Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги читать онлайн TXT) 📗

Тут панцерник знову заскреготів, і на вежі відкрився люк, а з люка висунулася голова дядька з довжелезними чорними вусами, що стирчали в обидва боки, наче віхті соломи.

— Слава Україні! — гримнув дядько.

Бумблякевич здригнувся і ледве збагнув, що має відповісти. Нарешті видихнув:

— Героям слава!

— Ага! — втішився дядько. — То ви наш? Можете опустити руки. Називаюся Льольо Пуцик. Можете мені казати «пан офіцер».

— А я просто Бумблякевич. Хтів би-м пройти на смітник.

— Службово чи приватно?

Бумблякевич замислився, що можна відповісти на це, і вибрав перше:

— Радше службово.

— Ага, — похитав головою дядько. — А на кого, коли не секрет, служите?

— М-м… бачите… я є історик…

— Історики різні бувають.

Бумблякевич подумав, що це так на нього сонце діє, і, зірвавши лопуха, накрив ним лисину. Голові стало відразу легше, але думки все одно не висвітлилися і блукали в суцільному мороці.

— Шукаю одну особу.

Дядько уважно подивився на Бумблякевича, шморгнув носом і сказав:

— Не відповіли-сьте на моє питання.

— На котре саме? — намагався зберегти ґречний тон Бумблякевич.

— На кого ви працюєте?

— Як то на кого? В даній ситуації на себе самого.

— Це неможливо. В такий непевний час ніхто на себе не має права працювати. Можна працювати або на комуністів, або на москалів, або їм на шкоду. На кого працюєте ви?

— Мого тата вони убили. То як би я міг на них працювати?

— О, це відповідь громадянина… Але не патріота… Шкода. А то б я вас відразу вписав до нашого реґіменту [40].

— Перепрошую, а чи можу я запитати, чим займаєтесь ви?

— Можете, — відказав дядько і пірнув до вежі, затраснувши люк.

Бумблякевичу не залишилося нічого іншого, як продовжити свою мандрівку. Коли він обминув панцерник, то почув, як знову заскреготів люк. Дядько висунув голову і прорік:

— Я готуюся до військових маневрів.

Бумблякевич здригнувся і наддав кроку. Тепер перебував серед покинутих гармат, панцерників, вагонів з повисаджуваними шибами, тягачів і всілякої іншої військової продукції. Всього того добра було стільки, що завиграшки можна було озброїти кілька великих армій. Стояли навіть літаки і кільканадцять крилатих ракет.

Вершини сміттярських гір сідлали надуті ворони і галки, а наближення чужинця викликало в них тривогу і непевність — одні вже били крилами на сполох, інші розгублено каркали, злітали в повітря і, зробивши коло, знову сідали неподалік, втягнувши голову, мовби соромлячись своєї паніки.

Бумблякевич пройшовся вздовж гір, шукаючи стежки, і нарешті побачив вузеньку вуличку, щось на зразок входу до велетенського лябіринту.

Чи проникала коли-небудь жива душа до цього смердючого пекла? Сміття здіймалося високими мурами, випаровуючи в сонячну просторінь п'янливі запахи гнилизни і трухлявини, запаморочливі аромати скислої ярини [41] і збродженого хліба, солодку нудь скелетів корів і коней, вивезених сюди на поталу виголоднілого вороння. Волого дихав папір, затримуючи в скоцюрблених жменьках краплі соків, якими спливала сміттярка, навіть завше таке спрагле сонце не випивало цієї червонавої каламуті й кривилося, ховаючи носа в прохолодну і свіжу вовну хмар.

Тиша тут остовпіла, здавалось, навіки, бо каркання, що деколи розпачливо билось об неї, зовсім не розхитувало спокою, а хутше вирізьблювало його.

Бумблякевич ступив до тої вулички межи двох пасем гір, відразу ж занурившись у густі випари, пірнаючи мештами в м'якість гнилі, що пружинила попід кожним кроком. Тут панувала така задуха, що мусив розщепнути сорочку, а за якийсь час і взагалі її скинути, відчуваючи тепер голим тілом, як пашить цей потойбічний світ, як обіймають, обмацують його голодні флюїди, проникаючи в пори, в кожну зморшку, в кожен закапелок його настороженого тіла. Де-не-де навіть курився димок, виказуючи місце, де проходять таємні хімічні процеси розкладу, клекоче заклята алхімія нутрощів, випродуковуючи разом із нечуваними ще елементами невидимі оку гази. Так і баглося розпорпати, розкопати цю збиту в одне ціле, в один хворобливий організм фосфоризуючу тхлань, добутися до самого серця і мозку і збадати їхнє єство.

