Не вбивай - Лепкий Богдан (книги регистрация онлайн txt) 📗

— Розумію, милосте ваша.

Орлик рушив конем. Гетьманська карета постояла хвилину, а коли ціла валка, до останнього козака, сховалася в лісі, машталір повернув кіньми, виїхав на полеву доріжку і пігнав до села, що лежало з придолинку, поміж гайками. Перед селом у великому запущеному саді стояв двір княгині Дольської.

Весняні роботи скінчені, до того дощ, людей не видно було. Гетьманський ридван котився поміж двірськими ланами і незамітно, бічною брамою заїхав перед кам'яні сходи старосвітського, недбало утриманого двора. Видно, властителька не дуже-то добре хазяйнує і зайвого гроша на обнову палати не має. «Чи не схоче знов позичити в мене? — погадав собі гетьман. — Га, що ж? Кум кумі рад… Як попросить, то дам. Сприяє мені тая гарна паня».

Гетьманові хотілося після побуту в Жовкві, де він мало що не кождої днини стрічався то з царем, то з Меншиковим, то з обома нараз, про других москалів і не згадуючи, хотілося йому тепер яку годину-дві побалакати з гарною і умною княгинею, котра так живо нагадувала йому тую двірську й великопанську атмосферу, до якої він від дитини привик.

Був це другий світ, неподібний до того, в якому переживав цар і яким гадав ущасливити своїх земляків, — і незем-яків, котрих він сподівався все-таки зробити колись земляками. Всяке насильство будить у культурній людині протест і охоту боротися з нею, таку реакцію почував у собі гетьман, про політичні його плани навіть не згадуючи. Вони були природним випливом тієї стихійної реакції, а заразом скріпляли її.

Без насильства не збудуєш і не перетвориш держави. Це ясне. Насилуй собі своїх людей, — але яке тобі діло до нас? Ми ж другий народ, і насильство твоє над нами стократ гірше й каригідніше, бо воно знущається над нашим почуттям національним. За нами найсвятіше право боронитися, не перебираючи в способах, як борониться всяка твар в природі, щоб зберегти свій рід і гатунок. Яке діло Україні, що ти хочеш утворити нову, Московську державу?

Княгиня Дольська розуміє ті гадки й почування, вона сприяє не лиш гетьманові, але й Україні, і тому вік радо побалакає з нею, бо зі своїми все ще боїться говорити щиро, все ще не хоче розікрити карт. З Дольською безпечно.

На жаль, гетьман завівся у своїх сподіваннях. Двір був майже пустий. Привітав його старий служка і попросив до салі, в якій гетьман побачив якогось шляхтича, химерного чоловічка, що, здавалося, навіть у контуші добре ходити не вмів. Ані вильотів вправно не закине, ні вуса не підкрутить з фантазією, тільки дурнувато підсміхається.

— Ваша милість, пан гетьман, не пригадують собі мене? — питає.

Гетьман вважно глянув на шляхтича.

— Не тямлю, щоб я мав приємність стрічатися з вами.

— А я мав честь бути представлений вашій ясновельможності. Я отець Августин. тринітарського ордену чернець, вашої милості покірний слуга і підніжок.

— Ви — отець Августин? Ні, жартуєте, добродію. Я вже всілякий маскарад видав, але щоби хто міг перекинутися з умного тринітарія в придуркуватого шляхтича, того я ще не бачив.

Отця Августина ніби хто медом помастив.

— А все ж таки я, simplex servus Dei [9], не хто другий, лиш отець Августин. — відповів і подав условлений знак, по якім про error in persona [10] і мови не могло бути.

Від отця тринітарія довідався гетьман, що княгиня сподівалася його, гетьмана, але не нині, так і поїхала кудись, і що коли б навіть післанця по неї зараз пустити, то щолиш завтра під вечір можна би сподіватися ЇЇ. А що гетьман мусив за яку годину-дві їхати дальше, щоб ще перед ночею наздігнати царевича Олексія, так треба було і без княгині прийняти звіт тринітарія з поїздки до короля Карла.

Звіт цей не відбігав далеко від того, що привіз Заленський, вони ніби порозумілися, щоб виторгувати дещо від гетьмана в користь Польщі і католицизму.

Гетьман дав тринітарієві таку саму відповідь, як і Заленському, і просив його, як тільки княгиня верне, порозумітися з нею і ще раз поїхати до Карла.

