Живі книги - Іванцова Міла (читаемые книги читать онлайн бесплатно полные .TXT) 📗
– Та й вам, може, цікаво буде познайомитися зі справжньою письменницею? – озирнулася на сходи книжниця Аня.
– Ще б пак! Зроду не бачив живих письменників! – чомусь пхикнув Віктор, а потім зітхнув. – Боюся, правда, що вже й не побачу…
Віра провела його за столик під годинником і піднялася сходами вище, щоб передати запрошення. Амалія була сьогодні без настрою, нерішуче визирнула через перила на «чоловічий поверх», якусь мить повагалася, але згодилася.
Вони познайомилися. Віктор підвівся і простягнув для вітання руку. Амалія подала свою правицю, лівою тримаючи маленьку сумочку. Рука її була прохолодною, а парфуми – впізнаваними, він запам’ятав їх відтоді, як розминувся з цією жінкою у дверях.
Чоловіча рука була сильною, але не мозолястою, і потисла жіночу руку делікатно й чемно.
Не встигла пара Читачів перекинутися стандартними для знайомства фразами, як дзенькнуло біля дверей і до кав’ярні зайшов невисокий худорлявий чоловік років за п’ятдесят, вбраний у темно-сірий, майже чорний костюм і світлу смугасту сорочку. Це виглядало трохи дивно, адже надворі панувала спека. Хіба що розстебнутий піджак і відсутність краватки вказували на те, що йому теж не холодно. Виглядав чоловіка дещо розгубленим, ніби потрапив до сучасної кав’ярні з продуманим ретро-дизайном звідкись із пізніх радянських часів. Він озирався навколо, немов шукаючи підтримки.
Книжниця Аня підвела його до столика, де сиділи Віктор з Амалією, і чоловік геть знітився, адже йому попередньо повідомили, що Читачем буде чоловік. Він тупцяв біля столика і не наважувався присісти, але Віктор, вгадавши збентежений стан Книги, промовив:
– Пане Юрію, мене звати Віктором, це я просив про зустріч із вами, але, якщо ви не заперечуєте, пані Амалія теж послухає те, про що ви готові були розповісти.
Чоловік кинув оком на жінку, котра дивилася на нього зі співчуттям, яке зазвичай викликають в інтелігентних людей надто нерішучі особи, мовчки кивнув, якось фатально махнув рукою на знак згоди і приречено гупнувся на стілець навпроти Віктора.
На якусь хвилину між ними запанувала тиша, лишень ненав’язливо грала з прихованих динаміків музика. Ця космічна інструментальна композиція ніби зачарувала відвідувача і змусила Амалію з Віктором також прислухатися.
– «Спейс»? – глянула на колегу Читача Амалія, і погляд її напоровся на темні скельця окулярів.
– Ні, пані, це «Зодіак»! Але ви, мабуть, іще молода, щоб пам’ятати період їхньої суперпопулярності на початку вісімдесятих! – несподівано жваво відреагував пан Юрій, махнув обома руками, мов диригент, і крига скресла – контакт було встановлено.
– Так, мабуть, це дійсно «Зодіак». Але ж як вони схожі зі «Спейс»! Я і в молодості їх плутав, бо мені, як то кажуть, ведмідь на вухо наступив, – засміявся Віктор, – але, погодьтеся, це дуже доречний акомпанемент як для розповіді про містичні пригоди в Києві, чи не так?
– Може, хай би пан спочатку замовив собі каву з десертом?
– Так-так, адже ви читали умови акції? – Віктор намацав на столі залишене Вірою меню й підсунув його до Юрія.
За кілька хвилин, упоравшись зі своїм хвилюванням, чоловік повів розповідь про дива, що трапляються в цьому вічному місті, дива, яким він так і не знайшов пояснень. А Амалія подумала, що, на щастя, ні книжниці, ні Віктор сьогодні не відрекомендували її як письменницю, адже, довідавшись про це, пан Книга міг би розхвилюватися ще більше або й зовсім відмовитися від участі в грі.
– Я працюю тут, неподалік, побачив на дверях оголошення про акцію й вирішив комусь це розповісти. Може, хтось би мене зрозумів, пояснив, що це таке… Власне… У мене немає друзів… Тобто таких друзів, кому можна було б розповідати такі нісенітниці… А ця вигадка про живі Книги мені сподобалася. Це схоже на спілкування з незнайомими людьми в нічному потязі… – промовив Юрій, дивлячись на поличку з мідно-блискучими старовинними турочками для кави, але раптом перевів погляд на Амалію й усміхнувся. – І потім – кава з тістечком у такому шляхетному закладі… Сам би я навряд чи наважився сюди зайти, я – людина небагата, хоч і не бідую, але приходити сюди самому – це якось дивно, вам не здається?
