Перейти темряву - Роздобудько Ирэн Виталиевна (читаемые книги читать .TXT) 📗
Ось юнак у джинсах швидко прямує в бік кав’ярні, дивиться на годинник. Ні, на розі підхопив дівчину, яка щось промовляє до нього з незадоволеним виглядом. Мабуть, запізнився на побачення.
А ось інший типчик, уже тепліше: і на заклопотаного «ділка» не схожий, і немає в ньому юнацької невпевненості: йде повільно, із почуттям власної гідності. Але також проходить далі.
Марта поглянула на годинник — п’ять хвилин на восьму…
Можливо, вона марнує час? Сидить мов павучиха, оцінює чоловіків. І ловить себе на думці, що… обирає. Так, так, дорогенька! І нема чого сором’язливо ховатися від самої себе — десь на рівні підсвідомості крутиться й ця думка: невже їй ніколи не зустрінеться той, у кого можна відчайдушно закохатися?
Але ж не в ресторані його обирати!
Марта ще раз поглянула на годинник і закрутила головою — чи немає тут іншого виходу. Натрапила на уважний погляд чоловіка, який сидів у дальньому кутку, потягуючи пиво з високого келиха. Мимоволі поправила волосся…
На вигляд йому було років двадцять сім — тридцять, чорнявий, із дивним розрізом очей — зовнішніми кутиками донизу. Це надавало його обличчю особливого шарму та якоїсь дитячої зворушливості. Гарні очі. «Єгипетські»…
Принаймні, якщо її зустріч не відбудеться, подумала Марта, цей наважиться підійти, адже, судячи з його погляду, зрозуміло, що чоловік спостерігає за нею давно. Марта знову нервово поглянула на годинник: нехай би й не прийшов!
Тим часом чоловік із «єгипетськими» очима допив пиво й рішуче попрямував до її столика.
— Можна? — запитав він, указуючи очима (ох!) на вільний стілець.
Марта знизала плечима:
— Узагалі-то, у мене тут зустріч…
От завжди так буває: то немає жодного, а то починають надходити цілими пачками, і не знаєш, де знайдеш, а де загубиш.
Чоловік посміхнувся, сів навпроти:
— У вас зустріч зі мною, — сказав він, — я Сергій!
— Чому ж ви одразу не підійшли?
— Я вас вивчав…
— Ось як? І які результати?
— Для вас невтішні: я вас не знаю.
— А ви що, знали усіх Зоїних знайомих?
— У неї їх було небагато, не встигла…
— Але ж завести іншого усе ж таки спромоглася…
— Які у вас до мене справи? Що ви хотіли дізнатися? — насупився він.
Розмова складалася не так, як хотіла Марта. Вона вирішила нічого не вигадувати, а розповісти все, як було, починаючи з тієї миті, як вирішила поміряти сукню…
Він, здається, не дуже здивувався.
— Відверто кажучи, хотів би забути про своє фіаско: якому чоловіку приємно згадувати про такі речі? Про Зою нічого не можу сказати — я не знаю, де вона. І, до речі, знати не хочу! Гадаю, треба просто знайти того жартівника й надавати йому по пиці!
— А хто ж це зробить? Я? Я не вчилася на курсах карате… — посміхнулася Марта. — І взагалі, ви мене дивуєте. Ваша знайома дівчина втрапила в якусь неприємну ситуацію. А у вас немає жодного бажання допомогти… Що за чоловіки пішли?! А якщо на неї дійсно полюють?! Вам байдуже?
— Не драматизуйте. — Він дістав цигарку і закурив. — Вона свій вибір зробила. Її шукати мені зовсім не хочеться. Сама знайдеться. А от що стосується того божевільного… Ним я б, можливо, і зайнявся. Так, для зміцнення м’язів…
— То ви згодні мені допомогти?
Він уважно подивився на неї:
— Можна дізнатися — навіщо це вам?
Марта замислилася. Як пояснити, що вона замість того, щоб радіти знахідці й згодом користуватися дивом техніки, почала аматорське розслідування?
— Сама не знаю, — чесно зізналася вона. — Можливо, я помиляюся, але мені здалося, що той чоловік не жартує. Тут щось серйозне. Але навіть якщо це звичайний побутовий конфлікт, мені також не байдуже. За своє життя я багато разів зіштовхувалася з такою річчю, як домашнє насильство. По-перше, спостерігала за сусідами, знайомими, по-друге, колись брала участь у семінарі з цієї теми. А взагалі, я ненавиджу несправедливість! Я б могла просто допомогти Зої, якщо вона боїться. Допомогти подолати страх.
