.

Добре, що вона сидить осторонь, ближче до краю, на окремому стільці. І цього разу зрадила незмінному за всі роки правилу не читати за столом. Як не крути, а сер Вільям куди кращий співрозмовник, ніж ця богема… так звана.

— Знову книги, ще раз книги і нічого, крім книг. У цьому вся наша Яна, — чи то сказала, чи то простогнала Вікторія. — Ти поглянь, який чудовий день! Як світить сонце! Як… — у запалі Віка подалася трохи вперед і цей необережний рух коштував їй спітнілого від напруги чола. Не треба бути детективом, аби втямити, що кузину мучить похмілля.

Яна пригадала свій похмільний досвід, єдиний у житті. Вона напилася горілки у той день, коли розірвала заручини з Сергієм. Власне, вона спочатку випила, а потім розірвала заручини. А потім випила ще. Яні було дуже погано ввечері, а на ранок здалося, що вона помирає…

— Усім добридень!

— Доброго ранку, — відгукнулась Віка, з інтересом роздивляючись візитера. На терасі стояв брюнет років тридцяти п’яти-сорока, у джинсах та бежевій лляній тенісці. — А ви хто?