Чернець дуже вважно вислухав гетьмана, ніби кожде слово його карбував собі в тямці, а тоді, перепрошуючи і застерігаючись на всі боки, натякнув, що поїздка така коштує силу грошей, котрих, на жаль, ані в нього, ані в княгині немає.

— Княгиня вже й свої дорогоцінні брильянти заставила, і тепер вона турбується, яким би то способом викупити їх, щоб не пропали.

— Гріш річ набута, — відповів гетьман. — Щоб ми здорові були, для доброго діла не пожалуємо мамони.

А в душі погадав собі: яка то сила в тій марній мамоні! Без неї він зданий був би на ласку й неласку царя. Як багато грошей, то й пан хороший, а без гроша дурна і наймудріша голова.

Чернець згорнув дукати, подякував і впевнив, що в нього тепер другої гадки немає, крім тієї одної, як би то найкраще послужити його милості пану гетьманові. Гетьман подякував за тую дбайливу прихильність і просив поздоровити княгиню.

— Її милість, княгиня, вельми високо собі цінить знайомство і приятельські стосунки з ясновельможним паном гетьманом, об його душевній формації і благородного ума ексцелентній едукації, висловлюючися заєдно з найбільшою реверенцією.

— Не з більшою, ніж я про її милість, княгиню.

— Її милість, княгиня, будуть дуже боліти, що не бачилися з ясновельможностю вашою.

— Не менше болію я, що не бачив княгині.

Гетьман розпрощався, і непочемний шляхтич відпровадив його до карети з тою самою нібито дурнуватою усмішкою, з якою перед годиною привітав його і яку звичайно носять на своїх тупих і безвиразних обличчях підупавші панки та всілякі збіднілі свояки-резістенти, що тримаються клямок і півмисків, повних на дворах поки що не цілком ще підупавших і тільки звільна й незамітно падаючих униз своїх високих і добротливих протекторів.

«Цей venerabilis pater [11] ролю свою грає summa cum laude [12], — думав гетьман, віддаючи себе в обійми м'яко вистеленого нутра своєї карети. — Такий артист варт доброї заплати. Наші черці не менше хитрі від усяких єзуїтів і тринітаріїв, але потрібної едукації не мають. Доказом — історії доносів на Мазепу»

ПО ДОРОЗІ

Дорога була безпечна, бо перед виїздом гетьмана з Жовкви перейшла туди його передня сторожа і очистила старанно всі ходи й переходи, всі шляхи і стежки з усякого підозрілого й ненадійного елементу. До того день, кілька здорових і добре узброєних гайдуків, — можна було їхати безпечно.

Дощ уйнявся, весняні хмари розвівалися, як дими по битві, молода зелень аж хапала за очі.

Гетьман жалував, що не застав княгині. Все воно краще мати діло з панею, ніж з її служкою, хоч би навіть з таким хитрим і дотепним, як отсей тринітарій.

Мудра княгиня Дольська! Знає вона підібрати відповідних людей, грачів, не партачів. Можна бути певним, що її посли не пошиються в осли, діла не попсують.

Гетьман був рад, що вигляди на новий союз України зі Швецією прибирали конкретні і корисні форми. Останній побут з царем і Меншиковим у Жовкві впевнив його, що з Москвою не заїдеш дальше, ніж до чорта в зуби. Петро, навіть побитий, буде ще для України ворогом дуже небезпечним. У нього вже нині війська поверх сто тисяч (крім козацтва). Правда, що воно ще не добре, не рівня знаменитій армії шведській, але все ж таки куди краще від давнього, котре ані оружжя доброго не мало, ані бойовим духом не визначалося. «Нъть попеченія о томь, чтобы непріятеля убить, одна забота — какь бы домой поскоръе», — писав про московське військо московський чоловік Посошков. «Дай Богь великому государю служить, а саблю изь ноженть не вынимать!» — це було бажання пересічного московського лицаря.

І тепер ще дух московської армії не піднявся високо, але Петро переводить реформу, котра згодом і духа зреформує. Вояка дає не земля, а чоловік, боєвий вишкіл кращає, дисципліна поправляється, воруження теж, мобілізація справніша, устрій «тилу» відповідніший. За літ кілька у нього буде 200 тисяч справного і карного, на заграничний лад вишколеного і зоруженого війська. І що тоді станеться з Україною? Що значитимуть супроти цеї бойової сили наші сміливі і хоробрі, але малокарні полки, котрі своїх виборних і всяких других прав ніяк позбутися не хочуть?