Юрій оглянув обох Читачів, а вони синхронно стримали усмішки, адже не раз пили тут каву на самоті. Проте він не знітився, а лише знизав плечима й жадібно втягнув ніздрями запах поданого еспресо.
– Тож про містичне. Я живу в спальному районі, там, за Дніпром, – махнув він рукою в бік вікна, – і щодня маршруткою їжджу на роботу і з роботи. Це ще те випробування! У середньому сорок хвилин в один бік. Тішить одне: я живу біля кінцевої і вранці мені вдається запхатися в бусик, а інколи навіть сісти. Адже через кілька зупинок водій уже не реагує на потенційних пасажирів, бо маршрутка забита вщент. Так і катаюся – з кінцевої до кінцевої п’ять днів на тиждень. І таких, як я, чимало. За роки цих поїздок люди вже впізнають одне одного, вітаються і навіть спілкуються між собою. Хоча я не з тих, хто заводить теревені ні про що аби з ким. Я більше люблю спостерігати. А коли всідаюся, то читаю книжку, хоч і знаю, що це псує зір, але читання якось урізноманітнює поїздки.
І от якось так сталося, що я зачепився оком, а може, і душею, за одну дивну пані. Це була незвичайна жінка, скажу вам. Я зустрічав її лише тут, на Контрактовій площі, у черзі на маршрутку. І то – ввечері. Зауважте: жодного разу не їхав із нею вранці. І жодного разу – у понеділок. Аналіз цих фактів свідчить, що пані має вихідний по понеділках і на роботу їздить не на дев’яту, як я, а пізніше, – Юрій ковтнув ароматної кави і примружив очі.
Амалія всміхнулася, розглядаючи цього чоловіка, такого логічного, вдягненого в старомодний костюм, напевне, дуже стриманого в буденному житті. Що ж таке мало трапитися, щоб він наважився прийти й розповісти свою історію чужим людям? І чи не вигаданою буде ця історія? Просто заради безкоштовної кави та порції чізкейка?
– Перепрошую, – не витримав паузи Віктор, – а чим же ця жінка така незвичайна?
– О, повірте мені, вона дійсно відрізнялася від інших! Була невисокою на зріст, власне, і я не баскетболіст, і дебелі тітки чи худі довготелесі моделі із сережками в пупках під короткими майками, самі розумієте, мене мало цікавлять. А ця була не худою і не гладкою, її каштанове волосся завжди цікавим способом закручене й заколоте на потилиці. Але головним було інше. Її очі… Неймовірні очі… Я побачив їх майже впритул, коли був змушений торкнутися пальцем її плеча, щоб передати водію чиїсь п’ять гривень за проїзд. Вона озирнулась і подивилася мені у вічі. Вії її затріпотіли, вона підняла руку і взялася за купюру. Я побачив тонкі пальці та мереживо на манжеті білої блузки, що визирнуло з-під рукава чорного плаща… Я так знітився, що не одразу випустив купюру, і якусь мить та ніби з’єднувала нас. Раптом водій загальмував. Людська маса хитнулася, я наштовхнувся грудьми на її плече, випустив купюру і вхопився за поручень, утримуючи спиною кількох пасажирів. Моя попутниця ткнулася другим плечем у квадратну спину якогось роботяги, що стояв попереду, вії її стрепенулися, наші погляди знову зустрілись, і мене раптом кинуло в жар, чого вже давним-давно не траплялося. Я пробурмотів: «Пардон», хоча французькою не володію, але мої вибачення потонули в криках, адресованих водієві та тому, хто перебігав дорогу перед маршруткою.
Цілий день на роботі перед моїми очима виникав образ цієї дивної жінки з такими трепетними віями і надзвичайними очима. Вона здавалася мені зовсім не такою, як інші сучасні жінки. Ви вже пробачте, але якось набридла їхня напористість, вульгарна прямота, ця могутня сила слабкої статі кругом – і в житті, і на екрані, і на сторінках газет, і крупним планом із придорожніх бордів. Дістала їхня білозуба усмішка та стовідсоткова сексуальна готовність! – емоційно запалився пан Юрій, глянув на Амалію і про себе відзначив, що вона була чимось подібна за типом до його незнайомки. – Правда, невтішною є й інша крайність – наша сумна базарна реальність…