— Шукати усе ж таки треба не її, - знову сказав Сергій, — а його! Його вирахувати легше, якщо він підприємець.
— А що ви про нього знаєте?
— Зовсім мало.
— А саме?
Він розсміявся:
— Ви якась чарівниця — я вже мимоволі починаю допомагати. Хоча, відверто кажучи, гра в «пінкертонів» не для мене.
- І все ж таки? — поквапила вона. — Розкажіть!
— Був ясний сонячний день… — він затягнувся цигаркою, картинно випустив цівку диму, але одразу ж стер усмішку й заговорив коротко й жорстко: — Ми зустрічалися. Зустрічалися давно, ще там, у Лісовому. Вона чекала мене з армії. У місто я приїхав, аби почати нове життя — разом. Вона вступила тут в університет, оселилася в гуртожитку. Хоча я, кретин, сподівався, що будемо жити на квартирі, яку я знімав. Але вона лишилася в гуртожитку. Певно, ще мала свої плани… Розумієте, місто робить із дівчат, котрі ніколи не бачили ескалатора, навіжених полювальниць на синього птаха. Так от… День був дійсно сонячним та ясним, коли вона сказала: «Прощавай, дорогенький, я покохала іншого!»
Він скривився, мов його охопив несподіваний зубний біль.
— Ви його бачили? Вона щось розповідала?
— Ні. Вона з усього зробила неабияку таємницю. Сказала, що познайомилася з ним випадково… Він запросив до кав’ярні. І дівчинка розтанула. Ніби я ніколи не водив її до кав’ярень! Про нього сказала лише, що то — «справжній чоловік».
Сергій знову криво посміхнувся:
— Ця «справжність» полягала в тому, що в нього є власний бізнес, що він має авто й щодня осипає її квітами. Це — все. Як вам такий портрет «справжнього чоловіка»?
— У принципі, надихає… - посміхнулася Марта. — І це все, що ви про нього знаєте?
— Мені не цікаво знати про нього… — гонористо відповів він.
— Але ви згодні мені допомогти?
Він уважно подивися на неї.
— Я подумаю…
— Я залишу вам свій телефон, — сказала Марта. — Якщо щось згадаєте — зателефонуйте. Можливо, Зоя розповідала щось іще. Якої марки авто? Куди найчастіше за все вони ходили? Де збиралися жити?
— Ну, це вже занадто! Гадаєте, я мазохіст, аби вислуховувати такі відвертості від жінки, яка мене покинула?
- І все ж таки подумайте. Ці дзвінки не йдуть мені з голови, — зітхнула Марта. — Було в них щось… небезпечне, не схоже на жарт.
— Добре. А тепер дозвольте, я замовлю нам по келиху вина. І поговоримо про щось приємніше…
Вони просиділи в кав’ярні до вечора. І, на прохання Сергія, більше не говорили про його нещасливе кохання.
Потім він провів Марту до метро й пообіцяв передзвонити.
…Дівчина стояла на перехресті. Ні, вона не збиралася переходити вулицю — вона просто стояла й дивилася на потік машин. Вирішувала, що робити?
Можна просто потинятися містом, купити морозиво, сісти десь на лаві і спостерігати за перехожими. Можна піти в кіно. Але ж як дорого коштують нині квитки!
Усе ж таки краще прогулятися, подивитись на вітрини. Вони такі красиві в центрі міста! Можна помріяти, що колись вона зможе зайти до омріяної крамниці й купити все, що захоче. А зараз вона здатна придбати хіба що один ґудзик із сукні від Кардена, одягненої на манекен за тонованим склом…
Невже існують жінки, котрі здатні завітати сюди й придбати таку сукню?! Цікаво було б подивитися на них зблизька, а не лише по телевізору. Яке в них життя? І чому для неї, студентки факультету «наречених» — філологічного — не «світить» запросто зайти сюди зараз? І, якщо бути відвертою, «не засвітить» ніколи, навіт, якщо вона працюватиме як віл.
Дівчина побачила своє відображення у вітрині й раптом подумала, що вона не гірша за клієнток дивовижного бутика. А можливо, набагато краща, а те, що розумніша, — це точно! Відмінниця, має «червоний» диплом, може говорити англійською. А який результат? Перспективи? Робота в школі?
Вона стояла перед вітриною й заздрила манекенам. Їй здавалося, що витончені жінки з пап’є-маше посміхаються до неї, підморгують своїми красивими намальованими очима: мовляв, ще пару годин до вечора, і ми випурхнемо звідси й цілу ніч танцюватимемо, а що очікує на тебе?