Та не дано се було нікому, бо нема нічого могутнішого за сміття і нічого величнішого. Гори його проорані дивовижними візерунками, наче храми Індії, на мурах його можна побачити усміхнені лики святих, сплетені їхні тіла, казкові сади, в яких не гуляв і сам Будда, розхвильовані озера з кораловими кораблями. А ось лиш погляньте — мчать на конях мисливці, а перед ними сполохані олені… майорять прапори і коругви — військо спинається на узгір'я… діви прекрасні купаються в озері, ось їхня одіж розкішна, ось їхні сандалії і стрічки, намиста, браслети, ковтки і перстені… а тут уже потужна техніка космічних армій — готові до старту крилаті ракети, літаючі панцерники і всюдиходи, а головне — усе військо в блискучих латах, що дзвенять на вітрі і зблискують на сонці, немов діаманти… Нехай сховаються руїни Вавилону, Пантікапею і Картагіни, хай засоромляться фрески Могенджо Даро, візерунки Теночтітлана і Мехіко… Ніщо не зрівняється з архітектурою і мозаїкою сміттярки, кожну деталь якої виношували невидимі мислителі і мистці… Немає нічого фантастичнішого за її так ніколи й не пізнаний світ, суті якого осягнути не стане ні сил, ні волі… Але втрутитися в його обриси, поміняти місцями якісь деталі чи присипати одну чудесну фреску іншою, а на її місці виліпити нову — все це, звичайно, підвладне нашим бажанням, і ми це охоче робимо, але якою ж поверхневою видається ця наша праця в порівнянні з тим, що творять таємничі алхіміки й маги в глибинах сміттярки! Жодного з них не достереже наше пильне око, як трудяться вони, виоздоблюють черговий шедевр, якому судилося весь час мінитися від незбагненних процесів, розмокати і пріти, зсихатися і кришитись. Та не тільки розкішним видовищем зачакловує нас сміттярка, міняючи уберію свою, мов циганка примхлива. Вона ще й вуха наші солодить музикою і співом, але щоб чути їх, мусите проникнути в саме царство сміття, опинившись у лябіринті і, розімлівши від сонця, випарів і запахів, прислухатися…

І тоді долине до вас і ніжний шелест паперу, і тонке гудіння пляшок, пляшечок, слоїків і пробірок… і дзенькіт колотого скла, і дзвін бляшаний та латунний, і гучний галас целофану, який вривається в особливо патетичних місцях героїчної смітникофонії… А далі — далі лагідне і заспокійливе хрумтіння фольги, і тоді вже ви розслаблюєтесь, готові вкластися спати, запорпавшись у перські килими і павичеві пера, впасти у цю вибуялу розкіш арабського Сходу і, сьорбаючи носом легкий і довірливий опій сміттярки, що його тільки для вас, для вас єдиного випродукувала компанія кунштовних [42] майстрів, заснути навіки і снити замками, походами і бенкетами… Але не дасть вам в останній мент заснути несподівана какофонія сміття, що сипонуло, розпорпане воронами, на заіржавіле листя жерсті…

А хочете почути райський спів? Прикладіть вухо до бляшаного пуделочка і прислухайтесь. Якщо вам сприятиме погода і вітер не надто шугатиме межи стінами лябіринту, то, цілком можливо, долине до вас цей спів, який належить чудесним русалкам, що купаються в морі сміття, але готові щомиті заманити вас у свої строкаті хвилі, пурпурові глибини, приголубити і вколисати…

Гон-конґ… — так проказує старезний дзиґар, схожий хутше на невеличку домовину… Ви наступили на нього, і він ожив: гон-конґ — попереджає вас дзиґар. І це означає, що потрапили ви в Чайна-тавн сміттярки, в її китайський квартал… Усе тут аж мерехтить від безлічі червоних, зелених, жовтих і блакитних жарівок, прапорців, стрічок і барвистих гірлянд… Усе тут виставлено на продаж, розсипано по ятках, розвішано на шнурах так, щоб ані найменша дрібниця не обминула вашої уваги, а з купи лахів, із лискучих везувіїв рижу й салати раз по раз вигулькує голова запобігливо усміхненого китайця й ласкаво припрошує: «А спробуйте, пане, цеї пахнючої страви… Називається вона гао-мей-цунь, або теньк-бреньк, або ще простіше, дзень-дзелень… Дуже смачно… А ось, ось ця кошлата зелень — це рослина доу-дон-гао, росте вона на дні Китайського моря… Або ця смаженя, ми її називаємо цінь-лінь, не дивіться, що подаємо її в бляшанці „Минтай в солнечном масле“, просто нас знову підвели ваші постачальники… такі вже вони необов'язкові, такі вже нехлюї, вивалюють товар як прийдеться, впереміш — якийсь жах…» А вже інший ось просовує руку крізь картопляну шкарлупу, ловить вас за штанину: «Хвилинку уваги! Чи їли ви китайську страву з картопляних лушпайок? Не їли? О, то ви втратили півжиття! Лян-те-чуан зветься ця страва… Як вона гарно звучить, так вона і смакує…»